«Гуцулку Ксеню» знають навіть ті, хто ніколи не цікавився історією українського танго. Значно менше людей пам’ятають ім’я людини, яка стояла за цією мелодією. Сьогодні, 30 вересня, виповнюється 130 років від дня народження Ярослава Барнича — композитора, скрипаля, диригента, педагога, січового стрільця й одного з найцікавіших українських музикантів ХХ століття.
Ярослав Барнич народився 30 вересня 1896 року в селі Балинці поблизу Коломиї. Як зазначає Ще юнаком він навчався у Коломийській гімназії, грав на скрипці, а згодом закінчив Львівський вищий музичний інститут.
У 18 років — до Січових стрільців
Коли почалася Перша світова війна, Барничеві було лише 18. У 1914 році він добровольцем вступив до легіону Українських січових стрільців.
Навіть на війні музика нікуди не зникла. Разом із композитором Михайлом Гайворонським Барнич організував струнний квартет УСС. Уже 1916 року він став диригентом українського театру товариства «Бесіда» у Львові.
Далі його життя фактично постійно було пов’язане зі сценою. Він працював у Львові, Ужгороді, Самборі, Станіславові, ставив опери й оперети, викладав, керував хорами та оркестрами.
У 1930-х Барнич почав писати музику, яка була зовсім не схожою на сухий «академічний» репертуар. Це були танго, які хотілося наспівувати й під які можна було танцювати: «Ох, соловію», «Чи тямиш?», «Хлопче, мій хлопче».
І приблизно у 1932–1933 роках з’явилася «Гуцулка Ксеня».
Це був час, коли українська Галичина буквально жила в ритмі танго. На Суботі Онлайн ми вже розповідали про танго Богдана Весоловського «Прийде ще час», від якого у 1937 році шаленіли львів’яни.
Пісню співали, а ім’я автора замовчували
«Гуцулка Ксеня» пережила самого автора, кордони, війну й політичні режими. Пісня настільки розійшлася серед людей, що її нерідко сприймали як народну.
А от із біографією її автора все виявилося значно складніше.
1944 року Барнич виїхав із України. Спочатку жив у Німеччині, а з 1949 року — у США. Після його еміграції ім’я композитора в радянській Україні на десятиліття фактично зникло з публічного культурного простору, а його творчість була під забороною.
Через це навколо «Гуцулки Ксені» виникла ще одна історія — суперечка про авторство.
У радянський час поширювалася версія, що автором пісні був Роман Савицький. Уже після відновлення незалежності українські музикознавці почали повертати ім’я Барнича та досліджувати історію твору. У сучасній музикознавчій літературі авторство Ярослава Барнича загалом вважається усталеним.
Є й красива легенда про саму Ксеню. За однією з найвідоміших версій, композитора надихнула його молода учениця Ксенія Клиновська. Але документів, які б остаточно підтверджували саме цю історію появи героїні, немає. Тому образ «справжньої Ксені» краще залишити там, де йому й належить бути, — між музичною історією та легендою.
Не менш дивовижною була доля однойменної оперети. Під час війни її клавір, партитуру та лібрето було втрачено. Барнич уже в еміграції відновив твір. У 1950-х «Гуцулку Ксеню» знову ставили в українських осередках Канади та США, а 1956 року в Північній Америці відбулася прем’єра знятого за нею фільму. Про повоєнне відродження твору розповідає, зокрема, дослідження музикознавця Людомира Філоненка, присвячене Барничу та його знаменитому танго.
300 співаків, Вінніпег і «Золота батута»
У США Барнич не перетворився на композитора, який просто доживав віку, згадуючи довоєнну Галичину.
Він викладав скрипку й теорію музики, працював з українськими хорами, ставив вистави. У Клівленді багато років керував Українським хором імені Тараса Шевченка.
Один із наймасштабніших епізодів його еміграційного життя стався 8 липня 1961 року у Вінніпезі. До відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку Барнич готував величезну концертну програму: близько 300 співаків виступали разом із 80 музикантами симфонічного оркестру. Після цього міська влада присудила йому звання почесного громадянина Вінніпега.
Як народилась легендарна “Марічка”: історія пісні, яка підкорила Україну
А 23 квітня 1966 року, коли українська громада відзначала 70-річчя композитора, Барничу вручили спеціальну почесну диригентську відзнаку — «Золоту батуту». У біографічних матеріалах її описують як батуту зі слонової кістки із золотим окуттям.
Ювілярові надійшли привітання Папи Римського Павла VI та Йосифа Сліпого. А 23 квітня 1966 року в штаті Огайо було проголошено «Днем Ярослава Барнича».
До цього моменту від хлопця із села біля Коломиї, який узяв скрипку й пішов до Січових стрільців, його відділяло понад пів століття.
Ярослав Барнич помер 1 червня 1967 року у Клівленді. Його остання робота — п’єса-казка «Чародійна сопілка» — залишилася незакінченою. На прохання дружини композитора текст пізніше дописав Леонід Полтава, а музику завершували інші українські митці.
Та головний парадокс його долі, мабуть, у тому, що радянська система могла прибрати ім’я автора з афіш і книжок, але не змогла прибрати його мелодію з людської пам’яті.
Минуло майже століття від появи «Гуцулки Ксені», а її й досі співають.
І тепер у цієї пісні знову є ім’я автора — Ярослав Барнич.
Хочете читати більше пояснювальних матеріалів про світ, людей, віру, науку та суспільство?
Підписуйтеся на Telegram-канал Субота Онлайн або стежте за нами у Facebook. Обираємо теми, які справді змушують замислитися.
