Суботня інформація

Повість чудових літ: 1964 рік

«Не було більше причин жити в ізоляції. Тепер вони могли рушати в дорогу, сміливо вдивляючись в обличчя Америки і збиваючи народ з пантелику. Але прекрасна мить швидкоплинна – і автобус зникає, і все, що неймовірним чином зараз клубочиться в них у головах, знову осяде і сховається в глибинах мозку.

І ось від обійстя Кізі відчалив босхівський автобус, на табличці спереду було вказано пункт призначення: «Далше»

(Том Вулф «Електропрохолоджувальний кислотний тест»).     

У червні або на початку липня з містечка Ла Хонда недалеко від Сан-Франциско у напрямку Східного узбережжя вирушив чудернацький автобус, в якому їхало півтора десятка людей. Епатажна команда називала себе Merry Pranksters, її вождем був Кен Кізі¹. Гантер Томпсон² називає їх первісними хіппі. Досі епіцентром формування ідей вважався Нью-Йорк – тепер починається зворотний процес. Цим актом Кізі започатковує методику мігруючого карнавалу, що стала невід’ємною складовою хіп-культури і давала змогу безпосередньо проштовхувати ідею в маси. Пасіонарний поштовх, що вихлюпнув за межі Каліфорнії, свідчив про якісно новий виток контркультури.

 

Все почалося в 1962 році, коли на обійстя Кізі влетів Ніл Кесседі, абсолютно несамовитий, з диявольською усмішечкою і піною на губах. «Його старий джип здох разом із розбитою від шалених швидкостей коробкою передач, трансмісія випала на газон».³ Він повинен побачити автора «Над зозулиним гніздом»!!! Це був той самий Ковбой Ніл, що ніби зіскочив зі сторінок «On the Road». Його костисте ірландське обличчя мінялося щохвилини, слова лилися безупинно, мов дим із ніздрів, він поєднував в одній особі Ленні Брюса, Джонатана Вінтерса і Лорда Баклі. Ніл умів бути зіркою, зовсім не докладаючи для цього зусиль. Жодна сцена світу не була пристосована до його талантів. Він сам творив собі сцену, коли сідав за кермо і мчав, підскакуючи на вибоїнах у ритмах блюзу і світлі зустрічних фар. Моторошне відчуття. «Страшніше не буває. Боїшся за життя, – згадував Джеррі Ґарсія⁴, давній друг Кізі. – Проте у мене було враження, що він наперед знає, що станеться за поворотом». Його унікальна властивість сприймати все одразу і говорити про все з усіма водночас при швидкій їзді зростала і досягала піку. «Це був летючий, зі зрізаними кутами, радіорепортаж про Всесвіт», – висловився Кізі. Ніл затьмарював собою всіх майбутніх революціонерів у районі Берегової автостради.

У липні 1964-го у Нью-Йорку мав вийти другий роман Кізі «Sometimes a Great Notion» («Інколи нестримно хочеться»). Із цього приводу він вирішує їхати до Нью-Йорка, а заодно і на Всесвітню виставку у Флашинґ-парку – подивитися на машину майбутнього, що мала завоювати Місяць. Кізі, колишній спортсмен, «товста шия з парою стерноклейдомастоїдних м’язів, подібних на два портові троси»⁵, слухач літературного семінару у Стенфордському університеті, крім усього, був обізнаний з ефектами диетиламіду лізерґінової кислоти (ЛСД), псилоцибіну, мескаліну, пейотлю – зголосившись до участі у дослідженнях, що їх проводили у Ветеранському шпиталі в Менло Парку. Спеціалістів із ЦРУ цікавили впливи галюциногенів на людську психіку. Щоправда, була певна незручність, пов’язана з дотриманням законності, тож дослідження проводилися в напівсекретних умовах. Одночасно Кізі підпрацьовував санітаром у психіатричному відділенні шпиталю. Результатом став роман «Над зозулиним гніздом», що приніс йому популярність.

У той час Кізі близько зійшовся із Джеррі Ґарсія і гарвардським психологом Річардом Алпертом⁶. Його досвід виявився притягальним для багатьох шанувальників, і вони осідають у нього на ранчо в Ла Хонді. Одним із них був Кен Бебс⁷, колишній офіцер морської піхоти, який недавно прибув із В’єтнаму – здоровань раблезіанського штибу, подібний на великого доброго ведмедя-ґрізлі, що наповнює простір своїм космічним реготом. Він так само відвідував літературний семінар у Стенфорді і збирався писати роман про службу у В’єтнамі. Коротше кажучи, ідея грандіозних публічних пародій була його.

