У першій половині ХІХ століття у Житомирі у межах сучасних вулиць Великої Бердичівської, Шевченка, Довженка та Фещенко-Чопівського заклали великий сад (парк) для відпочинку. Сад був мальовничим, через нього в яру протікала річка Попівка. Основною рисою цього саду була його самотність, споглядальність, тиша. У саду знаходилася стародавня криниця з цілющою водою, а над нею маленька капличка. Ця криниця раніше належала монастирю сестер милосердя Шаріток, і під час хресних ходів сюди сходилися віруючі з далеких околиць, щоб набрати священну воду. У 1880-х роках сад належав статському раднику Павлу Філімоновичу Юрашеву, який планував влаштувати у ньому театральні балагани для розваги відвідувачів саду, але не встиг. Весною 1897 року на території саду з боку Великої Бердичівської вулиці почали зводити дерев’яний храм Богоявленського монастиря. Землю купили за 10 тисяч карбованців. Сад з того часу став належати монастирю та називатися Монастирським садом. На будівництво церкви та дзвіниці використовували 40 дубових колод та деревину від розбирання старої дерев’яної Хрестовоздвиженської церкви на Замковій горі. Проект склав єпархіальний архітектор Іван Миколайович Афанасьєв (1859 – після 1924), підрядні роботи виконав зодчий із Володимирської губернії селянин Басов. У церкві було встановлено високохудожній іконостас. Примітно, що унікальна дерев’яна церква та дзвіниця монастиря було збудовано без жодного цвяха.
Про цю церкву та про Монастирський сад залишив свої спогади один із найбільших музикантів XX століття Святослав Ріхтер: «Ми з тіткою Мері пішли до монастиря. Він був на Бердичівській, дерев’яній, українській архітектурі… Я бачив велику ікону Володимирської Богоматері. І в цьому було щось обов’язкове. був чудовий день, за нами залишився монастир, який дзвонив на всі дзвони, старий сад, внизу з струмком, як у “Обриві” Гончарова. Ми дійшли з тіткою Мері до монастирського цвинтаря. Цвинтар виходив на урвище до Тетерева, і ми там сіли, дивилися, а дзвони всі дзвонили…».
1900 року при монастирі було відкрито школу церковного живопису, а 1908 року – Училище пасторства. Першим керівником училища був настоятель Житомирського Богоявленського монастиря архімандрит Гаврило (Воєводін). У Богоявленському монастирі разом із учнями училища проживало близько 70 осіб братії. За радянської влади монастир закрили 1923 року, а церква діяла, але з перервами.
У нижній частині саду в яру (де тепер гаражний кооператив “Тетерів”) житомирське управління НКВС у 1937 році здійснювало масові розстріли репресованих мешканців міста. Після Другої світової війни до 1960-х років сад використовувався як основа обласної станції юних натуралістів. У 1960-х роках чудовий Монастирський сад вирубали, русло річки Попівки та яр засипали, річку уклали у труби, а на території колишнього саду збудували житлові будинки.
Поруч із Богоявленською церквою знаходилася 33-та школа. Між ними спершу був провулок зі старими будинками фармацевтичного училища, а коли їх на початку 1970-х знесли, то школа та церква опинилися поряд. Таке сусідство збентежило місцеву владу, і храм закрили. Віруючі міста обурилися і почали писати листи до всіх інстанцій. У пошуках правди – навіть генеральному секретареві ЦК КПРС Брежнєву, голові Верховної Ради СРСР Підгірному та патріарху Пімену. І в міжнародні організації – на адресу ЮНЕСКО та ООН. Партійні і радянські органи влади не знайшли нічого кращого в такій ситуації як знести культову споруду і покласти край скандалу, що розростався.
Борис Дубман
Ілюстрації верхнього ряду:
Перша зліва — Монастирський сад. Фото з поштової листівки початку ХХ століття.
Друга – Богоявленський монастир. Дата та автор фотографії невідомі.
Ілюстрації нижнього ряду:
Перша зліва – Братія Житомирського Богоявленського монастиря. У центрі архієпископ Аверкій (Кедров), праворуч єпископ Леонтій (Матусевич), архімандрит Аліпій (Янкін), зліва ієромонах Герман (Вейнберг). Фото 1923 року, автор невідомий.
Друга – Богоявленська церква. Фотографію зроблено у серпні місяці 1975 року перед знесенням церкви, автор – Борис Шрайбман.
Автор: Борис Дубман
