З травня у полоні залишається Валерія, позивний Нава, яка в списках записана під дівочим прізвищем Карпиленко. Жінка колись служила в Державній прикордонній службі, а 24 лютого 2022 року мобілізувалася в “Азов”. Вже на заводі “Азовсталь” вони з нареченим-прикордонником одружилися, обмінявшись обручками, зробленими ним з фольги. А за два дні чоловік загинув на території заводу.
Леру з полону чекають батьки її чоловіка Андрія Суботіна. Бо вона – сирота. Мама померла, коли їй було 3 роки, тато – коли виповнилося 12. Дівчинку виховувала бабуся. На початку грудня вона померла в Маріуполі, куди у 2014 році з окупованої території її перевезла онука. Бабусі не казали ані про загибель Андрія, ані про полон Лери…
Пост з бункеру “Азовсталі”, в якому Валерія особисто розповідає про власне весілля, мене приголомшив ще тоді, навесні. Обручки з фольги, яку десь знайшов наречений…
Руки молодих з цим символом одруження, підсвічені вогнищем… Обличчя жінки, яка дружиною пробула лише дві доби… “Ти три дні був моїм законним чоловіком. І цілу вічність ти – моє кохання. Мій рідний, мій турботливий, мій мужній… Ти був і є найкращий. Мені лишилося твоє прізвище, твоя любляча родина і спогади про щасливий час разом“, – такі слова написала сама Валерія.
А за декілька тижнів ця жінка опинилася в полоні. І досі вона не визволена. Що вона відчуває. Як живе з цим всім. Чого прагне. Неможливо уявити. Але її близькі та друзі страшенно переживають за емоційний стан Валерії, нервуються, що її не віддають. І готові кричати на весь світ – жінка катована самим життям, більших страждань неможливо уявити. Тож звільніть її з-за грат, віддайте Україні, дайте змогу обійняти батьків загиблого чоловіка…
На жаль, і під час попереднього обміну полоненими, який відбувся 31 грудня, Валерія в Україну не повернулася.
“ВЖЕ З ЗАВОДУ “АЗОВСТАЛЬ” ЛЕРА ПОВІДОМИЛА, ЩО ЇЙ ТРОХИ ПРИЛЕТІЛО, АЛЕ ЖИВА”
-Я познайомилася з Лерою у 2014 році, – розповідає її подруга Оксана Іванець. – Я тоді була на посаді начальника пресслужби Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України, була у відрядженні в Маріуполі. Валерія служила в “Азові”, але підрозділ ще залишався добровольчим, а їй потрібні було за щось жити і допомагати бабусі. Хтось мені і сказав: є дівчина, яка підшукує посаду. Так ми познайомилися. На той момент Лера вже була кандидатом соціологічних наук, писала вірші та прозу – і дуже талановито. Вона закінчила Маріупольський державний університет, викладала в закладі. Українську знала досконало, тому що її бабуся викладала українську мову та літературу в школі на Донбасі. Коли місто окупували, онука забрала бабусю в Маріуполь. Валерія завжди мала активну громадянську позицію, в Маріуполі виходила на мітинги. Після знайомства і спілкування я запропонувала Лері перейти до нас. Так вона стала начальником пресслужби Донецького загону, який розташовувався в Маріуполі.
Але, скажу чесно, згодом в нашій службі помінялося керівництво, атмосфера погіршилася. Ставлення до людей змінилося. А Лера ще й під час виїзду потрапила під обстріл, у неї на очах снаряд влучив прямо в бійця… Трохи пізніше на полігоні під час навчань, на яких вона була присутня, поранення зазнав хлопчина. Для неї це стало тригером – нерви були геть розшатані. Але керівництво не дозволило їй пройти обстеження. Під час розмови з керівництвом, коли Лера намагалася пояснити, що погано почувається, начальник сказав, що вона придурюється, грубо себе поводив, довівши її до нервового приступу безпосередньо у нього в кабінеті. Батьки Андрія – на той момент вони вже зустрічалися – забрали Леру в Київ, вона потрапила в реанімацію, місяць не виходила на зв’язок. Вже після того, в санаторії вона пройшла курс реабілітації, почала спілкуватися з психологом, їй стало легше, але із служби вона звільнилася.
-З Андрієм вони познайомилися саме під час її служби?
-Так. Лера шукала ідеал чоловіка. Ніхто йому не відповідав. Тому у неї і не було ні з ким стосунків до зустрічі з Андрієм. Він був старшим офіцером-юристом Донецького прикордонного загону. Робоче місце Лери було в тій же кімнаті, що і Андрієве. Вони познайомилися, за кілька днів почали зустрічатися і досить швидко з’їхалися. Не знаю, як би Лера сама справилася з випробуваннями на роботі. Андрій її підтримував та захищав, заспокоював, допомагав і надихав.
Звільнившись, Лера знову почала писати вірші і насолоджуватися життям. Навчалася грати на бандурі, яку Андрій для неї знайшов у знаного майстра на Черкащині. Видала книжку поезій “Квіти і зброя”. Майже весь наклад згорів в Маріуполі. Її перевидала мама Андрія. 17 грудня в Києві пройшла презентація збірки. Книгу одягнули в іншу обгортку – з Лериним фото з “Азовсталі”, яке облетіло весь світ, і додали лише єдиний вірш, написаний під страшенними розривами авіабомб. Він звучить, неначе крик душі…
Прийшовши до тями, пролікувавшись, Лера влаштувалася в пресслужбу ДСНС. Там і залишалася до повномасштабного наступу.