На кошти з гонорару Кізі придбав старий шкільний автобус «Іnternational Harvester» 1939 року випуску, обладнаний усім необхідним для тривалих поїздок і проживання. Оголошення, здається, теж знайшов Бебс. У салоні встановили звукову апаратуру, мікрофони і пристрої для радіомовлення. Особливістю саунд-системи був прилад змінного запізнювання – магнітофон, який дозволяв із незначним запізненням відтворювати розмови і взагалі будь-які звуки. У результаті салон наповнювався вересками і криками, що нагадували регіт радіоупиря і справляли виразний диверґентний вплив на психіку. Вгорі було вирізано отвір і на даху влаштовано платформу для музикантів, там же встановили динаміки. Кузов розмалювали яскравими флюоресцентними фарбами, езотеричними символами, мандалами, психоделічними узорами. Спереду було написано «Furthur» (модифіковане «Further»), що означало «Далше», тобто «Дальше», ззаду висіла таблиця «Обережно, потойбічний вантаж». Вантаж зберігався у холодильнику у вигляді апельсинового соку, в якому було розчинено ЛСД. За кермом сидів Кесседі. Час від часу в автобуса відмовляли гальма, зчеплення, виникала плутанина з педалями – проте Ніл був досвідченим водієм. З вікон визирали різнобарвні обличчя і маски, розписані флюоресцентними фарбами, плюмажі, що майоріли на вітрі – все це справляло приголомшливий ефект вкупі з епатажною поведінкою. Вражений полісмен довго придивлявся до химерних адептів контркультури, одягнутих у плаття оранжево-зелених кольорів і сорочки в біло-червону смужку, врешті спитав:

– Ви хто, бродячі артисти?

– Саме так, – відповів Кізі, – ми бродячі артисти.

Розфарбований автобус із дилетантами-аматорами на даху, котрі музикували на електрогітарах, тромбонах і барабанах, вирушив у бік Лос-Анджелеса. Початок забігу дав старт новій хвилі контркультури, інтенсивно забарвленій в ЛСД-кольори, котрі поки що перебували у межах закону.

Від початку всі учасники експедиції усвідомлювали її як певну місію. В чому полягала ідея? Толерувати особисту свободу. Здається, це мав на увазі Кізі, коли проводив перший інструктаж:

– Всі ми починаємо спільну справу і будемо продовжувати її абсолютно відкрито, причому жоден із нас не стане заперечувати того, що робить інший. Кожен буде тим, ким він є насправді. Не повинно бути вчинків, за які доводилося би потім вибачатися. Під час подорожі ми всі будемо миритися з тим, якими ми є.

Ключовим чинником всієї операції була ЛСД: якщо цим займається ЦРУ, хай навіть таємно, то ми будем робити це відкрито!

В цілому, діяльність Merry Pranksters означала початок Психоделічної революції⁸.

Вони їхали через Арізону і Техас, дорогою влаштовували хеппенінґи з роздачею ЛСД всім, хто бажав, наражаючись на конфлікти і зазнаючи перших втрат серед команди – у кого не витримав дах. У Новому Орлеані виник невеликий інцидент на пляжі: виявилося, що пляж був призначений тільки для чорних. Як потім вирахував Кізі, ситуацію підігріло нещодавнє вбивство у Міссісіпі кількох борців за громадянські права афроамериканців. Далі вихором промчали вздовж Східного узбережжя. Вже всі виглядали потомленими і вибитими зі сідла, тільки Ніл був твердим як скеля, і гнав автобус далі й далі.

 

The bus came by and I got on, that’s when it all began

There was Cowboy Neal at the wheel of the bus to never ever land

 

У середині липня вони добралися до Нью-Йорка.

На Медісон-авеню Приколісти влаштували вечірку. Кесседі запросив своїх старих друзів –  Джека Керуака й Аллена Ґінзберґа. Проте Король бітників вже був надто старим для подорожей, до того ж додавалися проблеми з алкоголем. Їхня єдина зустріч із Кізі відбулася без зайвих умовностей і зусиль, вони майже не розмовляли. На той час мандрівна зірка Керуака вже закотилася, а Кізі був «новою яскравою кометою, котра шалено мчить невідомо куди». Більше того, Керуак вважав хіпстерів ледь не особистими ворогами. І навпаки – Аллен Ґінзберґ палко вітав старт нової контркультури і незабаром став її герольдом.

