За час полону Михайло втратив 40 кілограмів ваги. І зараз сам про себе шуткує, що “від Кота залишилася половина Кота”. При цьому на вигляд чоловік підтягнутий і міцний – це тому, що в камері донецького СІЗО він постійно тренувався. Таким чином він самостійно відновив плечовий суглоб – поранення Михайло зазнав у Маріуполі, на території заводу “Азовсталь”.
Фото: Роман Ніколаєв
Коли дивишся на знімки, зроблені зразу після визволення Михайла, здається, що він перебуває в дуже поганому стані. Крім хворобливої худорлявості, ще всі звертали увагу на його ледь відкрите ліве око і важкий погляд. Це пояснюється запущеними гайморитом та фронтитом, який з 5 вересня не давав спокою патрульному, та скотчем, яким його обличчя перемотали під час транспортування з СІЗО до території України. З першого дня волі Михайла почали лікувати, йому провели операцію. Вже за кілька днів йому стало значно краще. Вдома, як кажуть, і стіни допомагають.
Михайло розповів про те, що довелося пережити йому особисто в полоні. І постійно наголошує на тому, що дуже важливо робити все, аби визволити і інших бранців росіян. Він акцентує увагу військових і дуже просить їх, а також журналістів: ворог ретельно відслідковує все відео своїх полонених, їхнього побиття та особливо – принижень. І страшенно лютує, коли бачить такі кадри, що миттєво дається взнаки нашим полоненим: до них різко погіршується і так не хороше ставлення. Михайло це відчув особисто на собі… Тому і вважає, що ми маємо показувати інакше ставлення до полонених, не мавпувати поведінку росіян, не поводитися так само, як вони. А навпаки – підкреслювати свою людяність.
“У МЕНЕ – 123 ДНІ ПОЛОНУ. З НИХ 63 – В СІЗО ДОНЕЦЬКА”
-Ти не здогадувався, що буде обмін?
-Я завжди намагаюся аналізувати все, що відбувається, навіть якщо у мене мінімум вхідної інформації. Я не здогадувався, що буде обмін, але були деякі показники, які вказували на велику ймовірність, що це саме він. Насамперед – до нас змінилося ставлення. До нас почали застосовувати електрошокери. Це говорило про те, що їм не потрібні лишні синці на наших тілах.
-На момент обміну ти був…
-…у СІЗО міста Донецьк. Оленівка – піонерський табір особливого режиму порівняно з СІЗО. Там не було такого жорстокого ставлення до полонених, як в інших місцях. Єдине несподіване, що сталося, – політична провокація по підриву бараку… Так, недогодовували людей постійно. Казати, що примушували голодувати, – ні. Годували, але погано.
-Ти якийсь час знаходився і в Оленівці…
-У мене 123 дні полону. З них 63 – СІЗО Донецьк. Це місце вважають третім місцем по жорсткості у так званому “ДНР”. Перше займає “Ізоляція”. Потім ОБОП, після чого іде СІЗО…
-Я не можу не пожартувати, що ти нарешті таки повернувся в Донецьк. Скільки ти не був у рідному місті?
-Вісім років. Як поїхав у жовтні 2014-го воювати, так заїхав у липні 2022-го. Слідчих дуже дратувало якраз те, що я дончанин. У мене постійно було відчуття, що мене хочуть загубити. Тому що мене завели в камеру СІЗО і більше, ніж місяць, мене ніхто не викликав, прізвище моє не називалося.
Я знаходився в камері, розрахованій на 10 чоловік з 10 ліжками та 7 матрацами. Але в наявності постійно було чоловік 25-26. Різний контингент. Я заходив з “азовцями”. З них чоловік вісім – безпосередньо воюваки з “Азовсталі”. Двоє чи троє – цивільні. Один з Нацкорпуса. Він потрапив у полон раніше – з травня був у СІЗО. Були в камері і морпіхи з 501-го батальйону. До речі, там я дізнався, що кількість військовополонених той бік набиває, хапаючи, до прикладу, колишніх “азовців”, які вже декілька років вели цивільне життя. Знаходячи їх, садять в тюрму і дають статус.
Через місяць, навіть більше, мого перебування в СІЗО мене нарешті викликали на допит в МГБ. Дуже жорстко повели на нього, ще більш жорстко – з нього. Там мені розповіли, що на мене чекає: “Збираються матеріали, тебе буде засуджено по статті 323 кодексу “ДНР” – зазіхання на територію та конституційний устрій. Ти в Маріуполі був поліцейським, а Маріуполь – це територія ДНР. Значить, ти був у нас на території і зазіхав на неї”.
Плюс вони витягнули всі мої відео, інтерв’ю, всі спогади про мою службу раніше. Питали, чому я не пішов захищати Донецьк.
-Ти ж на заводі “Азовсталь” навесні зазнав поранення. Плече твоє зрослося?
-Ще в Оленівці я почав його відновлювати. Коли вийшов із заводу, лікар сказав: не будеш займатися реабілітацією, втратиш його. Тому кожного дня я тренувався. Починав з одного відтискання від підлоги. І довів до 200 щодня. Поки перебував в Оленівці, кожного дня вставав о 4.30. Там був один туалет на 400 людей. Відповідно, потрібно було встати раненько, щоб не було черги. Після цього набирав 60 літрів води – в підвалі був кран і каністри. Брав каремат і на вулиці робив 40-хвилинне тренування. Нас таких було чоловік 6-10. Позаймався, покупався, облився водою. І на 6 ранку, коли грав гімн і всіх виганяли на шикування, я вже все зробив. До 8 години, коли нас перераховували, можна було ще подрімати. Охоронці табору кожного ранку дивилися на нас, як на божевільних: полонені роблять вправи, асани з йоги, дихають якось по-своєму… А нам саме це дозволило не втрати себе, уходити від оточуючої реальності в свій світ. Це працює… Спеціального дихання мене навчив інструктор з йоги. Це дозволяло розслабитися настільки, що відчував себе пластиліном, наче розтікаєшся. Це допомагало і в колонії, і в камері, а особливо – під час нашого транспортування на обмін.
-Чому тебе забрали в СІЗО?
-Тому що в таборі я процесуально – військовополонений. А мені мали дати строк. По моїй статті я мав отримати або довічне, або розстріл. Щось таке. Не знаю, для чого вони це робили, але максимально дотримувалися умов процесуально-кримінального кодексу, за яким живуть на окупованій території. Папірці всі підписували. Робили театр кабукі. Максимально грали в гру, наближену до дійсності. Мене потрібно було викликати, пред’явити мені звинувачення, провести розслідування, закрити всі питання, віддати справу в прокуратуру, а потім в суд який і мав винести рішення. Я його приймаю і іду на відбування покарання або на обмін. Така історія. Говорили, що обмін можливий лише після суду. Ще в бараці казали, що всі офіцери мають отримати строки. Інакше не вийде бути обміняним. Мені практично строк дали. До судів трошки не дотягнули. Засідання мало відбутися в жовтні.
Мій слідчий – адекватний молодий пацан, у мене немає до нього питань, крім того, що він зачарований. Спілкувалися ми нормально. Він сказав: ти підпадаєш під суд. Після його рішення все залежить від України. Він відкрито казав: “Якщо буде політичне рішення, мені все одно. Я за годину всі питання закриваю. І ти поїхав”.
-Вас готували до суду в Маріуполі для якого показово навіть клітки зварили в розбомбленому Драмтеатрі?
-Планували робити трибунал.
Зеки в СІЗО жили на два поверхи вище нас. У них там шикарні умови, як в квартирі. Вони не їли баланду, а готували собі хавати. У них є і телевізор. Іноді, коли вони включали телевізор голосно, ми чули Скабєєву… І якось таким чином ми почули інформацію про полонених. Це було ще у серпні. Подумали: буде обмін, а не суд, але нічого більше не вказувало на це…
“ВРУЧНУ ЗРОБЛЕНА ІГРАШКА З НАПИСОМ “ОБЕРІГ ВІД ФІГНІ”, ЯКУ МЕНІ ПОДАРУВАЛИ СПІВРОБІТНИКИ, ПРОЙШЛА ЗІ МНОЮ І “АЗОВСТАЛЬ”, І ПОЛОН”
-Числа 20 вересня в тюрмі несподівано всі заворушилися, – продовжує Михайло. – І несподівано в коридорі почали зачитувати якісь прізвища. Наче і моє прозвучало. Потім назвали Ведмідя – ми з ним в одній камері були. Цей доброволець прийшов до нас із звинувачувальним актом – розстрільним. До речі, під час полону я переглянув своє ставлення до татух. По-перше, вони несуть інформаційне навантаження, що в нашому випадку грало проти кожного власника тату. По-друге, я зробив висновок, що красивих татух практично немає. Таку фігню люди набивають! А за патріотичні малюнки на тілі полонених били вдвічі більше. У Ведмідя на шиї набитий орел з тризубом. Це дратувало охоронців страшенно.
По камерах уточнили, чи є названі люди? Є. Після відбою делегація підходить під двері нашої камери. А я вже розклався на ніч, бо це ціла система була. Один матрац був на декількох. Нас спало троє на такому. Верхня частина тіла знаходилася на матраці, а нижня – на голій бетонній підлозі. Щоб попереку було тепліше, взяв у одного хлопця светр і запхав його в штани, щоб нирки захистити. Коли пролунало моє прізвище, я вскочив, побіг до дверей з цим светром в штанях. Витягнути ледь встиг. Кросівки не встиг взути. Вийшов босий. Став мордою до стіни. Ідентифікували, що я то я. І загнали назад в камеру. З Санею Ведмедем, відповідно, те саме. Ми з ним офігівші, нічого не розуміємо.
Але якщо я по собі розглядав можливість обміну, то Саша і обмін? Неможливо. Тому я припустив, що нас можуть відправити кудись в Томськ. На етап. Ця думка настрою не підіймала.
Спав я на знеболюючих. Ліг, ноги потримав догори – так потрібно було робити кожного вечора хоча б хвилин 20, бо набряки були у всіх страшні. Наступний день почався, як і інші. О 5.45 приносили так звану молочку: грамів 150-200 трошки солодкої вермішелі, звареної на сухому молоці. Через годину роздавали чай – грамів 150. Але він був дуже солодкий. Чай – це свято, бо на Оленівці не давали ні цукор, ні сіль, а в СІЗО – це сприймалося, наче в цирк в дитинстві потрапив. Радощів повні штани. Об 11 роздавали хліб. Дуже поганий. Але в СІЗО його давали більше, ніж в Оленівці. На добу одній людині давали половину буханки – хліб-цеглинка був розрізаний зразу на чотири частини. Одночасно з хлібом видавали або компоту грамів 80, не більше, або грамів 80 кисілю. Мені більше подобався кисіль, бо він був солодкий. Я розумів, що організму глюкози потрібно побільше.
Я відразу молочну кашу не їв. Робив пару ковтків, аби не нудило. Коли приходив чай, заливав його в молочку. Туди кришив хліб, який залишався з минулого дня. За добу він підсихав. У мене це називалося пшеничні пластівці. Коли ти таке їси, закривши очі, таке відчуття, що і справді пластівці. Солоденька прикольна фігня з молоком. Та сама історія з кисілем. Я в нього додавав хліб. В камері я зробив собі ложку – пластиковий шматочок, відірваний від відра, присобачив його на алюмінієву проволоку. Так у мене з’явився заборонений предмет. Один край проволоки я заточив. За це можна було крепко відхватити. Але мені було важливо, бо я цієї ложкою розрізав хліб. Мені не було куди спішити, тому я методично вістрям робив в куску хліба дірочки, як у марки. Щоб потім зручніше було розломити мій шмат на порції і розподілити: вечір, ранок, обід…
От і в той день я розподілив отриманий хліб. Покришив одну порцію в тарілку з кисілем. Зробив ложкою перший рух і тут – Вершинін… Я був в майці, без футболки. На мені були кросівки, дорога для мене річ, яку з мене намагалися зняти разів п’ять чи шість. Так я і вийшов. Попросив одягти футболку. Крім цих речей, більше у мене нічого не було. Ще – лише маленький лис, хендмейд іграшка, яка зі мною пройшла все: завод, полон… Оберіг від фігні, – так написано на іграшці. З нею я вийшов на волю.