-Ви часто спілкувалися?
-Я до 6 лютого служила в Маріуполі. Тож ми бачилися, хоча і не часто, але близько дружили. Саме Андрій витягнув мене у Маріуполь. Переконав погодитися на пропозицію поїхати в тривале відрядження від АрміяІнформ, де я тепер працюю. Я з 2002 живу в Харкові, люблю це місто. У нас із чоловіком п’ятеро дітей. Тому, коли я звільнилася з Держприкордонслужби, мені важко було погодитися на роботу в іншому місті, зривати з насидженого місця родину. Тому підтримка, яку я мала від Лери та Андрія, витягнула мене зі стану стресу. І треба ж такому статися, що саме 6 лютого я повернулася в Харків.
Коли почався наступ, Лера написала мені, що призвалася у “Азов”. Я так розумію, що вона потрапила у пресслужбу. Час від часу вона писала: у нас треш, у нас страшно. А потім зникла взагалі – два тижні від неї не було ані слова.
Я в цей час сама пересувалася між Харковом і Полтавою. Треба було вивезти родину у Польщу – займалися цим. Потім я приїхала в Харків і потрапила під авіанальот. Це було жахливо… Я подумала, що безглуздо було б загинути від бомби. Тому повернулася в Полтаву. Працювала там. А наприкінці березня, коли літаки вже менше бомбили місто, все ж повернулася в Харків.
Десь в той час і Лера з’явилася на зв’язку. Вона сказала, що їй трошки прилетіло, але жива. Я так розумію, вона отримала контузію. Про це вона вже з “Азовсталі” розповідала пресофіцеру полку “Азов” другу Оресту на камеру. Тоді ж Лера мені розповіла, що у польовий шпиталь, де вона знаходилася, прибіг Андрій і зробив їй пропозицію. Вона, звичайно, погодилася.
“ТІЛО АНДРІЯ ДОСІ НЕ ЗНАЙДЕНО”
-Про те, що Лера та Андрій одружилися, я, як багато хто, дізналася з її посту, – продовжує Оксана. – А за два дні наш колишній колега по прикордонній пресслужбі написав пост про загибель Андрія. Я не могла повірити в це. Написала Лері, спитавши, як вона, що у них. Вона відповіла, що все добре. І я зрозуміла, що вона ще нічого не знає… Якийсь час їй боялися сказати про те, що сталося. Ті хто був з Лерою поруч, розуміли, що Андрій, для неї ВСЕ.
Тіло Андрія досі не знайдено… Я спілкуюся з його мамою. Батько здав ДНК. Вони передивилися безліч тіл, які вивезли з Маріуполя, які передали нашій стороні. З кожним разом вони все в жахливішому стані. Ми знаємо, що багато кого поховали безпосередньо на території заводу. Ці місця з похованнями просто згрібали екскаваторами… Навіть не знаю… Але, як і всі, дуже вірю, що з часом знайдеться тіло Андрія, щоб ми могли його поховати. У нього, крім офіцерського жетону, був ще один незвичайний – на ньому вибитий дитячий малюнок, який колись намалювала донька Андрія від першого шлюбу. Цей жетон Андрій не знімав.
Знаєте, батько Андрія – генерал. Він міг витягнути сина з Маріуполя в перші ж дні… Але ж ні він, ні Андрій навіть не думали про таку можливість. Справжні офіцери. 24 лютого Андрій написав мамі: ” Мамо, не плач. Це моя служба, це моя Україна. Слава Україні!” До останнього дня Андрій надсилав батькам відеозвернення. Запевняв їх, що все з ним добре… А Лера, втративши все в Маріуполі, після загибелі коханого, написала, що у неї залишилося лише його прізвище… Ми всі тепер називаємо її Валерія Суботіна.
-Ви знаєте, де утримують Леру?
-Спочатку вона була в Оленівці. Ми страшенно переживала після вибуху в одному з бараків – бо саме в той період вона була десь там. Восени, після обміну жінок, я поспілкувалася зі звільненою дівчинкою-медиком. Вона розповіла, що Леру вивозили в Таганрог, але потім помістили в Донецьке СІЗО. Наче вона перебуває саме там. У нас немає ніякого зв’язку, ми нічого не знаємо напевне. Я страшенно переживаю, як вона все це переносить, як її психологічний стан… Ми не маємо ніяких точних цифр, але близько тисячі жінок залишається в полоні у росіян. Грандіозне число. Логіку окупантів при формуванні списків зрозуміти неможливо. Коли був обмін 110 на 100, нам віддали 108 полонених. Наче в списку на обмін було прізвище Лери. Але серед тих, хто повернувся в Україну, її не було. Хоча мені на знімку навіть здалося, що я її бачу. Жінка з короткою зачіскою підняла руки і була наче схожа на мою подругу. Вона завжди вирізнялася стильним виглядом та незвичними зачісками. Якось носила дреди. Потім вибривала виски. А на знімках Ореста з “Азовcталі” видно, що коротко стрижена під машинку.
Ми всі страшенно переживаємо за Леру. Вона стільки пережила. А тепер її чекають ще декілька болючих новин: що тіло Андрія так і не передали батькам і що бабуся в Маріуполі померла…
Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн
