Про український супротив ГКЧП, чергову річниця якого «відмічаємо» 19 серпня. Дехто каже, що тоді українці злякалися. Не так це. Хто злякався, а хто й ні, хоча зрадників у правлячій верхівці виявилося багато, на Житомирському обласному рівні особливо («документи не горять» і деякі тут є в додатку із фото).
27 червня 1991 року Верховна Рада України всупереч жорсткому тиску із Москви прийняла рішення про відкладення на невизначений час розгляду проекту нового Союзного договору. Це призвело до зриву призначеного на 20 серпня 1991 року його підписання та спричинило антиконституційний путч ГКЧП у Москві 19 – 23 серпня 1991 року. ГКЧП завершилося його поразкою, проголошенням Україною державної незалежності, розвалом СССР – імперії зла. Та це сталося потім, а в драматичні дні московського путчу 19-23 серпня 1991 року Житомирська міська Рада, Головою Ради і виконкому якої я тоді був, разом із житомирянами і колегами із Асоціації демократичних рад України із інших міст, організовували опір та готувалися до можливих варіантів розвитку подій. Далі – текст із одного розділу моєї невеликої книжки «Дух Житомира».
На засідання Житомирського міськвиконкому з єдиним питанням порядку денного «Про ставлення до Державного комітету із надзвичайного стану в СРСР (ГКЧП)» 20 серпня 1991 року на різний час нами були запрошені: представники політичних партій та громадських організацій міста, депутати обласної і міської рад, духовенство, командування Житомирського гарнізону, військової та цивільної прокуратури, відділів міліції і КГБ, керівники підприємств та організацій міста.
Збереглась і була опублікована в «Житомирському віснику» 30 серпня 1991 року під назвою «День скидання масок» стенограма цього унікального засідання. Із неї ясно випливало, «хто є хто». Особливо нахабними були прокурори, силовики та голова Корольовського міського району Євген Дяченко: “Це засідання — провокація міськвиконкому. Трактування ним документів нового радянського керівництва – провокаційні». Заступник командувача восьмою танковою армією СССР генерал Доманський, а пізніше – депутат другого і третього скликань ВРУ від Компартії: «У Житомирі є сили, які ставлять під сумнів рішення ГКЧП. Ми будемо сприяти наведенню порядку, як заявлено ГКЧП. ГКЧП — законна державна структура». Ці люди були тоді твердо переконані у перемозі ГКЧП і вважали, що нарешті дочекались свого часу й тепер вже по-справжньому поквитаються з осточортілими їм житомирськими «націонал-демократами».
І непідставно вони так думали, бо обласна влада на чолі з Антоном Малиновським все отримала шифрограми ГКЧП, «проработала іх на совєщаніі» і взяла до виконання.
Однак члени міськвиконкому (Михайло Ксеневич, Микола Васильченко, Геннадій Швидюк, Володимир Москаленко, Ярослав Маршалок, інші члени виконкому ) тримались достойно, хоч й усвідомлювали небезпеку власному життю, бо списки «неблагонадійних», як з’ясувалось, були складені завчасно. Потім мені казали про житомирський список із 12 осіб на фізичну ліквідацію, як і про більш широкий — на арешти. Та й перший секретар обкому КПСС відомий «українолюб» Володимир Федоров «перервавши відпустку» зранку 20 серпня уже був в Житомирі, говорили, що прямо із Москви, а він так точно б не церемонився.
Міськвиконком на основі аналізу матеріалів ГКЧП, проведених юридичною службою міськвиконкому на чолі з Володимиром Гарбузом прийняв рішення, в якому рішуче засудив ГКЧП як антиконституційний, злочинний путч КПСС проти власного народу і попередив усіх керівників та громадян міста про невідворотність кримінальної відповідальності за виконання чи сприяння виконанню рішень ГКЧП.
ВВЕЧЕРІ того ж 20-го серпня я вів засідання надзвичайної сесії міської ради з єдиним питанням «Про ставлення до ГКЧП». Після мого та виступів депутатів Олександра Сугоняки, Поліни Тарасюк, Анатолія Шевчука, Михайла Сидоржевського, Олександра Бойка, Леоніда Мошківського, Людмили Антонюк, депутата облради Святослава Васильчука, які засудили дії путчистів як спробу державного перевороту, виступив депутат міськради, заступник командувача восьмої танкової армії, штаб якої дислокувався в Житомирі, генерал Доманський. Він ще раз заявив, що командування армії підтримує ГКЧП, буде виконувати накази «нового радянського керівництва», «ми будемо сприяти наведенню порядку», бо «влада ГКЧП законна» і попередив нас про наслідки, які можуть чекати нас і мене персонально.
Після цих виступів, в поіменному голосуванні, коли кожен депутат Міськради у повній тиші залу вставав і говорив «ЗА» чи «ПРОТИ», Рада підтримала рішення міськвиконкому, де ГКЧП визнавався незаконним на території Житомира і попереджались всіх посадових осіб про кримінальну відповідальність за виконання рішень ГКЧП, направила рішення в усі організації, установи та підприємства міста, прийняла окреме звернення до всіх житомирян. Як з’ясувалось пізніше, Житомирська рада була першою і разом із Ужгородською міськрадою єдиними на всю Україну, які провели надзвичайні сесії 20 серпня 1991 року на другий, найважчий день ГКЧП.