-Звідки той лис у тебе?
-Подарунок на день народження від підлеглих. Він висів у мене в кабінеті на стіні. Коли я зайшов до себе в останнє, подумав: “Як же ж так. Залишиться тут сам-один. Не дай Боже, зайдуть росіяни, заберуть”. І закинув його в кишеню. З ним все і пройшов.
Вискочив я із камери, а в коридорі людей шикують у так званий паровозик: один одному кладе руки на плечі і згинуються всі в позу зю. Зайшли у велику камеру. Бачу, туди заводять знакових людей. Розумію, що це не на обмін. Занадто знакові люди: командир батальйону, командир добровольчого підрозділу… Стоїмо, фантазуємо. Гірко хіхікаємо, що зараз підемо по етапу в якийсь Саранськ.
Починають викликати всіх нас по черзі підписувати особові справи. В коридорі чутно: “Ну, ти ж знову зброю в руки візьмеш. Вам дається шанс, але ж ви придурки, все одно будете воювати”.
Мене також викликали. На столі лежала моя особова справа. Підписати потрібно було папірець про вихід із СІЗО, що не маєш претензій, що всі речі віддали… Я звернув увагу на формулювання: “Звільняється для переводу”… Але в колонці, куди людина направляється, нічого не було написано. А в розмовах лунало: “Ви – на обмін”. Ми, звичайно, не віримо почутому, бо в Оленівці вже таке було. Говорили, що відпустять під обмін, але нічого не сталося. Після підпису документів нас загнали в іншу камеру. Дуже довго там знаходимося. Потім всіх положили на підлогу в коридорі. І починають вантажити в машину. При цьому були присутні якісь вищі чини так званої “ДНР”, бо одного я точно бачив десь на знімках.
Підігнали КамАЗ військовий тентований. Їхні військові, отримуючи нас, саджають в кузов дуже жорстко. Психологічно давлять… В машину саджають 48 чоловік. Очі замотали скотчем. Потім руки змотують скотчем. Попереду тебе садять наступну людину, яка підіймає руки і ти його обіймаєш за груди своїми зв’язаними руками. Сидіти так вкрай незручно, бо затікають руки та ноги. Як я потім зрозумів, в машині вже сиділи іноземці. Вони кричали всю дорогу, бо боляче було постійно. Години дві-три ми стоїмо на місці. Нам не дозволяють ані рухатися, ані розмовляти. А у мене нежить, гайморит. Із носа тече, із ока тече, а ще скотч на обличчі затягнули дуже сильно. Одне око в той момент у мене було прикрите – його так і замотали. Тому після звільнення на фото око якесь прибите у мене. Руки затікають, та й ними ти нічого не можеш зробити. Я міг лише об спину того, хто сидів попереду мене, витирати ніс і око.
Охоронець весь час був невдоволений, що ми рухаємось. А не виходило не рухатися. КамАЗ – одна з найстрьомніших штук. Найяскравіша чорна пляма, яка у мене була за весь полон. Хлопці там і непртомніли. Чого тільки не було. Коли знову вирушили, їхали години чотири. В напівсвідомому стані приїхали кудись, бо ж всю дорогу машина смикається, люди утрамбовуються. Якщо раніше ти міг ногою порухати, то через годину на тобі лежить вже чотири чужі ноги. Починаються судоми… Я намагався міняти положення, переносячи масу тіла почергово на три точки: ліва булка, права і копчик. Досі їх не відчуваю…
За мною сидів азовець, мій товариш. Йому прийшлося найважче. Він в борт впирався, а водій любив погальмувати. І ми всі збиралися до борту, а розібратися не могли. Зрозуміло, що цього азовця постійно придавлювали. Він дихав дуже важко. Я весь час намагався його не задушити, відсовувався від нього, як міг.
Приїхали кудись. КамАЗ зупинився. Довго сиділи. Не випускали нікуди. Ні води, ні їжі не давали. В туалет не виводили. Вже наче ніч була. Люди почали вирубатися. А засипаючи ж, відкидаються назад. На крайнього азовця знову всі давлять. Він ледь дихає. Намагаємося дати йому простір… Проходить час, і я чую звук реактивного літака. Приземлюється. Думаю: це ми, скоріш за все, знаходимося, в росії. І куди нас будуть далі везти – абсолютно не ясно. Під’їжджають ще машини. Я вже був в такому стані, що Тамбов, Мурманськ, – мені було все одно, аби нас звідси просто забрали. Рук вже не відчував. Праве око не бачить. Ліве ледь-ледь.
Нарешті нас вигрузили. По кузову ми повзли. Потім зрізали скотч з рук, після чого потрібно було зістрибнути вниз. Я упав. За шкуру мене підняли, тепер руки затягнули пластиковою стяжкою і посадили в літак, у десантне відділення. Туди людей і заводили, і заносили. Там я декілька разів отримав шокером, бо хотів витерти око…
Злітаємо. Мене посадили зверху. Внизу – штурманське відділення, і там побачив годинник. Дві з лишнім години летіли. Потім дозаправляємося, міняється частина екіпажу. Висадили 26 людей. Літак знову злітає. Пілоти кажуть: летіти годину двадцять. Куди ж це? – думаю. Невже таки етап… Потім чую розмову про Білорусію. Тоді варіант обміну різко зростає. Там немає лінії зіткнення. Можна міняти людей. Прилетіли. Хлопці розговорилися з інженером екіпажу. Він підтвердив, що ми в Білорусії.
Дуже довго сидимо в літаку. Нарешті починається рух. “За прізвищами будемо викликати – тоді кожний виходить”, – я розумію, якщо у вантажівку знову нас будуть садити, то це ніякий не обмін, а все ж етапування. Якщо ж буде автобус, шанс обміну ще більше зростає. Виходячи з літаки, двічі ледь не падаю. Підводять мене до машини, спираюсь головою, мацаю поверхню – гладка. Проморгуюсь оком – бачу частину автобуса! Завели всередину, посадили. А мені ніяково – бо в камері були воші. Ще позаражаю тут все. Довго сиділи. Нарешті поїхали. А мені все гірше стає. Вже і ліве око потекло… Добре руками міг майку взяти і в неї висякатися. Ненадовго ставало легше.
Під’їхали до пункту пропуску – краєм ока я побачив специфічний паркан, розмітку. І багато машин, джипів. Вже впевнений був, що буде обмін. Молився, аби це не було так, як робили у 2015 році. Приводили на лінію обміну, стояли там якийсь час і потім забирали назад із словами: “Україна вас не хоче”.
“БІЙЦІ НЕ МОГЛИ НІ СПАТИ, НІ ВОЮВАТИ – ДУМАЛИ, ЯК ПЕРЕСЛАТИ ГРОШІ РОДИНАМ, АДЖЕ ЗВ’ЯЗКУ НЕ БУЛО. НАМ ВДАЛОСЯ ДОМОВИТИСЯ ПРО ЦЕ. І ЯК МІНІМУМ СТО СІМЕЙ ОТРИМАЛИ ПЕРЕКАЗИ ПРЯМІСІНЬКО З “АЗОВСТАЛІ”
-Де тобі зняли пов’язку з очей?
-На виході з автобусу. Коли ми зупинилися, всередину зайшов мужичок. Він зачитував списки з українським акцентом. Сидить водій, на виході два здорові спецпризначенці “денеерівські”… Коли той чоловік моє прізвище назвав, я його попросив: “Скажіть щось по-українськи”. І він мені тихо-тихо так: “Слава Україні”. Я відповів так само тихенько “Героям слава”.
