Рівно 48 років тому, 1 січня 1973-го, було створено знамените співоче тріо
У Новорічну ніч не змовкатиме телефон легенди української естради, народного артиста України Валерія Маренича. 1 січня він святкуватиме свій 75-й рік народження. А рівно 48 років тому, 1 січня 1973-го, було створено знамените тріо Мареничів.
Ідея створити тріо спала на думку у готелі Новосибірська
Вокалістка Антоніна Маренич розповідає історію створення тріо. «Новосибірськ. Готельний номер. І ми з Валерієм слухаємо музичну радіопередачу, де звучали прем’єри пісень, розповідали про знаних і нових виконавців, — написала Антоніна у Фейсбуці. — По радіо прозвучав дует хлопців, і я сказала: «Треба робити тріо, бо дуетів «розвелося»…
Валерій Маренич починав не як співак, а «граючи у цирку на ударних інструментах». Відпрацювавши у музичних програмах телестудії «Останкіно» у Москві, пані Антоніна вела перемовини з гостями Валентини Толкунової і Юрія Саульського. «Якраз у цей момент з’явився Валерій», — згадує вона. Закохана пара отримала запрошення на роботу у Ворошиловградську філармонію. Артисти поспішили туди, щоб реалізувати свій проєкт — створити тріо. Однак керівництво філармонії з цим не погодилося. «Ви — прекрасний дует, для чого вам щось змінювати», — дивувався директор Віктор Шистко. Тоді Мареничі написали заяви на звільнення.
Знайшли роботу у Рівненській філармонії, де існував дівочий ансамбль «Олеся». Під час гастролей у Криму Мареничам зателефонував директор Волинської філармонії Геннадій Місан: «Терміново потрібні солісти у ВІА „Світязь“! Зриваються гастролі». Пообіцяв артистам підвищити ставки, пошити костюми, і головне — забезпечити квартирою.
Подали заяву на звільнення і поїхали до Луцька.
На них рівнявся Муслім Магомаєв
У Луцьку до подружжя приєдналася сестра Антоніни — 17-річна Світлана. Родинний гурт не відразу вийшов на сцену, бо не вирішувалося питання з її працевлаштуванням. Чотири місяці Валерій та Антоніна вмовляли Геннадія Місана прийняти її на роботу. Погрожували звільнитися й зірвати гастролі. Урешті-решт він здався. 1 січня 1973 року Світлану зарахували до штату філармонії. Саме цього дня було створено тріо Мареничів, яке в українську пісню закохало ледь не увесь світ. Невипадково легендарний співак Муслім Магомаєв в одному зі своїх інтерв’ю сказав: «Я бы хотел сделать азербайджанской песне такие же крылья, как Мареничи — украинской».
1978 року тріо вибороло першість на огляді вокально-інструментальних ансамблів у Харкові, здобувши путівку на Всесвітній фестиваль молоді й студентів на Кубі. Однак Мареничів на той форум не пустили. Того ж року пісні у виконанні Мареничів вперше з’явилися у телеефірі, зазвучали по радіо.
Під час Декади української культури в Югославії (1978) в оперному театрі виступали Євгенія Мірошниченко, Дмитро Гнатюк, Марія Стеф’юк. Уся українська делегація переживала за Мареничів: чи зуміють без мікрофонів підкорити югославську публіку, чи не осоромляться перед нею? Артисти вийшли на сцену і тихо повели мелодію. Зал вибухнув оваціями.
Потрапили у немилість
1979 року Мареничам було присвоєно звання заслужених артистів України. Та згодом у житті тріо настала чорна смуга. Спочатку вони відмовилися виступати на московській Олімпіаді, а пізніше відхилили запрошення до участі у концерті з нагоди Дня працівників сільського господарства.
«Потрапили у немилість до влади через свою принципову позицію, — пізніше пояснював Валерій. — Антоніна захворіла і лежала з високою температурою. Не могла ж у такому стані співати наживо. Нам пропонували відкривати рот під фонограму, але ми відмовилися. А наші недруги піднесли все інакше».
На артистів чекала розплата: їм заборонили виступати за межами Волинської області. Була припинена трансляція записів пісень у їхньому виконанні на радіо і телебаченні. Почали поширюватися чутки про їхню втечу до Канади… А вони жили утрьох у Луцьку в однокімнатній квартирі, гостро відчуваючи матеріальну скруту. У той час у Валерія та Антоніни народився первісток — син Богодар.
І лише на початку 90-х артисти поїхали на гастролі до США й Канади. Тоді вже звільнилися з Волинської філармонії. Кажуть, там, за океаном, один небідний чоловік пропонував Світлані руку і серце… Проте з-за кордону Мареничі повернулися усі разом.
2003 року Антоніні, Світлані й Валерію Мареничам було присвоєно звання народних артистів України. А через рік тріо розпалося…
Один шляґер «прийшов» за пляшкою, а інший «зійшов» із горища
Гурт співав українською мовою ідеально чисто, без жодних натяків на акцент. Ніхто не вірив, що Валерій родом зі зросійщеного Кривого Рогу, а Антоніна й Світлана — росіянки із Самари (тоді Куйбишева). Їхні голоси, баритон і два мецо-сопрано зливалися воєдино та своїм гіпнотичним звучанням проникали у серця слухачів.
Найважче українська мова давалася Світлані. Якось зізналася, що після першого концерту зіщулилася в кутку сцени і дві години гірко проплакала… Це був незбагненний приклад для усього СРСР — ось як можуть за бажання оволодіти українською мовою представники інших національностей.
Антоніна та Світлана якось зізналися, що адаптуватися до нових умов їм допомогли дитячі спогади про українську пісню. Виявляється, мама Валерія співала у Дніпропетровській філармонії, а його батько грав у духовому оркестрі.
Саме Валерій повернув до життя пісню «Ой у гаї при Дунаї». Одного разу почувши, як робітник сцени за лаштунками оперного театру мугикав якусь мелодію, Валерій попросив, аби той наспівав пісню вголос. «Неси пляшку!» — відповів чоловік. А вже після чарки язик у нього розв’язався. Відтоді у репертуарі Мареничів з’явилася давно забута усіма пісня…
Ще 1953 року волинський поет Олександр Богачук на знак любові до красуні-дружини Люсі написав спочатку вірш «Тиша навкруги», а потім і музику до нього. 1976-го Валерій знайшов на своєму горищі видання з нотами цієї пісні. За одну ніч Мареничі зробили аранжування, розписали пісню на партії і вранці показали авторові. Той скривився… А на черговому концерті артисти відважилися проспівати нову пісню. «Тишу навкруги» довелося виконувати тричі, а Олександр Богачук радо приймав вітання…