Тоді це здавалось дикістю і з незвички різало око. Тоді ж мені пояснили тато-мама, що це “війна з кольорами нашого прапора” (а в 1970-ті й дівчат за жовто-сині блузку-спідницю міліція могла перепинити, саме так моя подружка-єврейка отримала перший урок “політграмоти”!), – в “старих”, жовто-синіх барвах було зоставлено з усього гром. транспорту тільки ментовські воронки (“щоб неприємні асоціації викликало поєднання кольорів”, пояснили мені дорослі ази гебешної психологічної пропаґанди).
У 1989-му, коли вже студенти їздили влітку “в народ”, в т.ч. з Рухівськими газетками, десь на Полтавщині їх перепинили менти (була вказівка). І спитали по-змовницьки: хлопці, а жовто-блакитний прапор у вас є? – Є, – не приховували хлопці, – в рюкзаку. – А дайте хоч глянуть, – зніяковіло попросили менти, – який він?.. І стояли, мацали тканину й чудувалися: ти ба, і нічого страшного, прапор як прапор… (історія тоді ж була й задокументована, в одній із тих самих газеток)
Так відбувається “відчаклування” “проклятого” символа – блискавично, мов знімаються вроки чи пристріт: весь брехливий “наговір” лускає, як мильна бульбашка, і от уже прапори, вперше вивішені 1 грудня 1991 р. як державні, – виглядають, за загальним визнанням, “веселенько”…
А потім починається об’єднання під ними “своїх”.
А потім упізнаєш чужих, навіть перебраних в укр. форму, – по тому, як злобно, що твої треновані пси, вони рвуть їх з машин на Майдані.
А потім, стоячи на тротуарі, зі сльозами в горлі дивишся на колону вояків – і згадуєш, що це першим сказав був ще Антонич, і точніше цього почуття – не окреслити:
Ти бачиш: наші йдуть,
Це прапор наш! (с)
З Днем Прапора, українці!
Автор: Оксана Забужко
