Ветеран АТО і захисник країни під час повномасштабної війни Олександр Плотіцин пережив майже три роки ворожого полону – 32 місяці. Але коли у 2025 році в результаті обміну повернувся додому, виявилось, що тут його вже “поховали”. Про це він написав у соцмережі: “Поки я перебував у полоні, моя вже колишня дружина – працівниця поліції Житомирської області, старший лейтенант – отримала всі належні мені державні виплати на суму близько 4 мільйонів гривень. Окрім цього без мого відома було переоформлено та фактично відчужено моє житло – на її матір”. Олександр також повідомив, що йому перешкоджають у спілкуванні з дітьми, водночас вимагають виплати аліментів, а ще чиниться психологічний тиск…
Чи визнає суд недійсним договір купівлі-продажу квартири?
Щоб повернути свої права на трикімнатну квартиру у центрі Житомира Олександр звернувся до суду з приводу визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним. Чергове засідання Корольовського районного суду Житомира відбулось 30 квітня.
Олександр стверджує, що його екс дружина продала квартиру своїй матері на підставі довіреності, яка дозволяє розпоряджатися його майном. Він оформив таку довіреність перед відправкою на фронт, бо на війні з ним могло статися що завгодно, а екс дружина – мати його дітей, і повинна була у крайньому випадку подбати про них. Зокрема оформити на Олександра право власності на квартиру, яка була залишена йому у спадок бабусею. У цій квартирі були зареєстровані їхні діти, тому, видаючи їй довіреність, він був впевнений, що вона діятиме в інтересах дітей.
Адвокатка, яка веде справу Олександра, зазначає, що дії екс дружини можуть містити ознаки зловживання виданою довіреністю. Довірена особа не може діяти всупереч волі довірителя. У той же час адвокатка відповідачки вважає, що колишня дружина військовослужбовця діяла на підставі чинної довіреності та в межах наданих повноважень. Ситуація, яка склалась, потребує неупередженого підходу, перевірки фактів і дотримання принципу презумпції невинуватості для всіх учасників конфлікту. Суд має розставити всі крапки над “і”.
За словами Олександра, грошове забезпечення, яке належить йому, екс дружина отримала як законний представник двох малолітніх дітей і повинна була витратити виключно на їхні потреби і в їхніх інтересах. Однак доказів таких не надала.
Окрема і досить болюча проблема для Олександра, яку потрібно вирішити – це налагодження спілкування з його дітьми. А ще врегулювання питання з виплатами аліментів. Ці питання регулюються нормами сімейного права, вони повинні враховувати інтереси обох батьків та самих дітей.
Під час війни нерідко трапляються випадки, коли рідні полонених отримують та витрачають їхні виплати на власні потреби, виписують із квартири та інше. Кожний такий випадок має свою історію, обставини, причини та багато нюансів, розібратися в яких може тільки суд. Це стосується і даної справи.
“Коли бігли по коридору, нас били палками, шокерами, хто чим”
Журналістка “Суботи” зустрілась з Олександром, який розповів про пережите на фронті та у полоні.
– Де Ви служили і як потрапили у полон?
– Вісім років із своїх 36 я віддав захисту країни, маю нагороди, зокрема орден «За мужність» III ступеня. З 2014-го року служив у складі 95 окремої аеромобільної бригади, потім у добровольчому батальйоні “Айдар”. Був розвідником. У 2022 році продовжив службу у складі 518 батальйону спецпризначення “Дике поле”. Ми деокуповували Херсонську область, потім нас перекинули на Харківський напрямок у Куп’янськ. Але найжорсткіші бої були на Луганщині – це просто м’ясорубка. 31 грудня 2022 року поблизу Кремінної наша група із восьми чоловік, де я був старшим, отримала завдання – вийти на дорогу Сватова-Кремінна, щоб обрізати шлях росіянам. Ми йшли через посадки і наскочили на ворожу ДРГ, зав’язався нерівний бій. Тоді я отримав 8 поранень, зокрема в обидві ноги, руку і живіт. Моя група відстрілювалась і відступала на позицію, бо іншого виходу просто не було. Під шквальними обстрілами хлопці не могли мене забрати з собою. Ми з побратимом Олегом, який теж був поранений, відстрілювались, доки були патрони. Російські військові підійшли спочатку до Олега і добили його. Я вже готувався до смерті, але вони зв’язались по рації зі своїми, а потім кажуть: “Ми повинні тебе добити, але сьогодні Новий рік, і ми даруємо тобі життя”. Вони зробили з дробин і куртки імпровізовані ноші і понесли мене… З того часу я пережив багато етапів, мене постійно кудись переводили, але найжорсткіша ситуація була у Башкирії, куди я потрапив у 2024 році. Ніколи не забуду, як під час перевірки ми вибігали у коридор, руки за спину, голова донизу, тіло зігнуте майже під 90 градусів, а по дорозі нас били палками, шокерами, хто чим. Потім падали на коліна в один ряд. Найстрашніше – це моральне знущання. Нам постійно втовкмачували, що ми – ніхто і ніщо, типу худоби, з якою можна робити все, що хочеш.