Коли я вийшов з автобуса, з рук і очей все зрізали. Я пішов, куди вказали, з абсолютним відчуттям нереальності того, що відбувається.
Я був лише у футболці. Хтось із хлопців дав мені фліску – у нього було декілька. Ідеш далі. Звідкись тоді простягають воду, печиво, цигарки, запальничку. Я вперше закурив – не курив з 14 липня. Коли дійшов до автобуса, попросив у водія телефон. Набрав дружину. По дорозі вже думав, як вибудую розмову. У неї 18 вересня день народження. Припускав, що вона може не впізнати голос. Тому сказав так: “Доброго дня. У чарівної дівчини нещодавно був день народження. 18 числа. І я дуже засмучений, що не зміг її привітати. Тому вітаю зараз”. Вона зависла. Не могла впізнати, хто це. Через паузу я продовжив: “Тихо, спокійно. Я вийшов”. Після цих слів вже вона заплакала, а у мене ком в горлі стояв…
Після цього у лікарів швидкої я попросив зробити мені знеболення, бо було дуже боляче.
Наобіймавшись з тими, кого ми самі раді були бачити, кого не сподівалися вже зустріти, не вірячи, що нас справді обміняли, ми сіли в автобус. Несподівано туди зайшов патруль – гарні такі, у формі, снарязі, як з картинки. І питають: “Вершинін, Вершинін є?” Ну, я Вершинін, – відповів. “Патруль Чернігівської області вітає Вас”, – це було так щемко. Я обійняв пацанів. Вони принесли 20 мільйонів якихось пакетів з нарізкою ковбаси, сиру, ще чогось… Я знав, що мене мають зустрічати і керівники патрульної поліції України, бо ще під час нашого виходу з “Азовсталі” і Євгеній Жуков, і Олексій Білошицький запевнили мене, що зроблять все, аби мене і інших патрульних витягнути, що ми обов’язково повернемося в Україну. Тому, побачивши Олексія Білошицького, дуже зрадів йому. І ми згадали ті слова і що вони здійснилися. Обійняв його коротко і відійшов. Кажу: “Я з “тваринами”. Тому поїду в автобусі, не з вами в машині. Бо зайва живність в машині вам не потрібна”.
Михайло Вершинін з Олексієм Білошицьким, першим заступником начальника Департаменту патрульної поліції України, в столичній лікарні за пару днів після визволення з полону
-Крім тебе відпустили ще ж поліцейських, які також були на заводі…
-Так, обміняли дев’ятьох поліцейських. Серед них Лакоза – Лаккі. Кордовець, героїчний пацан, який реально двіжував. Повернулися в Україну Скумін – з яйцями мужик, Міхалич з групи ветеранів МВС. А я ще страшенно радий був побачити азовських розвідників, з якими ми провели квітень і травень.
-Що ти робив на заводі після того, як зазнав поранення?
-На “Азовсталі” у травні вже не було ніякого зв’язку. І ніхто не міг зайти в “Приват-24”. А зарплатня ж бійцям приходила. Тисяч по 200 бовталося на картках. І при цьому практично у всіх родини виїхали за кордон. Гроші були потрібні їм страшенно. Коли чоловік знаходиться в бойових умовах під ризиком бути знищеним, а у нього є гроші… Для нього це мука. Він не може ні воювати, ні спати, ні їсти. Думає лише про те, як переправити гроші родині. А у когось на картці накопичились заощадження всієї родини. Велика сума, доступу до якої більше ні у кого не було.
Побачивши, що десятки чоловіків б’ються з цією проблемою, що у них голови забиті лише цим, почав думати, як же ж їм допомогти. В бункері, де я знаходився, працював Старлінк. Завдяки йому я міг зв’язатися з представником Приватбанку Едіком Фільчаковим. Ми з ним вирішили авторизувати всіх бажаючих зробити перекази через мене. Я ж особисто бачив кожного, хто приходив переказати гроші. Я їм допомагав пройти авторизацію через інтернет без зворотного дзвінка чи СМС. Мене включили в групу, де були всі оператори відділення банку. Я їм зразу “доповідав” – така сума проходить, а така – ніяк. Все зразу вирішувалося. Едік взяв на себе ризик спрощеного переказу коштів. І тим самим зробив щасливими десятки людей – хоч на пару хвилин, але щасливими. Він, до речі, коли потрібно було вивозити людей з Маріуполя, надав броньовані машини банку для евакуації. Реально врятував багато людей. А потім ще запустив систему переказу грошей з підвалу “Азовсталі” по всьому світу. От хто справжній Герой сучасності.
Бійці приходили до мене в бункер, під’єднувалися до Старлінку, заходили в “Приват-24” і робили перекази.
Я бачив обличчя кожного, у кого гроші пішли. Вони змінювалися, ставали щасливими. Їм ставало легше: “Братику, дякую тобі величезне!” І видихає. Все, справу завершено. Проблему вирішено. Це був кайф – бачити людей, які закрили свою найсерйознішу проблему на даний момент. Розуміння, що їхні родини – з грошима, – давало їм спокій і свободу воювати далі.
Чоловік сто скористалися цією можливістю. З них чоловік 40 потім загинули…
Під час допитів в донецькому СІЗО я пояснював слідчим, що на “Азовсталі” я в тому числі займався… банківськими переказами. Що було абсолютною правдою!
Цей знімок зроблений на “Азовсталі”
А ще Кирило Недря, кіборг, у 2014 році він служив у 93-ій бригаді, записував нам мотивуючі аудіо зведення. Ми ж там, в оточенні в Маріуполі, не знали, що робиться в Україні. Я списався з Доцентом і попросив його записувати нам зведення у своїй манері. Це був своєрідний стендап, з жартами, з матюками. У мене потім всі просили ці зведення, аби переслухати. Ми ними жили якийсь час. Вони підіймали наш моральний дух, який, скажу чесно, час від часу все ж підупадав.
–Завдяки чому ти тримався весь цей час?
-Я б не впорався б, якби не родина. І власні внутрішні резерви. Все залежить від того, які установки ти ставиш сам собі, що у тебе робиться в голові, що для тебе в пріоритеті. Кожного ж дня на завод прилітала ланка – від трьох до 14 літаків, які скидали на нас від ФАБ-500 до ФАБ-3000. Ці цифри значать, що бойова частина бомби несе півтони і три тони відповідно вибухівки. Ми всі постійно боялися, що нас в тому бункері привалить… У нас же від тих бомбардувань були великі втрати. Декілька разів по 70 двохсотих одночасно… Тоді в голову приходили різні думки, але особливо не хотілося згоріти заживо…
“У ПОЛОНІ У МЕНЕ БУЛА МОЯ “ТАЄМНА КІМНАТА” З ТІСТЕЧКАМИ ТА МЛИНЦЯМИ. ЧЕРЕЗ 20 ХВИЛИН ПІСЛЯ УЯВНОГО ЧАЮВАННЯ ТАМ, ВІДЧУТТЯ ГОЛОДУ ВІДСТУПАЛО”
-Всі визволені з полону розповідають про їжу, якою буквально марили… Ви всі, можна сказати, голодували з “Азовсталі”. Там у вас не було чого їсти…
– Кожний вихід по їжу закінчувався загиблими. До нас же все ближче підходили росіяни. Це була частина життя: прокидаєшся зранку – і ідеш шукати їжу. Для цього збиралася ціла експедиція. Якщо повезло – повернулися з нею. Не повезло – загинули. Та сама історія з боєприпасами та іншим. Вся територія заводу в якийсь момент стала повністю вражатися вогнем ворога. В повітрі постійно висіло декілька безпілотників. Найменший рух – і той квадрат миттєво накривався.
Патрульна поліція Маріуполя, яку очолює Михайло Вершинін, допомагала людям евакуюватися, вивозили їх з-під обстрілів, рятували поранених. Про це Михайло детально розповів у своєму інтерв’ю, яке дав Цензор.НЕТ з “Азовсталі”
-Що було найсмачнішим на заводі?
-У нас у Бастіоні була повар – виняткова жінка була, яка раз на добу готувала нам їжу. І що б вона не зробила – це було абалдєнно смачно. Чи рагу, чи каша. Ми дуже чекали її страв. А найсмачнішими був коржик, смажений у маслі, як вергуни чи чебуреки. Вона робила тісто, з нього коржик, який розрізали на декілька частин. До нього додавали шматочок сиру чи сала. Такою у нас була пізня вечеря, якщо сильно везло. Це було дуже-дуже смачно.
-Чого хотілося в СІЗО?
-О! Це окрема тема. Дуже хотілося солодкого. Організм його просто-таки вимагав. Я розумів, що з цим потрібно боротися. Тому в голові створив кімнату, в яку, закривши очі, я міг увійти і з’їсти все те, чого хотілося, смакуючи до міліграма. Там я міг дозволити собі коробку цукерок “Стріла”. Заварні тістечка еклери. Це як кіно. В цій моїй таємній кімнаті стояв великий дерев’яний стіл, біля нього –велике дерев’яне крісло. Я сідав за стіл і казав: сьогодні буду їсти два заварні тістечка, дві корзинки…
Ще я своїй таємній кімнаті готував млинці. В моїй уяві з’являлася стопка готових млинців. Я брав сир, додавав сметану, чорничне варення, розмішував, додавав “Марічку”, бо у неї хороший ванільний смак. Завертав всередину млинця цей сир. Складав такі готові налисники в шаховому. Обов’язково посипав все це цукровою пудрою і потім “з’їдав”. Під час приготування роздумував – з молоком їсти чи з чаєм. Краще з молоком, – як правило вирішував. Уявляв, що наливав в стакан спочатку “Селянське”, а з часом мене відкинуло в дитинство, коли мені було років сім і я ходив з бідончиком по молоко. Тоді я “використовував” вже це молоко. Тоді, коли я був малим, по дорозі я купляв або булочку за 9 копійок, або рогалик з маком за 30 в кулінарії. Я той магазин пригадав детально в такому вигляді, як він був тоді. Ще там продавалися тістечка з двох половинок, наче булочка, а зверху – глазур і листочки лежали. Такі ще обов’язково “замовляв”.
Ці спогади та відчуття робили мене щасливим, бо я вертався в своє безхмарний дитинство.
Відвідування цієї кімнати було моєю радістю. Єдиний мінус – не міг в своїй фантазії повільно їсти. Пхав у себе все підряд якнайшвидше. Сам собі казав: це жахливо! Ти у власній уяві, тебе ніхто не бачить, а стриматися не міг. Потім намагався стриматися. Але це було важко. Таким чином я наїдався. Через 20 хвилин після цієї уявної трапези мене відпускало. Організм отримував від мозку команду про насичення. І бажання зникало.
Якби не фізичні заняття, я б мабуть, з’їхав з глузду. Менше б схуд, скоріш за все, але важче б переніс полон. Я займався кожного дня, у мене був комплекс вправ. І я чекав закінчення тренування, бо після цього треба було піти поїсти. З часом пам’ять почала грати зі мною в цікави ігри. Я не пам’ятав смак багатьох продуктів, які знав і хотів би з’їсти. Бачу в уяві, як виглядає, а яке на смак – не згадаю.
Мрію, яка у мене з’явилася під час полону, я здійснив в лікарні. Я дуже хотів викурити цигарку з вишневим смаком і з’їсти батончик “Рошен” з чашечкою кави. Забитися в тихе місце і палити, пити та їсти, смакуючи. Збулося.
-Наступного дня після обміну у тебе день народження. Визволення і було подарунком?
-Боже диво – лише так можу назвати те, що відбулося. Я молився і просив божого дива. І воно сталося.
Джерело: censor.net
Автор: Віолетта Кіртока
