«Вона, як пісня, серцю мила, Старенька хата край села. Війна її вогнем палила, Але спалити не змогла. Кришились грізні блискавиці, I грози падали не раз, Вона стоїть, немов із криці, І день у день чекає нас…»
У кожного з нас є свої історії, пов’язані з певною піснею. 1984 року після закінчення Львівського політехнічного інституту за направленням я приїхав у Тернопіль. Працював інженером на комбайновому заводі, мешкав у гуртожитку, де в невеличкій кімнатці не замовкав «брехунець». Так сталося, що «Смерекову хату» вперше почув з голосу Павла Дворського і ця пісня глибоко запала в серце. Ходив і наспівував її всюди. А ось Тернопільське обласне радіо «крутило» Павлову пісню у виконанні Назарія. Мені ж кортіло чути голос Дворського, та й подумалося, що було би добре, якби їхні подачі чергувалися. І тут в Тернопіль на гастролі приїхала «Смерічка». Про свої міркування розповів Павлові. «Нема проблем, — сказав він. — Маю зі собою плівку з записом «Смерекової хати».
Вранці в обумовлений час зайшов за Павлом у готель «Тернопіль». На обласне радіо, воно ще знаходилося в старому приміщенні, ми зі співаком і композитором прийшли вперше. Я там ще нікого не знав, як і він. Господь послав нам знайомство, яке переросло в багатолітню справжню чоловічу дружбу, з Михайло Зубиком Mihaylo Zubik. Архів радіо поповнився шлягером в авторському виконанні. Як і обіцяв Михайло, того ж дня у вечірньому ефірі «Смерекову хату» співав Павло!
На наступних гастролях «Смерічки» в Тернополі (1985 року) про свій «гріх» розповів Назарію, зізнався, червоніючи. «Не переймайся, ти все зробив правильно! — сказав Яремчук. — Чесно кажучи, я й сам з-за куліс слухаю її з голосу Павла, йому вдалося диво. Ця пісня переживе нас усіх»
«Коли 1976 року прийшов у «Смерічку» (на посаду соліста та інструменталіста, грав на гітарі), тоді писав для своїх колег — Назарія Яремчука, Людмили Артеменко, для колективу. Перша моя пісня, яка зазвучала на радіо, — «Весільний розмай» (вірш Бориса Касієва), а співав її Назарчик, який відразу ж похвалив мене і підтримав, — каже Павло Дворський. — Він тішився, що поруч з Володею Івасюком, Ігорем Білозіром, Віктором Морозовим буду збагачувати репертуар наших виконавців рідною піснею. Назар вишукував для мене вірші, пробував писати сам, знайомив з відомими майстрами слова. Та й доля сама підштовхувала і зводила мене з тими, з ким потрібно.
Йшов 1984 рік. Я поїхав на відпочинок у Болгарію. Усе навколо було прекрасне: море, сонце, вода, часу вільного вдосталь… Але мною в певний час несподівано заволоділа туга за рідною домівкою. Народилася музика і перший рядок приспіву: «Смерекова хата, батьківський поріг…» Після повернення відразу зателефонував Миколі Бакаю і розповів про пережите. Поет, який у дитинстві насильно був вивезений до сибіру, зрозумів мене ледь не з півслова і через кілька днів приніс гарний вірш майбутньої пісні. «Ця пісня полюбиться», — відразу сказав мені Назарій. Справді, вона такою стала, і нині без неї просто не уявляю своєї творчості. Вгадав з вибором поета, який відразу вцілив у мелодію, жодного слова я не змінив».
Наснились мальви, рута–м’ята
I скрип криничний журавля,
I смерекова отча хата,
Котру давно покинув я.
Наснився сад в веснянiм цвiтi,
Струнка смерiчка край ворiт
I найрiднiша в цiлiм свiтi
Матуся сива надворi.
Приспів:
Смерекова хата — батькiвський порiг, |
Смерекова хата на крутiй горi. |
Як прийду до неї, колiном припаду, |
Грудочку землi своєї до уст прикладу. | (2)
Вона, як пісня, серцю мила,
Старенька хата край села.
Війна її вогнем палила,
Але спалити не змогла.
Кришились грізні блискавиці,
I грози падали не раз,
Вона стоїть, немов із криці,
I день у день чекає нас.
Приспів.
Спішу до неї, мов лелека,
Простори кинувши до ніг.
Несу любов свою здалека,
Яку назавжди я зберіг.
Дитячих літ моїх колиска,
Моя порадниця свята,
Вона, як доля, рідна й близька,
Миліш її ніде нема.
Приспів.
На фото: автори безсмертної “Смерекової хати” — поет Микола Бакай і композитор Павло Дворський. Вдалося диво!
