09:16, Friday, May 24, 2024

«Майже всі лікарі відмовились від нього»: після важкого поранення голови та обличчя житель Житомирщини хоче присвятити себе допомозі іншим

29-річний Владислав Кемський із Коростеня двічі на рік тепер святкує свій день народження. У листопаді 2022 року відважний воїн, виконуючи бойове завдання на Донеччині, отримав вкрай важке поранення голови та обличчя. В результаті практично втратив ніс, залишився без нижньої щелепи та зору, уламками роздробило череп. Українські лікарі не давали жодних шансів й називали це поранення найважчим, з яким їм доводилось зустрічатись. Але підтримка рідних та молитви зробили неймовірне — Владислав вижив і продовжує лікування в одній із французьких лікарень, тому що вітчизняні медики безсилі. Попри фізичний та моральний біль, Владислав не втрачає віри у краще й після того як повернеться додому, мрії бути військовим психологом та підтримувати таких поранених як і сам.

«Окупанти скалічили тіло, але їм не вдалося зламати його жагу до життя, його бойовий дух»

– Окупанти скалічили тіло, але їм не вдалося зламати його жагу до життя, його бойовий дух. Владислав — племінник моєї дружини, але я вважаю його своїм ще одним сином. Тим паче його тата уже немає серед живих, — розповідає дядько військовослужбовця Олександр Колодка. — Молодий чоловік — з династії військових, із дитинства марив армією, але не склалось. Коли у 18 років Владислав хотів йти на строкову службу, під час проходження комісії в нього виявили проблеми з печінкою, мова йшла про новоутворення. Тому його списали й більше ніколи не чіпали. Племінник закінчив школу у Кам’янському, а потім повернувся на рідну Житомирщину. Займався ремонтами, будівельними роботами, збирав меблі. Коли робив ремонт у сільському клубі в одній із громад, познайомився із майбутньою дружиною Лесею. Пара побралася та мешкала на орендованій квартирі у Коростені, адже коштів на власне житло не мала.

— Що вплинуло на рішення Владислава йти в армію?

– Величезний вплив мали події у Бучі, Бородянці та Гостомелі. Коли після деокупації показали світлини, як на вулицях лежали тіла ні в чому не винних людей, який вбили росіяни, племінник не міг стримати сліз, — додає пан Олександр. — Він не міг зрозуміти, що як це так в 21-ому столітті знищують просто за те, що ти українець і живеш на своїй землі. Після того Владислав пішов добровольцем до військкомату, а рідним набрехав, що отримав повістку. Для нас досі загадка, як його взяли через проблеми зі здоров’ям. Племінник дійсно був дуже наполегливими й казав, що не пробачить собі, якщо залишиться вдома.

Із травня 2022 року він був у ЗСУ — його призвали до 30-ої ОМБ ім. князя Костянтина Острозького на посаду водія-стрільця. Владислав брав участь в бойових діях під Зайцевим, Нью-Йорком, звільняв Ізюм, на Донеччині вийшов з оточення, не маючи наміру здатися в полон. Я постійно спілкувався з ним. Якось племінник зізнався, що був випадок, коли в окоп поруч стрибнув боєць з іншого підрозділу. В нього був такий страх, адже обстріли не вщухали. Тоді Влад сказав йому, аби не висовувався, а заряджав ріжки для його автомата. А сам кілька годин відбивався! Таким чином жертвував собою, щоби зберегти життя інших. Самопожертва та доброта — це ті риси, які точно є у Влада.

— Що відомо про поранення воїна?

– Важке поранення Влад отримав 15 листопада 2022 року біля Курдюмівки, яка недалеко від Бахмуту. Окупанти почали стріляти із стрілецького протитанкового гранатомету. Це базука на тринозі, з котрої випускаються ракети невеликого розміру. Одна і впала десь за два метри від Влада. А вибухова хвиля сильно пошкодила голову. Спочатку пару метрів він пройшов сам. А тоді вже втратив орієнтацію та зір. Побратим доніс його до евакуаційної машини. Там Влад втратив свідомість. Його оперували у Дніпрі та Києві.

«Справжній шок у нас був, коли трахеостому зняли, й Влад заспівав: «Ой у лузі червона калина»

— Що казали лікарі?

– Лікарі нам не давали прогнозів. Вони казали, що є тільки 20% ймовірності того, що Влад виживе. Дивились його і лікарі з Британії. То вони говорили: «Це диво, що він живий!». Адже уламки потрощили щелепи та лице. Очі не зберегли, на жаль. Він втратив зір, зуби, ніс, в нього нема нижньої щелепи. Багато уламків потрапили до головного мозку. Але вцілів хоча б язик, а це можливість розмовляти.

Пригадую, як Влад знаходився у реанімації в Києві, то йому давали дуже сильні заспокійливі. Він не мав можливості розмовляти через трахеостому. То при зустрічі із родиною він підіймав пальці рук вгору. Мовляв, все добре. А справжній шок був, коли її зняли, й племінник заспівав: «Ой у лузі червона калина». Всі плакали від цієї картини. Бо бачили, як важко давалось кожне слово… Це прояв сили!

— А як дружина відреагувала на важкі травми чоловіка?

— Ми дуже переживали як відреагує молода дружина та дворічний син Владислава. Малюк його навіть не упізнав. А Леся нас вразила, бо заявила, що буде із коханим до кінця і пройде з ним це випробування. Це додає пораненому воїну сил та мотивації.

— Як зараз проходить лікування воїна?

– Клінік, котрі володіють технологіями реконструкції та трансплантації облич, на всій планеті лише кілька. Допомогти Владу взялася французька клініка Ам’єн-Пікарді. Вже рік як Владислав у Франції на лікуванні, тому що інші медики не змогли йому допомогти. Навіть американські лікарі сказали, що не впораються. Племіннику зробили надскладну операцію, пересаджували шкіру з ноги на обличчя. Поки що досі все загоюється і втручань доведеться пройти ще чимало. Владислав потребує моральної підтримки, адже це теж крок до одужання.

Мій батько у 1944 році підірвався на міні і втратив зір, під час роботи в УТОСі зустрів мою маму, також сліпу. Тато часто мені казав, що якби був вибір, то краще бути без рук, чим без очей. І я знаю, наскільки важко жити із цим. Тому й хочу якось допомогти Владиславу. Нещодавно створив петицію і прошу державу присвоїти Владиславу звання «Героя України». Вже зібрав 25 тисяч голосів. Його подвиги та понівечене обличчя — це приклад людини, яка варта шани та захоплення. Нам не потрібні лише загиблі герої, нам потрібні живі.

«Після одужання Влад хоче бути військовим психологом, щоби підтримувати інших бійців, які теж отримали важкі поранення»

— Знаю, що після важкого поранення Владислав став ходити до храму.

— Я сам людина церковна. Вже після поранення Владислав сказав, що хоче піти сповідатися. Відвів його, познайомив зі священиком. Й після того племінник постійно ходив на службу. Якось його побачила одна бабуся й почала плакати, бо була вражена тим, які сильні поранення він отримав. Наприкінці вона сказала, що саме завдяки таким, як Влад, Україна і переможе!

— Які плани у Владислава після одужання?

– Він вірить, що після лікування та реабілітації працюватиме в Україні. Спочатку думав навчити його масажній справі, бо я у ній вже 30 років. Але племінник хоче бути військовим психологом, щоби підтримувати інших бійців, які теж отримали такі важкі поранення. Впевнені — так воно і буде, адже недарма янгол-охоронець врятував тоді його життя.

Допомогти Владу можна за реквізитами: