19 липня 1990 року пішов із життя Георгій Бурков (31.05.1933 – 19.07.1990). Після його смерті вдова актора Тетяна Ухарова дала дозвіл на публікацію щоденникових записів чоловіка, які він вів із 1953 по 1990 роки.
Усі ми – концтабірна самодіяльність. Недорозвинені і бездарні люди продовжують тероризувати і вибирати величезну країну. І плодять, тварюки, подібних до себе. Це катастрофа. Бандити гратимуть із народом ще довго у загвинчування гайок та у випускання пари.
Я не маю Батьківщини, бо в раба її не може бути. Але якщо вона в мене є, то всередині мене і так у багатьох. Але ми живемо на чужій території, нашу Батьківщину окупували комуністи. Це не татаро-монголи, це свої, і, мабуть, у цьому секрет їхнього успіху. Вони нас змусили бути чужими. Вони приписують нас до одного місця, але не до того, де ти народився та виріс. Мала батьківщина – цей бандустан, явище оманливе, брехливе.
Ніколи комуністи не становили інтересів робітничого класу. Ніколи. У це осколки і невдахи з усіх верств російського суспільства. Вони винищили основу – селянство та інтелігенцію. Тепер їх можна вмовити, благати піти з історичної сцени, але не винищити, не розрахуватися за скоєне. Неправда, що то вже інші люди. Це ідеологічні діти тих, перше, Бісів. Кажуть, що Сталін знищив потенційну колону напередодні війни з Гітлером. Люди говорять про це з гарячою, що найдивовижніше, переконаністю. Щиро кажуть! Зворотний шлях відновлення справедливості на Сталіні не закінчиться. Тому нас ще довго водитимуть по мінному лабіринту сталінізму.
Сталінізм (одномірність), державне утворення дурнів я сприймаю як масове захворювання, епідемію. Сталінізм ближчий до чуми, ніж до соціалізму. Або до СНІДу. Соціальне переходить у фізіологію – це щось із відкриттів Лисенка.
Але це так. Має бути по крихтах збирати докази, щоб здогад став відкриттям.
Адже досі підступи до сталінізму стережаться. Того, хто наближається до небезпечної зони, наразі не стріляють на місці. Його фіксують. Навіщо? На всякий випадок. А поки що, у межах демократизації, просто цікавляться, навіщо це тобі треба.
На що сподіваються нинішні лідери? На те, що їм вдасться за цей час вивести партію з глибокої кризи, вирватися на оперативний простір і зробити щось путнє, наочне. Поки акцент перенесений на міжнародні справи, так зручніше зараз. Ми допомогли фашистам спустошити Європу, китайцям – Азію. Ми не думали про людей, ми не вірили у людей. Наш ідеал – стадо. І на довершення всього збудували найгірший з варіантів людського гуртожитку.
Вбийте мене, але сталінізм – це хвороба. Масове психічне захворювання.
Типу клептоманії. Якесь жахливе поєднання бідності, відсутності культури, релігійності (з заміною «Бога»), стадності, доведеної вже до істерики… Скільки людей, найрозумніших людей, було втоптано в багнюку чи фізично знищено! На догоду, на радість черні. Ну і, звісно, для зміцнення власної, партійної влади.
Маю сказати, що здогадуюсь про стан всього населення нашої країни. Його можна висловити двома словами! Очікування змін, але яких?! Зміни необхідні. Країна морально паралізована.Країна давно вже перебуває у стані грандіозної війни. Сталіністи мріють про залізну дисципліну, про порядок. З іншого боку, натиск мрійників про свободу, людей, які вже не вірять у комуністичну демагогію. І ті й інші говорять про зміни в межах відносин, що склалися. Але всі добре розуміють, що будь-які зміни в той чи інший бік не обмежаться малими дозами. Або – сталінізм, репресії, концтабірний комунізм, чи капіталізм.
Стоять один проти одного, не стріляють поки що (приватні випадки з обох боків – я не беру), але стан війни є. Держава намагається все взяти під свій контроль, все пропустити через себе і повернути людям, своїм підопічним, здавалося б, те саме за формою, але протилежне за змістом. Страшно подумати, що буде. Одні підонки на вершині. Я думав, що вгадав спад індивідуальностей у посібнику. Більшовики давно вже не вірять у правильність того, що і як ними робиться. Лють, з якою переслідуються, ізолюються, виганяються і вбиваються ті, хто сумнівається, лише підтверджує здогад. Йде боротьба за хороше життя за рахунок інших. От і все.
Сьогодні ми знову входимо до цієї печери жахів. Не думаю, що цього разу все буде розвіяно та вирішено остаточно. Спробу закрити тему та поставити крапку зробили вже на святі 70-річчя. Переконаний, що на партконференції у середині 1988-го тему закриють чи переведуть стрілку на інший напрямок.
Більшовикам потрібна атомна бомба для того, щоб утриматися при владі, тобто проти свого народу.Мине небагато часу, і вони почнуть шантажувати весь світ, щоб увесь світ благав нас, народ, не робити революції і терпіти цих упирів та утримувати їх. Легкість, з якою ми входимо до чужих країн (або вводимо туди зброю) – Чехословаччина, Угорщина, Польща, НДР, Афганістан, Куба, Нікарагуа, Китай, В’єтнам та багато інших. ін, – говорить про те, що Захід озброївся не дарма. Ми – професійні агресори. І не відмовилися і досі від ідеї Світового панування, скромно називаючи цю ідею «Світовою революцією».
Ми тепер просуватимемося по цій зоні перебіжками. Нескоро ще поставимо пам’ятник на Колимі, невдовзі виникне демократія. Можливо, тільки зараз, у 55 років, я починаю ставати художником. Бо я почав розуміти тільки зараз, як людина тендітна і недовговічна…