На меті у Кізі була ще поїздка до Міллбрука.

Грандіозна помилка шістдесятих – культ ЛСД і психоделічна революція, мала наукове підґрунтя.

Професор Гарвардського університету Тімоті Лірі¹⁰ був ентузіастом у справі лікування неврозів і психопатій. Проте доводилося визнати, що попри очевидні успіхи, клінічна психіатрія не володіє достатніми засобами для корекції відхилень людської поведінки. І от у 1960 році він, здається, знайшов метод. Чудодійними ліками виявилися псилоцибін і ЛСД. Під їхнім впливом більшість людей відзначала «просвітлення», благодушність, у в’язнів зникали антисоціальні нахили й агресія. Однаковий спектр позитивних відчуттів, розмивання бар’єрів між індивідуумом і зовнішнім світом наводили на припущення, що за допомогою кислоти можна подолати замкнутість, сприяти комунікації між людьми і встановити між ними нееґоїстичні стосунки. Лірі зрозумів, що має в руках засіб від світового зла, і за його допомогою зможе оздоровити світ. Намагаючись підвести під цю ідею науковий ґрунт, він почав експериментувати з ЛСД і псилоцибіном серед добровольців із числа студентів. Йому асистував Річард Алперт, який закінчив докторат у Стенфордському університеті. У результаті обидвох зі скандалом виганяють із Гарварда. Врешті після поневірянь у Мексиці вони у вересні 1963-го отримали можливість продовжувати експерименти у Міллбруку, штат Нью-Йорк. Закриті сесії-медитації проводили з обмеженою кількістю людей, аби забезпечити контрольованість середовища і запобігти небажаним ефектам.

 

«Психеделічний досвід це подорож у нові сфери свідомості. Сфера застосування і зміст такого досвіду безмежні, а його відмінною особливістю є вихід (трансценденція) за межі вербальних концепцій, простору, часу та індивідуальності. Розширення свідомості можна досягнути різними способами – сенсорною депривацією, вправами йоги, поглибленою медитацією, релігійним або естетичним екстазом, а можна спонтанно: за останній час це стало доступним для будь-кого завдяки психеделічним препаратам ЛСД, псилоцибіну, мескаліну та іншим» (Тімоті Лірі).¹¹

Лишалося незрозумілим, наскільки тривалим є ефект психеделіків і якими будуть віддалені наслідки такого лікування.

Затія Кізі не вдалася. Лірі ніяк не відреагував на розфарбований автобус, що під рок-н-ролльні завивання, прикрашений американськими прапорами, їздив туди-сюди по території. До Приколістів вийшов тільки Річард Алперт, та й то не відразу. Очевидно, Лірі заглибився в тонкощі свого наукового методу, чого не передбачалося у психоделічній школі Кізі:

– Я не знаю, з якою метою вони приїжджали до Міллбрука, окрім того, щоби привітатися. Такою є особливість племен – вони не змішуються.

***

We shall overcome

We shall overcome

We shall overcome some day

Oh, deep in my heart

I do believe

We shall overcome some day¹²

Початок десятиліття поклав край суспільній апатії. Сидячі протести у Ґрінсборо, штат Північна Кароліна, в лютому 1960 року стали початком боротьби афроамериканців за громадянські права. Скоро до чорношкірих приєднуються студенти із числа білих, розчаровані у справедливості традиційних американських цінностей. Агресивний консерватизм, пуританська мораль, споживацька свідомість, дискримінація негрів були очевидними і безнадійними пережитками минулого, і першою з нагальних справ, до вирішення яких долучилася біла молодь, стала боротьба проти расизму. Оскільки «батьки» зневажали негрів, «діти» готові були простягнути їм руку.

У 1960 році у Мічиґанському університеті в Енн-Арбор виникає група Students for a Democratic Society («Студенти за демократичне суспільство»). Через два роки на конгресі СДС у Порт-Гуроні, штат Мічиґан, було прийнято маніфест, відомий як «Порт-Гуронська декларація». Її проект склав Том Хейден¹³, якого обрали президентом. Одним із завдань було проголошено боротьбу за надання афроамериканцям громадянських прав і свобод. Як основний метод визнано безпосередню роботу в масах.

