Багато українців знають Павла Глазового насамперед за «Кухликом» — короткою гуморескою про мову, яку й тепер легко цитують у побуті. 29 жовтня минають роковини смерті поета-гумориста, фронтовика і багаторічного редактора «Перця», чиє влучне слово пережило не одне покоління читачів.
Павло Глазовий був із тих авторів, яких не треба було довго представляти. Його гуморески звучали зі сцени, переходили з уст в уста, а короткі дотепні тексти часто жили окремим життям — як народні анекдоти чи приказки. Саме тому для багатьох він залишився не просто поетом, а справді народним автором.
«Кухлик» Павла Глазового — гумореска, яка й сьогодні звучить актуально
Одна з найвідоміших гуморесок Павла Глазового — «Кухлик». У ній звичайний сільський дід заходить до столичної крамниці, а проста розмова з продавчинею перетворюється на дотепний урок поваги до рідної мови.
Минуло багато років, але слова мудрого діда досі легко впізнаються. Пригадаймо цей твір повністю.
Павло Глазовий — «Кухлик»
Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші — не мина жодної крамниці.Попросив він:
— Покажіть кухлик той, що з краю. —
Продавщиця:
— Что? Чево? Я нє понімаю.— Кухлик, люба, покажіть, той, що збоку смужка.
— Да какой же кухлік здєсь, єслі ето кружка.Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
— На Вкраїні живете й не знаєте мови.Продавщиця теж була гостра та бідова.
— У мєня єсть свой язик, ні к чему мнє мова.І сказав їй мудрий дід:
— Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика і не знає мови.
Усього кілька реплік — і ціла розмова про мовну гідність. Глазовий не читає повчань, не виголошує промов. Він просто дає своєму героєві останнє слово. І саме ця дотепна відповідь робить «Кухлик» таким пам’ятним.
Від війни — до великого гумору
Народився Павло Глазовий 30 серпня 1922 року на Миколаївщині. У 1940 році його призвали до армії, він здобув фах авіаційного механіка і пройшов Другу світову війну. Після демобілізації навчався у Криворізькому педагогічному інституті, а згодом — на філологічному факультеті Київського педагогічного інституту.
На літературну дорогу йому допоміг вийти Остап Вишня, який помітив молодого автора і посприяв його навчанню в Києві. З 1950 до 1961 року Глазовий був заступником головного редактора журналу «Перець», а пізніше працював у журналі «Мистецтво».
Саме за його часу «Перець» став справді масовим читанням. Його твори регулярно друкувалися в журналі, а наклад видання зріс до мільйонів примірників.
Його читали зі сцени й цитували вдома
Гумор Глазового любили не лише читачі, а й артисти. Його твори виконували Андрій Сова, Анатолій Литвинов, а пізніше їх читав зі сцени й Анатолій Паламаренко. Для багатьох українців знайомство з його гуморесками починалося не з книжки, а з живого голосу артиста.
У його текстах поєднувалися легкість, народна інтонація і дуже точне відчуття життя. Він умів смішити, але за сміхом майже завжди стояло щось серйозне — про людську дурість, мовну байдужість, пристосуванство чи втрату гідності.
До речі, на Житомирщині й сьогодні є автори, для яких вірш залишається щоденною потребою. Наприклад, Василь Головецький майже щодня пише нові поезії і збирає навколо себе живу читацьку аудиторію.
Що лишилося після нього
Павло Глазовий був лауреатом премії імені Остапа Вишні, першим лауреатом літературної премії імені Петра Сагайдачного, а 1993 року отримав звання заслуженого діяча мистецтв України.
Сьогодні про нього нагадують не лише книжки. У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України зберігається його особовий фонд — рукописи, збірки, фотографії, блокноти та інші матеріали. Це ще одне свідчення того, що Павло Глазовий лишив по собі не просто популярні тексти, а велику й живу частину української культури.
29 жовтня — добра нагода знову відкрити його гуморески. Хоч би той самий «Кухлик» — короткий текст, який і нині вміє влучити точно.
Хочете більше цікавих новин і живих історій?
Підписуйтеся на Суботу Онлайн у Telegram або Facebook.
