У Радомишлі, по вулиці Малій Житомирській № 71, знаходиться один із самих гарних в місті будинків. Таємничий і загадковий, прикрашений амурами, гіпсовим ліпленням і кількома башточками, зберігає свій неповторний колорит. У місті цю будівлю знають майже всі жителі, багатьом з них, з своєї волі чи неволі доводилось відвідувати. З 1945 по 2008 рік знаходилися Радомишльський районний суд та адвокатська контора. Будинок зберігся чудово, майже без жодних змін з часу побудови і сьогодні справляє романтичне враження. За своєю історичною й архітектурною цінністю особняк не поступається іншим пам’яткам міста.
Будинок з впевненістю можна назвати особняком. Особняк – назва для міського багатокімнатного будинку, розрахованого на одну родину. Слово особняк – спільне для української та російської мов. Принаймні іншого значення словники не дають. Особняк побудований паном Річардом Фадеєвичем Зеленко наприкінці ХІХ століття (володів в с. Березці 438 дес. землі). Перлина польської культури збудована представником впливового дворянського роду із заможної польської шляхти. В розкішній цегляній оселі, з високою стелею було 12 кімнат і 2 кухні. З іншого боку розташовувалися: альтанка, оранжерея і великий фруктовий сад. Навпроти, через дорогу, знаходиться великий будинок, який теж належав пану Зеленку. Там знаходились господарські будівлі, а також кімнати для прислуги, каретний сарай і конюшня. До нашого часу під будинком зберігся великий погріб. Господарство вів управляючий, а сам панЗеленко проживав у Варшаві й приїздив до Радомисля лише влітку на відпочинок.
На початку ХХ століття будинки, разом з усім господарством і прислугою придбав власник Чудинського ключа Роман Романович Вержбицький, їх було два брати – Роман і Емануїл, одні з найбагатших землевласників Радомисльського повіту. Брати володіли тисячами десятин орної землі та лісу. Головним заняттям більшості селян повіту було землеробство. В господарстві братів селяни вирощували пшеницю, жито, гречку, овес, картоплю. Значний прибуток господарствам забезпечував продаж худоби. Цьому сприяла наявність великої кількості лугової землі. До складу Радомисльського повіту входило 8 містечок, 88 сіл, 282 села, 118 хуторів, 9 ферм, 5 заселків, 8 єврейських колоній, 73 німецьких колонії, 42 урочища, 35 слобід, 12 фільварків (2 лісові сторожки і 1 лісова контора, усього 683 населені пункти з населенням 205567 чоловік. Площа повіту становила 3665 квадратних верств.
Братам Вержбицьким в межах сучасного Радомишльського району належала земля в таких населених пунктах:
– хутір Нова Гребля (Вишевицька волость) – 600 десятин;
– село Березці – 438 десятин;
– колонія Вербівка (Кичкирівська волость) – 156 десятин;
– село Лутівка – належало Роману Романовичу Вержбицькому, Анелі Романівні Ганській, Марії Броніславівні Куперницькій і Марії Романівні Камінській. З 1105 десятин землі поміщикам належало 390 десятин і селянам 716 десятин;
– село Мала Рача – 3 3151 десятини землі селянам належало 70 десятин, Роману Вержбицькому 1900 десятин;
– село Микгород – Роману Вержбицькому належало 70 десятин;
– колонія Ведмежі (Кичкирівської волості) Роману Вежбицькому 70 десятин;
– колонія Філонівка – Роману Вержбицькому 195 десятин.
На початку XIX ст. Роман Вержбицький продав землю разом з водяним млином на річці Мика в селі Папірня інженеру Казимиру Пекарському. Нового власника спонукало на будівництво досконалого борошно-мельного виробництва. Він на березі річки Мика побудував парового млина, який було відкрито в 1902 році. Архітектор будівництва – київський інженер Констянтин Тарасов. На млині був обладнаний паровий двигун у 76 к.с., який переробляв 120 000 пудів зерна на рік. Варто відзначити, що батько братів – Роман Вержбицький в свій час один з найбагатших землевласників у Радомисльському повіті. Після польського повстання в Російській імперії 1863-1864рр. запросив на свої землі німців-колоністів із Сілезії. Колоністи, переселившись на радомисльські землі, не мали ніяких пільг. Їх добробут зароблений тяжкою працею. Село Городчин Потіївськой волості входило до Заболоцького маєтку Вержбицьких. Було заселено виключно лютеранами, 535 чоловік колоністів. На ландмапах у 1888 році село мало назву Романдорфф, на честь Романів Вержбицьких.
В особняку збереглися карнізи і бронзова ручка на дверях. Біля будинку якимось дивом збереглася красива тротуарна плитка; нею колись вимощували всі центральні вулиці міста. В Радомишлі центральні дороги називали раніше мостовими, викладали із овального каміння. Це було єдиним видом покриття вулиць на той час. Перевагою була міцність і те, що завдяки нерівностям вулиці не були слизькими в дощ. Тротуари будували досить широкими, складеними з кам’яних квадратних плит з візерунками. Наприкінці 60-х років ХХ століття асфальтували вулиці Радомишля, заасфальтували і тротуари, але деякі кмітливі радомишляни цими плитками зробили доріжки в своїх подвір’ях. Збереглись в багатьох господарів і використовуються й нині. Якщо перефразувати класика, в місті кожне каміння дихає історією. В Радомишлі залишилось не так багато модерних буржуазних особняків. Більшу їх частину становлять споруди ХІХ — початку ХХст. Це і не дивно. Саме на цей період припадає будівельна лихоманка, яка охопила Радомисль. Масове спорудження у місті нових будинків було викликане пожвавленням економічно-комерційного життя. Радомисль став торговим осередком: банки, ярмарки тощо, все це давало міській скарбниці солідні надходження. Нині мабуть важко уявити, як, не маючи жодного карбованця з державного бюджету, міська Управа побудувала театр, лікарні, навчальні заклади, бібліотеку, брукувало дороги і тротуари. В місті був справжній господар, голова міської управи Феодосій Костянтинович Гринцевич. Місто зобов’язано багато в чому саме йому. 28 вересня 1913 року газета «Радомыслянинъ» (Національна Історична Російська бібліотека м. Санкт- Петербург) повідомляла: « … 1913 год по справедливости может быть назван золотым годом для Радомысля. Мы не успеваем любоваться на многочисленные его постройки, на прекрастные проложенные дороги и искусно выровнянные косогоры и яры. Радомысль ныне хорош, а через 10 лет будет прекрасный. Благодаря неутомимой деятельности Городского головы Ф.К. Гринцевича и Городской Думы». Проте не так сталося, як мріялось й гадалося.
Місто жило своїм розміреним повітовим життям. Із споминів старожилів, у цьому розкішному особняку збиралась вечорами вся польська інтелігенція не лише з міста – приїздили з усього повіту. Представники всіх прошарків суспільства: поміщики, чиновники, вчителі, ксьондзи, декотрі із своїми жінками і дітьми. Практично це було єдине місце в Радомислі, а можливо і в повіті, де люди католицького віросповідання мали змогу проводити вільний час. Де нині знаходиться зал колишнього суду, стояв рояль. Цей маєток – справжній музичний салон Радомисля. З вікон лунали звуки скрипки та інших музичних інструментів; слухали грамофон. Присутніх зачаровували своїми голосами солісти. За спогадами старожилів, під час концертів під вікнами збирались слухачі. Дехто навіть кидав записочки у поштову скриньку з проханням виконати той чи інший твір. Одного разу господарі знайшли зовсім чудернацьку записку, в якій просили поставити під вікнами кілька ослінчиків. Це було не просто виконання музики, а особлива форма спілкування друзів.
Саме маєток на Малій Житомирській став осередком у Радомислі прогресивної польської інтелігенції не тільки щирою людською дружбою, а й високою ідеєю просвітницької діяльності на ниві національного відродження. Варто відзначити різноманіття та розмах культурно-музичного житгя тихого провінційного міста, яким вважався повітовий Радомисль на початку ХХ століття. Поєднували незвичайну затишність з ознаками великого міста – сінематограф, в якому двічі на тиждень демонструвались фільми. Театр «Експрес», літній сад «Ельдорадо», де ставилися спектаклі, різноманітні п’єси, симфонічні концерти, камерні вечори. Анайголовніше в місті існувала музично обдарована інтелігенція, що була здатна належним чином оцінити виконання твору.
Напочатку 1918 року, в часи Центральної Ради, Роман Вержбицький вступив до партії «Союз Хліборобів». До складу партії входили здебільшого поміщики і заможні селяни, філії утворилися в Малині і Коростишеві. Очолював партію поміщик Олександр Іванович Новицький, якому в селі Привороття Водотийської волості належало 245 десятин орної землі. У містечку Брусилів 4365 десятин землі належало Олексію Миколайовичу Синельникову, господарство якого вів орендар Олексій Миколайович Новицький по трипільній системі, як і селяни. Романа Вержбицького обрали міським старостою. Великі землевласники мріяли повернути свої землі. Але селяни вже почали їх розподіл, стали виникати так звані «хлібні бунти». Роман Вержбицький разом з загоном гайдамаків жорстоко придушував будь-які виступи. За круту вдачу і нелюдське відношення до селян, в народі прозвали «дурним паном». Жахливі події, що ввійшли в місцеву історію. В кінці листопада 1918 року разом з німцями «дурний пан» утік до Польщі, де його сліди губляться. Сьогодні після стількох перебудов важко оцінити, який мав вигляд особняк в минулому. Але навіть інтер’єр, що зберігся, становить велику мистецьку цінність і повинен належним чином доглядатися і охоронятися. Насамперед треба визначити: особняк – це не історична будівля, а пам′ятка архітектури.
Олександр Пирогов
м. Радомишль