Лівий фланг політичного спектру також зазнає змін. Оскільки дотеперішні «професійні» ліві опозиціонери соціалісти і комуністи демонстрували нерішучість і втратили авторитет, виникають нові протестні групи, які прибирають назву New Left («Нові ліві»). Критикуючи дотеперішні положення про історичну роль робітничого класу, вони шукають лідерів серед студентства. СДС поступово стає провідною силою Нового лівого руху.

4 травня 1961 року з Вашинґтона в бік Нового Орлеана виїхали два автобуси, в яких сиділи пасажири з різним кольором шкіри. Цих людей називали Freedom Riders. Вони свідомо іґнорували закони, що діяли у південних штатах і заохочували расову сеґреґацію. Місцева поліція намагалася арештувати їх за адміністративні порушення чи несанкціоновані зібрання, озвірілі натовпи закидали камінням і пляшками зі запалювальною сумішшю, проте назустріч їм вирушали все нові й нові автобуси з Вершниками Свободи.

Одним із найпрестижніших у США вважався університет у Берклі, штат Каліфорнія, тут панувала ліберальна атмосфера. На початку вересня 1964-го почали повертатися на навчання студенти, котрі вже традиційно на канікулах виїжджали до південних штатів допомагати афроамериканцям у боротьбі за громадянські права. Цього літа у Міссісіпі від рук расистів загинуло троє активістів і це викликало обурення у студентських середовищах. Університетська адміністрація вирішила протидіяти цим впливам і видала розпорядження, яким заборонялася політична діяльність на території кампусу. 30 вересня п’ятьох активістів викликали в деканат. Це тільки підігріло ситуацію. Разом із ними прийшло ще п’ятсот студентів, серед них був Маріо Савіо¹⁴, який недавно повернувся з Міссісіпі. Вони склали петицію, в якій стверджували, що теж підлягають покаранню. Проте адміністрація не йшла на поступки. Тоді Савіо закликав провести SitIn¹⁵:

– Ми прагнем рівноправності в діях. Вони не зможуть застосувати своїх методів проти всіх. Вони бояться. Ми залишаємся тут.

У відповідь в адміністрації заявили, що вісьмох студентів, у тому числі Маріо Савіо, виключать з університету.

– Я й справді не знаю, що сказати. Якщо від нас не приймають петицію, то думаю, що вони –  купа лайна, – мовив Савіо. – Раз механізми університетської машини не діють, їх слід замінити.

Студенти окупували адміністративний університетський корпус Спроул Холл і влаштували там сидячий страйк. Так цього вечора в Берклі народився Free Speech Movement («Рух за свободу слова»).

Уночі студенти вирішили покинути приміщення. На завтра оголосили мітинг на Спроул Плаза перед адміністративним корпусом.

1 жовтня колишній аспірант-математик Джек Вайнберґ¹⁶, активіст боротьби за громадянські права, відмовився показати поліції кампусу своє посвідчення і був арештований на Спроул Плаза. Коли його схопили, він застосував трюк, якого навчився влітку в Міссісіпі – враз ослаб і впав на землю, ніби знепритомнівши. У той час на мітинг збиралися студенти. Навколо моментально виросла юрба. 100 студентів лягли під колеса поліцейської машини, куди запроторили Вайнберґа, ще сотня оточили її, скандуючи: «Відпустіть його!». Маріо Савіо скинув мешти, аби не подряпати лак, і, вибравшись на верх автомобіля, закликав адміністрацію скасувати заборону на політичну діяльність. Три тисячі студентів зібралися на сходах Спроул Плаза, співаючи «We shall overcome». Потім вони знов увійшли до адміністративного корпусу і влаштували Sit-In. Увечері Савіо заявив: якщо адміністрація не погодиться на контакт, студенти залишаться там на всю ніч.

За 45 хвилин до закінчення робочого дня поліція кампусу спробувала силоміць зачинити двері до Спроул Холл. Близько сотні студентів кинулися до них, двох поліціянтів повалили на підлогу. В результаті повсталі закріпилися на першому поверсі, а охоронці закону перекрили сходи з фойє на другий поверх, де містилися кабінети деканів.

