Їх було зведено в різні десятиліття та в різних містах, але вони, здається, ведуть німий діалог через простір. Монументи “Батьківщина-мати” в Києві та “Родина-мать зовёт!” у Волгограді (Сталінграді) — це не просто пам’ятники, це символи епох, культур і протилежних підходів до осмислення сили та захисту.
Цікаво, що обидві скульптури встановлені майже “обличчям одна до одної”. Волгоградська з’явилася першою — у 1959 році, київська — через понад 20 років, у 1981-му. І хоч обидві присвячені темі війни, виглядають вони абсолютно по-різному.
У Волгограді – це вибух емоцій: жінка з перекошеним обличчям, роззявленим у крику, замахується мечем, ніби закликає до бою, а іншою рукою тягнеться вгору — можливо, закликає підмогу. Її поза повна напруги, погляд — назад, у минуле.
А в Києві – спокій, незворушність, внутрішня сила. Київська “Батьківщина-мати” не кричить і не розмахує мечем. Вона тримає його як символ стриманої готовності до оборони. У другій руці — щит. Її обличчя — мов камінь: беземоційне, але впевнене, звернене в майбутнє.
Схоже, ці дві скульптури стали не тільки мистецькими маніфестами, а й філософськими поглядами своїх творців. Одна — про агресію і заклик до бою. Інша — про готовність захищатися, але з гідністю та холодним розумом.
Час довів, що в скульптурі також можна передбачити майбутнє. І той діалог у камені досі триває.