Ми не знали, який зараз місяць, день, година”
– Співкамерники могли якось підтримати один одного?
– Нас у камері було восьмеро. Нам взагалі забороняли розмовляти. Потрібно було тільки мовчати. Всюди були камери і мікрофони, тому навіть пошепки неможливо було нічого сказати. Ми навіть не розуміли, який зараз місяць, день і яка година, бо у нас всі вікна були забиті, а світло у камері горіло цілодобово. Єдиний орієнтир – о шостій ранку підйом, а о десятій вечора – відбій. І все. Одного разу баландер, який приніс їсти, витягнув руку і ми випадково побачили його годинник та встигли розгледіти час. І тоді стали якось рахувати години. А ще у нас була в стіні маленька щілина, і ми могли бачити трохи світла, яке пробивається, та слідкувати за його насиченістю.
“Хлопців примушували танцювати і цілуватись”
– Як проходили дні?
– Зранку всі підходять до білої лінії на підлозі і стають у стрій. І так стоїмо цілий день до відбою за виключенням короткого часу на обід, коли можна ненадовго присісти. Якщо хтось впаде – піднімуть шокером. Кому треба в туалет чи води попити (все тут же поруч – відступити два кроки), потрібно підняти руку і запитати російською: “Гражданин начальник, можна обратиться?” Якщо дозволять справити нужду – добре, а можуть і не дозволити, тоді все у тебе в штанах. За неприємний запах тебе обов’язково поб’ють. Взагалі нас били, зранку, вдень і вночі. Гострий і нестерпний біль від шокера був нескінченний, тому що екзекуція зазвичай тривала годину, дві, три… У тебе на тілі шкура просто горить. Ти чуєш запах смаженого. Це дійсно жах. Здається, що не витримаєш.
– Мабуть, не всі це витримували…
– Одного хлопця Руслана Беньо забили до смерті. Він сидів у сусідній камері і ми чули, як його били з ранку до вечора. А потім настала тиша, ми думали, можливо, його забрали на обмін, але потім я дізнався, що Руслан помер. Рідним передали його тіло.
– Можливо, був такий час, коли все ж таки можна було перекинутись словом?
– Тільки коли проводили прибирання у камері – це десь година. Тоді можна було пошепки перекинутись словом. Щоб якось відволіктися від цього пекла, ми запитували один одного про рибалку, про улюблені страви, словом, про те, що пов’язано з нормальним людським життям.
– Крім побиття, ще були приниження?
– Нас примушували лягати у ліжко один з одним, навіть цілуватись. А ще танцювати, коли ти навіть триматися на ногах вже не можеш.
– Як Ви дізналися, що ідете на обмін?
– У день, коли нам оголосили про обмін, нас сильно побили. Мені дісталося більше за всіх, адже на грудях татуювання: “військова розвідка”. Взагалі з квітня 24 року я вже просто не міг ходити. Робив два-три кроки і падав. Мої ноги набрякли наче дві колоди від постійного шокера. Нас били шокером по суглобах: плечі, лікті, п’ятки, коліна. Крім того, у нас просто не було сил, адже кормили якоюсь жменькою смердючої квашеної капусти, шматочок хліба видавали на добу та ще водичка, де плаває картоплина, яка, називалась супом. Коли нам видали речі і сказали готуватися до обміну, ми все ще не вірили. А перед відправкою нас знімали на відео, де ми мали казати, що вдячні російській федерації за те, що нас годували, поїли, одягали. Говорити треба було гарно, бо поряд стояв здоровий лоб, який був готовий у будь яку хвилину обрушитись на тебе. Обмін тривав чотири дні, і коли нарешті ми зрозуміли, що ступили на рідну землю, я навіть не знав, чи плакати, чи сміятися, чи кричати, чи цілувати землю… А потім почалось лікування у шпиталях, зараз лікуюсь у Рівному. Тепер я хочу знову відчути себе вдома по справжньому живим, спілкуватися і виховувати своїх двох дітей, адже саме заради них я все витримав і повернувся. Буду намагатися відстояти свої права у суді.
Такі історії не повинні залишатися в тіні! Слідкуйте за розвитком цієї резонансної судової справи та підтримуйте наших Захисників разом із нами. Підписуйтесь на наш Telegram та читайте правду у Facebook. Чекаємо на справедливе рішення суду!
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Тамара Восс
