«Хтось таки почує…» До уродин Євгена Сверстюка

13 грудня – важливий день в історії українського шістдесятництва. Це день народження Євгена Сверстюка і річниця смерті Василя Симоненка. Власне, саме Симоненко став однією з головних тем наших перших розмов з паном Євгеном одразу після нашого знайомства.

Розповідати про Євгена Сверстюка я можу багато, адже саме він став моїм “провідником” в світ шістдесятників. І саме тоді, ще за довго до того, як я задумав писати книжку про них, в мені зародилось захоплення цим прекрасним українським поколінням.

Головне, що я зрозумів тоді – історія шістдесятництва – це позачасова історія. Бо це – про талант, про солідарність, про справжню дружбу і взаємопідтримку. Це, як казав мені згодом Іван Дзюба “передусім про етичний протест, який почасти переходив в протест політичний”.

Про пана Євгена я маю багато історій, але в мене часто мимоволі виникає перед одна історія, якою я вже тут ділився, але дозволю собі поділитись ще раз.

Бо вона, власне, про етику шістдесятників, яка не змінилась й через п’ятдесят років після розквіту молодих людей, яких ми називаємо шістдесятниками. Зрештою, ця ж історія є частиною передмови до книжки, яка вже незабаром з’явиться.

“В актовій залі одного з львівських вищих навчальних закладів мала пройти презентація двох книжок: спогадів про Василя Стуса та автобіографії Миколи Руденка.

Я трохи запізнювався – Форум видавців у Львові традиційно пропонував широку програму зустрічей та презентацій, доводилося розриватися між окремими подіями.

Проте зараз я поспішав саме в цей актовий зал. Презентувати мали Василь Овсієнко, Раїса Руденко та Євген Сверстюк. Уже більше року ми близько спілкувалися з паном Євгеном, і його виступ я в жодному разі не хотів пропустити.

Зайшовши в зал, я не одразу зрозумів, що відбувається. На кріслах уже сиділо, мабуть, зо дві сотні студентів. Вони весело перемовлялися і бавились у телефонах. Зал гудів. Перша ж думка була – як приємно, що стільки молодих людей прийшло послухати дисидентів!

Проте за якусь мить я зрозумів, що зустріч уже почалася. Просто аудиторія на промовців не звертала жодної уваги. На сцені стояв Євген Сверстюк. Колишній політв’язень розповідав про Василя Стуса. Я спостерігав це дійство із задніх рядів із відчуттям сорому за оточуючих.

В’язничне фото Євгена Сверстюка

Сверстюка ніхто не слухав – студенти поїдали канапки і голосно обмінювались жартами. Загалом звична ситуація, коли керівництво ВНЗ “зганяє” студентів для зустрічі, навіть не пояснивши аудиторії, про що йдеться.

Здавалося, ніщо не було більш далеким цьому натовпу молодих людей, ніж Євген Сверстюк та його розповіді про Стуса. Пан Євген говорив, а натовп жував. Мене ж майже фізично обпікало відчуття образи. “Як так? Як ви смієте? Це ж Євген Сверстюк!”

Зізнаюся, до цього відчуття додавалася й певна прикра думка: “Мабуть, пан Євген не вловлює цієї реакції, цієї огидної аудиторії. Все-таки вік, втома…” Проте незабаром я переконався, наскільки помилявся.

Трійця дисидентів мужньо довела виступ до кінця. Надворі були зроблені ритуальні фото (адже головне – відзвітувати про проведений захід і поставити знимку в рамочку).

Після всіх рукостискань ми з паном Євгеном застрибнули в автомобіль і помчали на наступну лекцію. Це мала бути вже третя його зустріч за один лише день.

Якщо додати нічну дорогу в потягу з Києва до Львова, було просто неможливо не захоплюватися самовідданістю пана Євгена. Я обережно почав розмову:

– Ну, як Вам зустріч?

– Ця публіка, була, звичайно, глуха, – з усмішкою дипломатично констатував пан Євген.

Отже, все він побачив і оцінив. І я одразу ж вибухнув, давши волю своєму обуренню:

– Глуха? Та це просто знущання якесь! Ви їдете в таку довгу дорогу, щоб розповісти їм про нашу історію, живу історію! А вони між собою жарти травлять! Це просто свинство!

Пан Євген уважно дивився на мене своїм спокійним поглядом і всміхався очима. Сверстюк завжди давав мені можливість виговоритись, не поспішаючи з відповіддю.

До речі, на цю його особливість через декілька років звернув мою увагу Іван Дзюба. Мовляв, сам Дзюба завжди намагався моментально реагувати, щоб не складалося враження, що він “надто довго думає”.

Сверстюка ж такі речі не бентежили, він продумував свої відповіді.

Коли я нарешті вичерпав запас епітетів для невдячної аудиторії на зустрічі, Сверстюк безтурботно відповів:

– Ну, пане Радомире, не будьте таким строгим. У першому ряді двоє хлопців уважно слухали і навіть занотовували.

Я був вражений. У велетенському залі були десятки, якщо не сотні студентів. Які відверто і по-хамськи ігнорували доповідачів. А Сверстюк радів, що двоє людей у першому ряді робили нотатки.

– І що, варто було їхати з Києва, організовувати цю велетенську зустріч, щоб двоє людей Вас почуло?!

– Звичайно, варто, – впевнено відповів пан Євген.

Ми явно один одного не розуміли.

Ми поверталися до цієї ситуації під час наших зустрічей вдома в пана Євгена. Сверстюк пояснив мені свою логіку. Говорити треба завжди.

Намагатися достукатися до людей навіть у вкрай, здавалося б, безнадійних ситуаціях. Звичайно, хочеться, щоб тебе почули одразу тисячі й мільйони.

Але навіть якщо почує одна людина, якщо одну-єдину людину ти зможеш переконати чи підштовхнути до самовдосконалення – це вже дуже цінно.

Для цього не можна шкодувати зусиль. Бо кожна людина – величезна цінність сама собою.

Лише згодом я усвідомив, що саме це для Євгена Сверстюка, так само як і для інших шістдесятників, стало справою усього життя. І, мабуть, період двохтисячних був далеко не найскладнішим.

Викладаючи в 1950-ті в Почаєві, Сверстюк намагався достукатися до своїх учнів, розповідаючи їм речі, котрі виходили далеко за межі офіційної освіти. Протягом шістдесятих та сімдесятих років минулого століття він робив те саме як ключовий автор українського самвидаву.

Про це свідчать твори Сверстюка цього періоду: від войовничо-погрозливого есе “З приводу процесу над Погружальським” до глибоко історичного “Іван Котляревський сміється”. Затим роки в таборах та засланні, згодом “глухий та збитий на коліна” Київ 1980-х.

І навіть після здобуття Незалежності, коли шістдесятники протягом 90-х років знову перетворилися на ледь не маргінальний елемент у новому суспільстві – Сверстюк уперто намагався достукатися до людського розуму та душі.

Євген Сверстюк колись написав: “Життя визначається питаннями, які ти поставив там, де звично було мовчати. Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву.

Які питання ставив своєму часові? Чим ти зупиняв юрбу, яка летіла за вітром? Як ти будив сонних? Як ти боровся із застійним морем байдужих і теплих?”

Сверстюк ніколи не мовчав. Навіть якщо намагання докричатися до юрби видавалося цілком безнадійною справою. Але в цій юрбі він завжди вмів знайти промінчики надії. Ось так, як одного осіннього дня у байдужій аудиторії львівських студентів.

Власне, саме цим, на мою думку, важливі і безмежно цінні для нас наші шістдесятники. Це когорта, світогляд якої сформувався на перетині етичних принципів і критичного мислення.

Саме на цьому ґрунті виникла основа національного руху, в який згодом перетворилась “малесенька щопта” шістдесятників. При цьому саме етика відігравала головну роль”.

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн