Україна

Петро Франко – трагічна доля талановитого сина Каменяра

Петро Франко. Авіатор, хімік, письменник, громадсько-політичний діяч, спортсмен, педагог, видавець. Усе це – про наймолодшого сина великого Каменяра. Людина багатьох талантів й обдарувань, він був безжально знищений радянською владою, яка так лицемірно демонструвала пошану до пам’яті й творчості його славетного батька.

Петро Іванович Франко – третій, останній син Івана Франка – з’явився на світ 28 червня 1890-го, у селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської області), де народився і провів дитинство його батько. Зростав дуже активною, непосидючою дитиною. Мати, Ольга Франко (з Хоружинських) писала про це у листі до чоловіка:

“Петрушка кинув колодку і збив шкло в шафі, щось недавно купив у жида. Збив горнятко, мисочку. Вообще, проявляє буйство, не знаю, що й робити, що придумати, де б діти могли зужитковувати свою силу: чи гімнастику, чи кольця купити, а то страшенно бʼются, на хвильку не можна їх лишити. Усі подряпані ходять, як би мали діло з котами”.

Петро здобув освіту спочатку в народній школі, потім – в академічній гімназії Львова. Змалку виявив схильність до точних і природничих наук – математики, хімії, фізики, біології, техніки, медицини. У гімназії багато займався спортом, став членом організацій “Сокіл-Батько”, “Пласт”. Протягом 1910-1914 років навчався у Львівській політехніці на хіміка, закінчив із відзнакою. Але працювати за фахом одразу не довелося – вибухнула Перша світова війна.

У роки світового лихоліття Петро Франко долучився до лав Легіону Українських січових стрільців – першої у XX столітті регулярної української військової частини. Брав участь у боях із російськими військами, командував сотнею. Маючи великий довоєнний досвід туристичних походів і спортивних заходів, став умілим розвідником у Карпатах. Восени 1915 року в боях за Семиківці особливо відзначився хоробрістю, очолив контратаку стрільців, внаслідок якої вдалося відтіснити противника. За це був нагороджений срібною медаллю за хоробрість.

Петро Франко – єдиний з дітей Каменяра, хто зумів приїхати на похорон батька до Львова у 1916 році. Сестра Анна згадувала:

“Він єдиний з нас мав змогу сповнити сумний обовʼязок відпровадити покійного тата в його останню дорогу (я в той час була в Києві, а Тарас на італійському фронті). Хоч відомо було, що тато запалення легенів не переживе і що він бажав хоч когось з нас бачити перед смертю, – Петро ніяк не міг дістати відпустки, тільки аж на похорон”.

У 1918 році Петро Франко разом із січовими стрільцями, як ад’ютант сотника (майбутнього генерала УГА) Осипа Микитки брав участь у поході на Наддніпрянщину. Восени, коли закінчилася Перша світова війна, Австро-Угорщина розпалася і постала Західно-Українська Народна Республіка, він став організатором авіації Галицької армії, оскільки перед цим пройшов авіаційну школу поблизу Сараєво у Боснії.

Протягом 1918-1919 років Петро Франко як льотчик-спостерігач брав участь у боях проти польських військ, які прагнули окупувати Східну Галичину. Виконував бойові вильоти на розвідку та бомбардування ворожих позицій. 4 січня 1919 року в одному з таких вильотів польська артилерія підбила його літак. Петро Франко та другий член екіпажу Василь Кавута запопали в полон. Але там він, син Каменяра, не затримався – купив у охоронця польську уніформу й втік до українських військ.

“Полетів я із пільотом Кавутою на північ, кинув бомби на кілька двірців, але літак, мабуть, ушкоджений обстрілом із низу, упав у глибокий сніг коло села Дубнова, недалеко від Володимира-Волинського, де ми попали в полон. Прийшлося посидіти на Люблинськім замку, а потім переїхати до Кракова та Домб’я. Я на другий день утік уже з Кракова до близької чеської гряниці, а тоді через Прагу, Відень, Будапешт, Карпати, Станиславів назад до Красного. І так 21 січня я знов повнив свою службу”.

У 1920-х роках, коли Галичина була окупована поляками, Петро Франко викладав у коломийській гімназії та Українському таємному університеті у Львові. Критично налаштований до польської адміністрації, яка здійснювала репресії проти українських селян, переслідувала національно свідому інтелігенцію, Франко на початку 1930-х виїхав до Радянської України. Там, у Харкові, він працював в Інституті прикладної хімії.

Але більшовицька практика відлякувала його. Особливо після того, як на власні очі побачив жахи Голодомору. 1936-го Петро знову повернувся до Галичини. Коли ж восени 1939 року туди прийшли радянські війська, комуністи вирішили використати відому й популярну постать сина Каменяра з пропагандистською метою. Франко став депутатом Народних Зборів, які одностайно проголосили про об’єднання західних областей з УРСР.

Однак не минуло й двох років, як життя Петра Франка трагічно урвалося. У перші дні нападу Німеччини на Радянський Союз сталінські спецслужбісти вивозили на схід усіх науковців та викладачів, які, на їхню думку, могли долучитися до “антирадянської” діяльності в умовах окупації. Вивезли і Петра Франка. Проте він так нікуди й не доїхав. Що саме і коли трапилося з Франком – досі невідомо. Але у фондах Російського державного архіву соціально-політичної історії знайдено шифротелеграму від 6 липня 1941 року, згідно з якою Петро Франко був заарештований за вказівкою Микити Хрущова. Як писали київські кадебісти, “у зв’язку з тим, що вивезти його з Києва проблематично, вважаємо доцільним розстріляти. ЦК КП(б)У дотримується такої ж думки”. На документі олівцем – резолюція Берії, Молотова і Маленкова “за”.

Так радянська влада, використавши сина Франка у своїх інтересах, розправилася з ним без найменших докорів сумління.

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

Схожі матеріали

Популярні новини