Наступного дня до кампусу прибула поліція штату. Перемовини з канцлером університету тривали до вечора, врешті студентам пообіцяли, що Вайнберґа звільнять. О 19.40 Савіо виліз на автомашину і звернувся до натовпу: «Я прошу всіх встати і спокійно, з гідністю розійтись».

Проте в наступний період стало зрозуміло, що адміністрація університету не збирається дотримуватися прийнятих домовленостей. Лідерів Free Speech Movement звинувачували в організації незаконних демонстрацій. У відповідь Джек Вайнберґ проголосив: «Не вір нікому, хто старший за тридцять».

 

2 грудня було знов оголошено мітинг. Маріо Савіо закликав студентів приходити зі спальними мішками:

– Настає час, коли дії державної машини видаються настільки ганебними, викликають таку огиду, що неможливо далі миритися з цим, навіть просто зносити все це. І тоді ми повинні зупинити це, кинутися на її шестерні, колеса, важелі, механізми, показати, хто насправді господар. І якщо ми цього захочемо, машина зупиниться!

Того дня півтори тисячі студентів увійшли до адміністративного корпусу і знову влаштували Sit-In. Ще більше стояло на сходах Спроул Плаза. «We shall overcome, We shall overcome some day», – співали вони разом із Джоан Баез¹⁷.

Проте уночі губернатор штату віддав наказ поліції очистити Спроул Холл. Операція почалася близько 4-ї години ранку. Проти студентів кинули 600 поліцейських. З корпусу їх витягували силоміць, за найменший опір арештовували. Аби не було видно, що діється всередині, поліція заклеїла вікна газетами. Все це тривало до 12-ї години дня. Затримали близько 800 студентів разом зі Савіо. Це був найбільший масовий арешт мирного часу за всю історію США.

У той час на сходах зібралося десять тисяч обурених студентів. Коли арештованих повезли до в’язниці, за ними поїхала частина викладачів. Було оголошено страйк, його підтримали 80% студентів і викладачів. Наступного дня арештованих звільнили за підпискою про невиїзд.

На понеділок 7 грудня канцлер оголосив переговори з Free Speech Movement, місцем було призначено університетський амфітеатр, подалі від адміністративного корпусу. Прийшло 16 тисяч людей. Проте адміністрація не збиралася домовлятися з протестувальниками. Коли Савіо вийшов на сцену, двоє поліціянтів спробували відтягнути його за куліси. Лише коли обурений натовп посунув на них, Маріо дозволили говорити. Він закликав усіх повернутися до Спроул Холл, де мав засідати академічний Сенат. Наступного дня кілька тисяч студентів зібралися під стінами корпусу, у вікнах виставили гучномовці. І врешті-решт пропозиції Free Speech Movement було схвалено. Членів Сенату бурхливо вітали на площі. Це була перемога. Через кілька годин страйк скасували.

Але перемога виявилася частковою. Хоча тепер за політичну діяльність обіцяли не карати і не застосовувати дисциплінарних заходів, право обирати місце і час зборів адміністрація залишила за собою. Проте студентський рух відчув свою силу. Із цим заворушення в Берклі стали поворотним моментом і зразком для подальших виступів в инших університетах. Залунали заклики і звернення Нових лівих до революційного студентства, яке в умовах «зради пролетаріату» повинно змінити суспільство. Берклі перетворився на цитадель студентського руху.

 

Серед активістів Free Speech Movement був Джеррі Рубін¹⁸, якого недавно виключили з університету. Влітку він побував на революційній Кубі.

– Я ніби знову повернувся на Кубу, – сказав він. – З тією різницею, що тепер все це відбувається у нас.

***

А на иншому кінці земної кулі стрімко розгорталися події, що вели до ескалації військового конфлікту. Вже десять років В’єтнам був поділений по лінії 17-ї паралелі. Територію на північ контролював комуністичний режим Хо Ши Міна. Південь перебував під владою проамериканського режиму зі столицею в Сайґоні, його захищав американський військовий континґент. Проти сайґонського режиму воювали партизани, яких американці називали В’єтконґом. Комуністична влада північного В’єтнаму допомагала В’єтконґу, маючи на меті приєднати південний В’єтнам, з-над 17-ї паралелі «стежками Хо Ши Міна» надходила допомога південнов’єтнамським партизанам. У серпні 1964 року у Тонкінській бухті силами комуністичного режиму було атаковано американський есмінець «Maddox». У відповідь уряд США почав готуватися до війни.

 

zbruc.eu

Схожі матеріали