У ті дні Житомирська міська рада була міським «штабом», куди стікалися люди та вся інформація, у мене в кабінеті постійно було від 10 до 20 осіб: депутати, члени виконкому, активісти національно-демократичних партій, небайдужі житомиряни… Клеїли по місту листівки із найостаннішими стенограми «Радіо Свобода», спецвипуски яких робив головний редактор міської газети «Вільне слово» Михайло Сидоржевський, здійснювали моніторинг ситуації в місті, працювали з людьми.
Ввечері 20 го серпня і в наступні дні, були постійні контакти з головою Асоціації демократичних рад України, головою Львівської обласної ради В’ячеславом Чорноволом, розмови із головами рад інших міст України — колегами по Асоціації, підготовка планів дій: «якщо Єльцин впаде і ГКЧП переможе» і «якщо Єльцин у Москві вистоїть».
На випадок, якщо Верховна Рада Української РСР на чолі з Леонідом Кравчуком так і залишиться недієздатною, бо він всіляко зволікав із відкриттям сесії Верховної Ради, В’ячеслав Чорновіл говорив про створення альтернативного їй, дійового Парламенту України на основі опозиційної до комуністичної більшості у Верховній Раді – Народної Ради і Асоціації демократичних рад України, організації ним опору ГКЧП по всій Україні. А то була б таки сила: у Народну Раду входило 128 народних депутатів, членами Асоціації були: три обласні ради — Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, більше тридцяти міських рад, включно із міськими радами Києва, Донецька, Житомира і ще стільки ж демократичних блоків у радах (міських, обласних, районних). Ідея альтернативного Парламенту належала В’ячеславу Чорноволу, який багато уваги приділяв роботі Асоціації, критично оцінюючи можливості Верховної Ради Української РСР, а тепер ця ідея стала спільною і для більшості міських рад — членів Асоціаціі, тому й домовились 23 – 24 го серпня провести для цього надзвичайні збори Асоціаціі у Дніпродзержинську.
А 26 ГО СЕРПНЯ, через півтори доби ПІСЛЯ ПРОГОЛОШЕННЯ АКТУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ, о пів на п’яту ранку виконком Житомирської міськради прийняв ще одне, справді історичне рішення «Про припинення діяльності КПСС до вияснення її участі в антиконституційному путчі 19–21 серпня 1991 року на території міста Житомира».
На підставі цього рішення депутати міської ради та демократичного блоку обласної ради за участі депутатів Верховної Ради Олександра Сугоняки і Якова Зайка очистили від присутніх та «відповідальних партійних працівників» (якраз був ранок понеділка і «відповідальних працівників» було ще небагато), опломбували та здали під охорону міліції та власну охорону, що діяла за рішенням міської влади, будинки обкому (а це була тоді найбільша і, так би мовити, найпотужніша споруда у Житомирі), міськкому і трьох райкомів КПСС на території міста та інші об’єкти, які належали КПСС (партійний архів, «партійний» готель, автобазу тощо).
Таким чином, керована із столиці імперії Москви партія, а вірніше «орден мечоносців», як її справедливо назвав один із відомих письменників, яка силою зброї та створеним нею режимом спочатку, у 1920 році, захопила, а потім 70 років панувала над Житомиром, вранці 26 серпня 1991 року припинила свою антинародну діяльність у Житомирі. До речі, ЖОДЕН житомирянин не вийшов на площу на захист цієї влади і цієї партії, яка брехливо називала себе «совістю народу». Так 26 серпня 1991 року закінчилась епоха тоталітарного панування московсько-кегебістської КПСС у Житомирі, яка розпочалася 12 червня 1920 року, коли червоні бандити Котовського захопили наше місто.
Тоді ж, 26 серпня, рішенням Ради було створено Міську комісію із розслідування діяльності посадових осіб міста у дні путчу, яку очолив депутат міської ради, людина кришталевої совісті й порядності Ярослав Маршалок, яка виконала величезну роботу, результати якої й зараз викликають інтерес у широкої громадськості. Як і попереджали у своїх рішеннях Рада і Міськвиконком, за гекачепістську колоборацію довелось давати пояснення Міській комісії і відповідати і генералу Доманському, і голові облвиконкому Станіславу Малиновському, і його заступнику Петранговському, і облпрокурору Дзюбі і голові облтелерадіо Бойку і багатьом іншим. Міськрада по кожному із них прийняла відповідні рішення і скерувала їх в компетентні органи.
Та, на жаль, Леонід Макарович Кравчук, зовсім скоро ставши Президентом України, дав їм всім індульгенцію, а декого, як наприклад, Антона Малиновського підняв у посаді, призначивши Головою Обладміністрації, де він довго і звитяжно “трудився”. Гекачепісти, і не тільки житомирські, які «засвітилися» в ті дні своєю відданістю російській імперіі, залишились на своїх місцях, більш того – почали мститися і зберегли неукраїнську владу в Україні на довгі роки. За що ми і платимо сьогодні – кров’ю і смертю кращих синів і дочок Украіни, зруйнованими містами і селами, нещастями мільйонів українців у новітній війні з російською імперією… Тому і написав в 1995-му такі вірші Анатолій Лупиніс, один із кращих із нас, воїн і поет:
«Чекає бій.
Всі інше буде… після.
Життя триває, точиться війна».
