Україна

«Прокинувшись після операції, я відчувала біль у нозі, якої вже не було»: історія 19-річної дівчини, яка дивом вижила під час ракетного удару по Краматорську

Насті Шестопал 19 років. Настя навчається на соціального педагога, займається вокалом, мріє стати акторкою, веде блог до Instagram. У Насті ампутована нога. Під час російського ракетного удару по залізничному вокзалу у Краматорську 8 квітня дівчина перебувала в епіцентрі вибуху. Тоді загинули 60 людей, понад 120 отримали поранення. Настя вижила дивом. І попри втрату ноги, не здалася. А почала тільки ще більше цінувати життя.

– Все, що зі мною сталося, дуже сильно змінило мене, — зізнається дівчина. — Колишня Настя померла там, на вокзалі. У той момент народилася нова Настя, з якою я сама зараз знайомлюся.

«Мені сказали, що я вижила дивом»

Настя Шестопал зі своїми батьками мешкала у Дружківці Донецької області. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, сім’я не стала нікуди їхати. Але з кожним днем у місті ставало все небезпечніше.

– Обстріли, вибухи, постійні повітряні тривоги… Якоїсь миті я зрозуміла, що все ж таки хочу виїхати, — розповідає Настя. — Друзі звали мене до Дніпра, там мені було де зупинитися. Батьки не хотіли їхати, а я в якийсь момент все ж таки зважилася. 8 квітня прокинулася з упевненістю, що все роблю правильно.

Ранок був напрочуд спокійним. Я зібрала речі, мамина подруга посадила мене на електричку до Краматорська (мама тим часом була на роботі). У Краматорську на залізничному вокзалі мене мала забрати машина, яку я знайшла на «Бла-бла-карі», і відвезти до Дніпра. Потрібно було зачекати кілька годин. Аналізуючи зараз усе, що відбувалося, розумію — я сама вирішила, що сидітиму саме на тій лавці біля вокзалу. Хоча були й інші варіанти. Наприклад, мамина подруга пропонувала перечекати ці кілька годин у неї на роботі. Дзвонив друг і казав, що знайшов машину, яка зможе забрати мене раніше. Але я відмовилася, бо вже домовилася з людиною. А мама, з якою ми розмовляли телефоном, радила зайти до приміщення вокзалу, бо на вулиці було вітряно. Але я залишилася на тій лавці.

 Ви чули сигнал повітряної тривоги?

– Ні. Через те, що Краматорськ дуже близько до лінії фронту, тут не завжди встигають заздалегідь оголосити тривогу. Так було й цього разу. Я читала книгу, як раптом стався вибух. Навіть не пам’ятаю, як, але я відскочила від лавки й впала. Наступної секунди зрозуміла, що лежу на землі, і в мене поранена нога. Потім ще один вибух… Нога була неприродно зігнута, із неї йшла кров. Люди довкола почали тікати. А я лежала і розуміла, що не можу підвестися. Кілька разів закричала: «Допоможіть!» Потім зрозуміла, що якщо я продовжую кричати, у мене зовсім не залишиться сил. Бачила, що втрачаю багато крові, під ногою вже була ціла калюжа… Люди продовжували тікати, я так само лежала. Ногу відчувала, але це був скоріше навіть не біль, а печіння — вона ніби горіла.

Я пролежала так, мабуть, п’ять хвилин. Потім підбіг рятувальник. Він закричав своєму колезі, що «тут важка дівчинка» і перетягнув мені ногу. Я встигла підібрати свій телефон… Потім рятувальники понесли мене до будівлі вокзалу. Я бачила, що довкола багато загиблих. Це був справжній жах. Коли мене несли, намагалася не дивитися навкруги — щоб не побачити того, що не зможу винести. Ще мені здавалося, що шматок моєї ноги ось-ось відпаде … Пізніше мені сказали, що я вижила дивом — коли пошкоджена стегнова артерія (а в мене так і було), людина може за лічені хвилини померти від крововтрати.

