«Я вже забув, що таке життя», — ці слова військовослужбовець Микола Корнійчук сказав дружині після тяжких боїв на Харківщині. Попереду був Покровський напрямок, звідки кулеметник 59-ї бригади так і не повернувся додому, залишаючись у списках зниклих безвісти з серпня 2024 року. Його дружина Марина майже два роки веде власну війну з невідомістю, бюрократією та тишею, тримаючись за єдину надію — чоловік живий і перебуває у полоні.
Життя, пов’язане з лісом, та нічні чергування
Микола Корнійчук родом із села Рудня-Бистра Олевської громади. Разом із дружиною Мариною вони побудували дім у селі Зольня, виховували двох дітей — доньку Крістіну та сина Максима. Все своє цивільне життя Микола присвятив лісу: працював рамником, налаштовував верстати на пилорамах і щиро любив свою справу, – розповідає Суспільне.
Чоловік ніколи не служив в армії та не мав військового досвіду. Проте після 24 лютого 2022 року не зміг залишатися осторонь — удень працював, а вночі йшов чергувати на місцеві блокпости у складі тероборони. Коли прийшла повістка, попри вмовляння дружини та хворобу хребта, Микола відповів коротко: «То нічого, ти не переймайся».
З важким кулеметом попри заборону лікарів
Отримавши повістку 24 лютого 2023 року, Микола вирушив на підготовку. Невдовзі дала про себе знати стара проблема зі здоров’ям — чоловік переніс складну операцію на хребті в Житомирі. Лікарі суворо заборонили йому піднімати вагу понад п’ять кілограмів. Проте на фронті Микола став кулеметником і щодня носив на собі свій важкий кулемет.
Його військовий шлях пролягав через найгарячіші точки: Куп’янський напрямок, Харківщину, Миколаївщину. Попри колосальну втому та психологічне виснаження, він знаходив розраду у рідкісних хвилинах риболовлі, за що побратими лагідно прозвали його «Рибак» або «Колька».
Останній дзвінок і телефон, знайдений на дорозі
У серпні 2024 року підрозділ Миколи терміново перекинули на Донеччину. Під час останньої телефонної розмови воїна з дружиною навколо панував хаос. «Я не знаю, де ми. Тут таке відбувається: людей посилають, а назад ніхто не повертається», — згадує слова чоловіка Марина. Після цього зв’язок обірвався назавжди. Офіційна дата зникнення — 27 серпня 2024 року поблизу села Карлівка Покровського району.
Далі почалася дивна історія з мобільним телефоном Миколи. Дружина щодня набирала його номер, і згодом апарат з’явився в мережі. Трубку підняв незнайомець, який розповів, що знайшов телефон просто на дорозі, та згодом вислав його Марині поштою разом із деякими особистими речами бійця.
Бюрократичне пекло та віра у диво
Залишившись сама з двома дітьми та чималим господарством із двома коровами, Марина зіткнулася з новою бідою. У березні 2025 року через зміни у законодавстві держава припинила виплати родині зниклого безвісти воїна. Жінці знадобилося понад дев’ять місяців боротьби та допомога адвоката, аби нарешті поновити законні соціальні гарантії та отримати бодай допомогу на дрова.
Сьогодні син Максим уже переріс маму і став копією свого батька, якого не бачив уже три роки. Родина не припиняє пошуків і вірить, що Микола живий.
“У мене є надія, що він у полоні. Тому я хочу, щоб написали про мого чоловіка. Може, хтось побачить. А може, він і сам побачить”, — ділиться болем Марина Корнійчук.
Родина сподівається, що після чергових обмінів та повернення побратимів з його підрозділу вдасться дізнатися бодай якусь звістку про долю кулеметника, який понад усе обіцяв своїм дітям повернутися додому.
Ми збираємо історії наших земляків, які захищають Україну чи чекають на своїх рідних з фронту. Щоб залишатися в курсі важливих новин та підтримати родини захисників Житомирщини, підписуйтесь на наш Telegram або читайте нас у Facebook. Тільки чесні історії та перевірені факти.
