Хоча Днем пам’яті жертв Голокосту вважається 27 січня (день, коли в 1945 році звільнила концтабір Аушвіц), у Бердичеві вшановували жертв Голокосту у вівторок, 16 вересня, адже саме в ці вересневі дні 1941 року в нашому місті та його околицях було розстріляно десятки тисяч цивільних жителів, переважно єврейського походження.
Можливо, це просто так співпало, але напередодні до редакції газети завітала жителька нашого міста, Котляренко Віра Юхимівна, зі зверненням, дотичним до вшанування пам’яті безневинних мирних жертв.
Вона розповіла про свої пошуки рідних, які загинули наприкінці тридцятих років внаслідок терору та репресій. Шукала в архівах, в інтернеті і виявила, що в Бердичеві були засуджені та розстріляні мешканці не тільки нашого міста, а й жителі усієї округи.
Так вона знайшла інформацію про свого родича – Прилепу Григорія Михайловича, який проживав у селі Кілки Чуднівського району. Його арештували 17 лютого 1938 року, а 7 жовтня цього ж року засудили до вищої міри покарання. Розстріляли 10 жовтня в Бердичеві.
Разом із сотнями інших жертв сталінського терору він був захоронений у братській могилі на краю єврейського кладовища. У 1990 році там було встановлено пам’ятний знак «Жертвам політичних репресій».
Віра Юхимівна брала участь в кількох панахидах, які проводились біля цього пам’ятного знаку, та розповідала іншим людям, як знайти інформацію про своїх загиблих у тридцятих роках родичів. І так сталось, що син бердичів’янки познайомився в Києві з чоловіком, який теж шукав могилу свого батька і також дізнався, що його розстріляли в нашому місті та поховали у братській могилі.
Він приїздив на місце поховання до Бердичева, але був трохи здивований, що до братської могили немає навіть під’їзду, про неї мало хто знає навіть із місцевих жителів, та й сам пам’ятний знак досить невиразний в архітектурному плані. Тому він сам зголосився виготовити інший пам’ятник.
Олександр Ткачук є художником по каменю, бере участь в багатьох волонтерських мистецьких ініціативах, а поскільки більше двадцяти членів його родини загинули від більшовицького терору, то має «свій рахунок» до його ініціаторів.
На сьогоднішній день сам монумент вже майже виготовлений, але дозвіл на його встановлення, як і визначення конкретного місця має, звичайно ж, дати міська рада. Саме цим зараз займається вісімдесятип’ятирічна пенсіонерка. Вона записалась на прийом до міського голови, спілкувалась зі спеціалістами виконкому, і як одне з майбутніх можливих місць розташування пам’ятника розглядає територію по вулиці Героїв України, де встановлена невеличка стела.
Бабуся бідкається лише про те, що вона, можливо, не встигне завершити задумане, але сподівається, що в Бердичеві знайдуться люди, які доведуть розпочату нею справу до кінця.
Ріо-Бердичів, Олександр Доманський