Мій телефон дзвонив, не замовкаючи, але руки не слухались. Я спромоглася відповісти на дзвінок тільки коли вже була в машині «швидкої». Дзвонив чоловік моєї сестри. Я сказала, що жива і мене везуть до лікарні. Добре, що все ж змогла взяти слухавку, бо інакше рідні ще довго мене шукали б. Коли мама прибігла до лікарні, мого прізвища не було у списках поранених. Виявилося, що мене записали під якимось номером, і я вже була в операційній. Мама розповідала, що у лікарні й підлога, і стіни — все було в крові. Туди привозили всіх поранених, їх було понад сто.

Саме тут на вокзалі Краматорська була Настя

Після першої операції Настя впала в кому. Лікарі побоювалися робити прогнози та говорили мамі Насті молитися за дочку. Через вісім годин дівчина прийшла до тями.

– Прокинувшись, я почала всім дзвонити й говорити, що жива, — згадує Настя. — Ні мама, ні подруга не могли впізнати мій голос. Я навіть жартувала, кажучи їм, що «так просто вони мене не позбавляться». Нога на той момент ще була, лікарі сподівалися її врятувати. Потім мене разом з іншими пораненими повезли до Павлограда, а вже звідти найважчих везли далі, до Дніпра. Мене теж відправили до Дніпра, і в дорозі відкрилася кровотеча. У Дніпрі зробили ще одну операцію. Потім мені різко погіршало, і під час третьої операції в ніч на 10 квітня, ногу ампутували.

«Медсестра навчила ходити на одній нозі: «Вставай. Ти зможеш»

 Коли вранці я прийшла до тями й виявила, що ноги немає, були дивні відчуття, — згадує Настя. — Перша емоція — полегшення. Можливо, це звучить дико. Але за півтора дня три операції під загальним наркозом так мене виснажили, що перше, про що я подумала: «Більше операцій не буде, і я зможу поспати». А потім прийшло усвідомлення… Я зателефонувала мамі, повідомила, що ноги більше нема. Мама миттєво взяла себе в руки й сказала: «Нічого страшного. Головне, що ти жива і житимеш». І я подумала, що це справді головне… Коли приїхала мама, стало легше. Я вже була не одна.

Звісно, були різні моменти. Була розгубленість. Місяць тому мені тільки виповнилося 19 років. Я займалася спортом, любила танці. І ось немає ноги. Що тепер робити, як далі жити? Перші кілька тижнів були найскладнішими. Жахливо було відчувати свою безпорадність — не могла встати, нічого не могла зробити сама. Брала телефон, а руки німіли. Було важко навіть відповісти на повідомлення. Мучили фантомні болі. Мало того, що боліла кукса, так ще і я відчувала ногу, якої не було. Мені здавалося, що вона горить, сіпається. Через це я не могла спати. Крім того, були ще операції. Загалом в Україні мені зробили шість операцій. Фантомний біль, на жаль, є і зараз. Я працюю з психологом, який, сподіваюся, допоможе подолати посттравматичний синдром.

– Що допомагало вам у найскладніші моменти?

– Присутність батьків, друзів. Їхня підтримка, напевно, відіграла основну роль. А ще атмосфера у шпиталі. Серед пацієнтів було багато військовослужбовців, і вони мене так підтримували. Казали, що я справжній герой, і з усім упораюсь. І лікарі, і медсестри у цьому шпиталі просто дивовижні. Одна медсестра навчила мене ходити на одній нозі. Пам’ятаю, як вона зайшла до палати й сказала: «Вставай». Я сказала, що сьогодні вже трохи сиділа, і в мене паморочилося в голові. «Нічого страшного, вставай, — наполягала медсестра. — Ти зможеш». Вона допомогла мені утримати рівновагу. Коли я зрозуміла, що стою, відчуття були неймовірні. Нехай на одній нозі, але стою! Вперше за весь час у лікарні подивилася у вікно, побачила природу… Так поступово почала повертатися до життя. За місяць, який я провела у шпиталі, люди там стали мені як рідні. Коли поїхала, сфотографувалася з ними на прощання. Домовилися, що наступну фотографію зробимо, коли я вже приїду до них на двох ногах із протезом.

– Ви поїхали до Німеччини?

– Так, у місто Ессен, де зараз перебуваю й опановую поки що пробний протез. Те, як я тут опинилася — дивовижна історія. Коли зі мною все це сталося, подруга, яка тоді вже перебувала у Німеччині, розмістила інформацію про мене десь у соціальних мережах. І німці Мира та Мартін написали, що хочуть мені допомогти. Вони не волонтери, ніколи нічим подібним не займалися, не знали ні мене, ні мою подругу. Але захотіли допомогти. Домовилися, щоб мене прийняли на лікування в місцевій клініці — як виявилося, одній з найкращих лікарень у Німеччині, куди приїжджають і з Берліна, і з Мюнхена. Вирішили й питання із житлом — зараз ми з мамою абсолютно безкоштовно живемо у квартирі. Передати не можу, наскільки я вдячна цим людям. Перший пробний протез, яким я зараз користуюся, теж отримала безкоштовно — якщо я правильно зрозуміла, витрати взяла на себе міська влада. Як буде з постійним протезом, поки що не знаю, це питання ще вирішується.

Протезисти здивовані тим, як швидко я освоюю протез. Це непросто, але мені так хочеться ходити на двох ногах, що я готова на все (посміхається). Протез важить близько восьми кілограмів. Сама я важу зараз близько 35 (при зрості 160 сантиметрів). Але до цього я вже звикла. Складніше звикнути до корсета, надягаючи який я поки що не можу їсти — настільки сильно він мене затискає. Можливо, у постійного протеза корсет буде зручнішим. По квартирі я вже можу пересуватися тільки на протезі, а на вулиці поки що використовую милиці. З кожним днем я ходжу все впевненіше, і це дуже тішить.

– Люди, які, як і ви, втратили ногу або обидві ноги, розповідали, що реабілітація та освоєння протеза — це дуже важка праця, і часом доводиться змушувати себе робити те, що необхідно для реабілітації…

– Я себе не примушую, а мотивую. Пам’ятаєте, я казала, що 8 квітня народилася нова Настя? Так ось, один із головних принципів у житті нової Насті — робити тільки те, що хочеться і приносить задоволення. Примушувати себе немає сенсу, це не дасть результату. Іноді просто потрібно нагадати собі, навіщо тобі все це потрібно — та сама реабілітація, тренування. А іноді потрібно і відпочити, щоб відновити сили. Тепер я ціную свій час, намагаюсь реалізовувати свої бажання. Наприклад, я давно хотіла навчитися співати. Але все чогось соромилася, не наважувалася. А тут одна українська співачка написала мені повідомлення із пропозицією позайматися з нею вокалом. Тепер я з нею займаюся і щаслива. Хочу реалізувати ще одну мрію — стати актрисою, і обов’язково піду на акторські курси. А ще я зрозуміла, що дуже важливо висловлювати свої почуття тут і зараз. Говорити близьким людям, що їх любиш. Не треба нічого відкладати потім. Батьки у цьому сенсі також змінилися. Наприклад, тато раніше був закритою людиною. До того, що зі мною сталося, я ніколи не бачила, щоб він плакав… Тепер ми не соромимося говорити одне одному про те, що відчуваємо.

– Ваш Instagram для багатьох став відрадою та мотивацією…

– Для мене теж. Мені важливо розповідати, що я переживаю, ділитися своїми успіхами з протезом. До речі, зараз у мене є ідея створити щось на кшталт відеокурсу з реабілітації. Це багатьом може бути корисним.

У таких ситуаціях дуже важливо не замикатися. Відсутність ноги — не привід не вдягнути гарну сукню та не бути гарною. А виглядаємо ми саме так, як ми себе відчуваємо. Важливо не дорікати собі за різні емоції. Ніхто з нас не був готовий до цієї війни. Я працюю із психологом, і це абсолютно нормально. Я можу сумувати, сердитись, плакати — і це теж ок. Найголовніше — пам’ятати, що життя у нас одне, і воно триває.

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

Схожі матеріали

Залишити коментар Facebook