5 липня в Україні згадують митрополита Володимира Сабодана — церковного ієрарха, який понад два десятиліття очолював Українську Православну Церкву і залишив по собі не лише офіційні титули, а й пам’ять про спокійну, м’яку, дуже людяну манеру служіння.
Про 12-ту річницю смерті Блаженнішого митрополита Володимира нагадав у дописі ігумен Саватій Собко. Він назвав митрополита Володимира 121-м митрополитом древньої Київської кафедри і людиною, яку поважали навіть ті, хто не поділяв його переконань.
«Навіть ті, хто не поділяв його переконань, не могли не ставитися до нього з особистою повагою».
У миру митрополита звали Віктор Маркіянович Сабодан. Він народився 23 листопада 1935 року в селі Марківці на Хмельниччині, у селянській родині. Майбутній предстоятель пройшов шлях духовної освіти, викладання, церковної дипломатії та керівництва великими духовними школами, перш ніж у 1992 році очолив УПЦ.
Від подільського села до Київської кафедри
У церковній біографії митрополита Володимира є багато посад, які звучать офіційно: ректор Одеської духовної семінарії, представник у церковних структурах за кордоном, ректор Московської духовної академії, керуючий справами Московської Патріархії. Але за цим стояла людина, яка добре пам’ятала своє сільське дитинство і родинне виховання.
В одному з інтерв’ю він згадував епізод із дитинства, коли до їхнього дому прийшли агітатори-атеїсти й почали переконувати матір у “шкідливості” віри. Мати, за його спогадом, не стала довго сперечатися — взяла кочергу і вигнала непроханих гостей із хати. Цю історію часто згадують як одну з найяскравіших родинних деталей у біографії Володимира Сабодана.
Предстоятелем Української Православної Церкви митрополит Володимир був із 1992 до 2014 року. Це був складний період для церковного життя в Україні: після розпаду СРСР, у час відновлення релігійних громад, суперечок про юрисдикції, храмів, монастирів і церковної ідентичності.
Попри різне ставлення до УПЦ у суспільстві, самого митрополита Володимира часто сприймали як постать, яка намагалася втримувати церковний мир і говорити без різкості. У 2011 році йому присвоїли звання Героя України — за заслуги в утвердженні духовності, гуманізму і милосердя.
Поезія, “Ромашка біла” і несподівано людська деталь
Митрополит Володимир був не лише церковним адміністратором і богословом. Він писав вірші. Частина його поетичних текстів у радянський час поширювалася в самвидаві, а після смерті вийшла окрема збірка.
Найвідоміша лірична деталь, пов’язана з його творчістю, — пісня “Ромашка біла”. Її слова приписують митрополиту Володимиру, який написав їх ще в молодості. Для багатьох це несподіваний штрих до образу церковного ієрарха: за офіційними богослужбовими титулами стояла людина, здатна писати дуже прості й ніжні рядки.
Де похований митрополит Володимир
Митрополит Володимир помер 5 липня 2014 року в Києві, на 79-му році життя, після тривалої хвороби. Поховали його на братському кладовищі Києво-Печерської лаври, біля храму Різдва Божої Матері.
Відтоді 5 липня для багатьох вірян лишається днем молитви і пам’яті про Предстоятеля, який очолював УПЦ 22 роки. Історична оцінка його епохи може бути різною, але людський масштаб цієї постаті визнавали навіть ті, хто не був його церковним однодумцем.
У цьому, можливо, і є головна причина, чому ім’я митрополита Володимира досі згадують не лише в церковних календарях. Він належав до тих людей, про яких пам’ятають через тон голосу, манеру триматися, здатність до примирення і тиху силу особистої присутності.
Історії пам’яті, духовності та важливі пояснення — поруч із вами.
Читайте більше на Telegram-каналі Субота Онлайн та на сторінці у Facebook.
