Григорій Москалик, позивний “Малий”, боєць військової частини № 3029 Національної Гвардії України.
Про початок війни, оборону “Азовсталі” та про поранення
До 24 лютого 2022 року Григорій був на другій лінії фронту в Маріуполі. Каже, що він разом з побратимами й уявити не міг, що може початись повномасштабна війна. Вторгнення Росії стало несподіванкою для бійців військової частини.
“Нас сильно обстрілювали майже постійно із “сушок” (бомбардувальники Су-24, – ред.), з винищувачів. Окупанти били всім: артилерія, танки, авіація з моря”, – каже Григорій.
За його словами, воїни Нацгвардії України мали декілька танків, які й прикривали перший час наших бійців. Також в арсеналі воїнів було декілька мінометів і самохідних артилерійських установок.
Однак з кожним днем бійці втрачали як живу силу, так і техніку. Під час бойового завдання, коли наші захисники відступали від обстрілу танка Григорія було важко поранено.
“Я пам’ятаю лиш те, що коли мене поранили, я не відчував болю. Я на адреналіні нічого не зрозумів. Просто впав, непритомнів і знову приходив до тями. Я лежав та чекав, поки наші прийдуть і витягнуть нас. Згодом біль у ногах був нестерпним. Найстрашніше було те, що мої побратими не мали можливості мене витягнути, і я поранений пролежав близько 4 годин. На нас ще почали наступати. До мене підходили навіть російські загарбники і тоді все життя перед очима пролетіло. Я вдавав мертвого і сподівався, що якщо вони вб’ють мене, то швидко і безболісно”.
На щастя, Григорія таки евакуювали в бункер на Азовсталі. Його притягнули та поклали на своєрідний хірургічний стіл: у нього були прострілені обидві ноги. Зараз це все Малий згадує з посмішкою.
“Я просив бойового медика не ампутувати мені ногу. Але розумів, що ногу, мабуть, таки врятувати було неможливо, бо ж час минув, і кінцівка вже була дерев’яна. У бункері робити серйозну операцію неможливо. Дизентерія, пилюка, там тяжко було щось зробити, щоб нога лишилась”, – згадує Григорій.
“Про ногу цікава й смішна історія. Мені було смішно з цього вже потім. Перед операцією, коли я прийшов до тями, (бо я часто непритомнів), я прокинувся на столі і кажу хірургу “а можна не відрізати мені ногу?”, – медик каже, “Так можна, все буде добре” і я повірив та “відключився”.
Прокинувшись після наркозу під ковдрою через фантомні болі Григорій зрадів, адже відчував, що обидві ноги на місці. Однак приспустивши покривало побачив, що тепер він без однієї ноги.
“Фантомні болі були ще так ще пару днів. Мозок не приймає те, що немає ноги. Я прокинувся і думаю “о, клас, нога є, а потім розумію, що це “підстава”, – сміється Григорій.
“Їли раз на день, пили іржаву воду з труб”: захисник Маріуполя про побутові умови на “Азовсталі”
Медики старались ощадливо використовувати ліки, оскільки не знали, скільки ще часу перебуватимуть в оточенні. А кількість поранених лише зростала.
Останні дні в Маріуполі Григорій лежав у простріленому наскрізь бункері без ноги, без їжі та води. З ліками теж було тяжко: поранених багато, а медикаментів не було через відсутність прямого постачання. З іншого бункера військові приносили трохи їжі усім.
“Ми ділили їжу: на одного бійця був стограмовий стаканчик каші. Воду ми пили з труб. Вибратись живим звідти не було шансу, ми б не вижили. Так, ми витримали б оборону, але без постачань зброї, без ліків і їжі неможливо”.
Як захисники Маріуполя здались у полон за наказом президента
Прийшов наказ президента здаватись у полон задля збереження життя наших захисників. Командування вирішило, що так буде краще для українських воїнів, для тяжкопоранених.
“Під час здачі в полон обстріли все одно були. 53 осіб поранених взяли у полон першими. Це було важко, ми лежали спочатку на вулиці, довго лежали. До того ж потрібні були ще люди, які несли б нас. Тож ще 53 українські воїни, які не були тяжкопораненими, теж взяли нас під руку та пішли. Я, на щастя, мав змогу повідомити батькам про те, що я здаюсь у полон, щоб вони не хвилювались за мене”, – розповідає Григорій.
Тримали наших поранених воїнів у Донецькій області. Там лежали і українські, і російські військові. Ставлення до українців було різне. Дехто з бойовиків, від так званої “ДНР” ставились лояльно. А дехто боявся наших захисників і в туалет їх росіяни пускали лише з двома охоронцями.
“Ні вийти, ні встати, ні ходити по палаті не можна було. Ти просто лежиш. Медсестра чи прибиральниця приходила, вона завжди була п’яна. Так нас вона звала й “укропами”, й нацистами”, – каже Григорій, згадуючи, що мізки у них всіх були забиті пропагандою.
“Оце прийде до нас і каже “ваш президент вже поїхав за кордон. Вас ніхто не хоче обмінювати, а половина України вже під Польщею”. Нам було важко морально, слухаючи це”.
Григорій зізнається, що нині він переживає за своїх побратимів, адже його обміняли через півтора місяця полону, а дехто в російському полоні вже півтора року.
“Було тяжко, бо у нас були палати по 2-3 людини. Ти не можеш десь погуляти чи поспілкуватись з кимось з інших палат. Вікна не дозволяли відчиняти. Тож щодня я та мої друзі з палати розповідали одній й ті самі історії з життя по колу. Ми лежали і мріяли: хто про рибалку, а хто про те, щоб обійняти своїх батьків і коханих. Це нас і заспокоювало”.
Годували наших військовополонених маленькими та взагалі не ситними порціями. Однак вже на обміні бійці потрапили у Запорізьку лікарню, куди одразу принесли купу смачної їжі.
Григорій весь час мріяв про солодке: “Хотілось якоїсь шоколадки. Ми ще не встигли приїхати – і нам одразу все принесли – торти, соки, тістечка, Ми їли як не в себе. І так десь ще місяць”.
Нині Григорій вже адаптувався та звик до того, що нога ампутована. Каже, що ще в бункері сміявся з цього, тож втрата лише ноги незрівнянна з втратами наших бійців на фронті. Каже, мріє лише про те, щоб війна закінчилась, а після, – змінилась влада в Україні.
“Але рідні мають бути готовими до того, що люди повертаються з війни іншими. Нам усім варто запастися терпінням”, – підсумовує ветеран.
Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн
