Народився Руслан в Луганській області, але майже все дитинство та юність прожив у Бердичеві.
Його батько був свого часу священиком, і хоча він давно помер, але вміння спілкуванням зцілювати людей, напевно, передалось сину.
У чотири роки маленький Руслан вже вмів читати, і читав майже виключно фантастику. Тож коли він прийшов до першого класу четвертої школи, у вчительки з ним не було жодних проблем. Сьогодні вона теж прийшла попрощатися зі своїм учнем та на траурній церемонії в Гарнізонному будинку офіцерів згадувала його лише найкращими словами.
Прочитані книжки залишали глибокий слід в душі хлопця, тож він мав багато мрій, багато захоплень і багато сподівань. У школі мав багато друзів, займався спортом, грав у духовому оркестрі, і навіть задумувався над тим, щоб стати військовим музикантом. Навчався грати на гітарі, адже це було трохи зрозуміліше його одноліткам.
Руслан Колосовський брав участь в олімпіадах з програмування, і навіть займав у них високі місця. Саме це хобі, згодом пересилило всі інші та стало майбутньою професією та долею. Після школи він навчався в Житомирському інституті підприємництва і сучасних технологій – абсолютно новому вищому навчальному закладі, який у той час приділяв більше уваги практиці, ніж теорії, а його випускників «розбирали» ще до випуску.
В інституті Руслан фактично відточив свої знання програміста і вже незабаром став працювати на відому американську фірму не просто айтішником, а керівником розробницьких колективів. Талановитого організатора з Житомира запросили до Львова, де були головні офіси компанії. Туди Руслан поїхав вже зі своєю дружиною, а згодом в сім’ї з’явилося двоє синочків.
Сьогодні на похорон приїхали житомирські та львівські колеги-програмісти і з жалем згадували неймовірний талант, комунікабельність та організованість Руслана.
Разом із колегами він став до лав Львівського ДФТГ (батальйон тероборони «Лев», підрозділ «Антей»), в складі якого розбирав завали в місцях влучення ракет, допомагав переселенцям, охороняв важливі об’єкти. Але згодом прийняв добровільне та усвідомлене рішення долучитись до лав ЗСУ. В травні 2024 року він мобілізувався саме до тієї військової частини, яку обрав, саме до обраного підрозділу і на обрану посаду. А згодом мама з рідними змогла купити для підрозділу сина бус, яким вони виїжджали на завдання.
У силах безпілотних операцій дуже згодились його знання програмування, а ще більше стали в нагоді вміння комунікувати з людьми, організовувати з них боєздатні колективи, налаштовувати на виконання надскладних завдань. Як згадував сьогодні на похороні його побратим по львівському ДФТГ, Руслан навіть задумувався над тим, щоб в майбутньому стати військовим психологом, адже він бачив, які різні люди приходять до війська, як їх непросто організувати, і як потім так само непросто буде повернути їх до мирної реальності.
Спілкуючись з рідними і близькими, Руслан завжди був оптимістичним і життєрадісним. Тринадцятого травня вони востаннє виходили з ним на зв’язок, а чотирнадцятого його не стало…
На траурному мітингу знову звучали скорботні слова міського голови Сергія Орлюка, натхненна промова військового капелана Івана Цихуляка, а на кладовищі – постріли військового салюту та Гімн України.
У ряду полеглих захисників сьогодні очікували дві свіжі могили, адже після обіду тут похоронили ще одного відважного бердичів’янина. І скільки таких могил тут ще буде, ніхто не знає…
Джерело: Ріо-Бердичів
