Завод “Азовсталь” у Маріуполі – це величезна гордість і, водночас, біль українців. Два місяці Воїни полку “Азов” та морської піхоти у повному оточенні героїчно протистоять російським окупантам. Їх щодня бомблять та обстрілюють з корабельної та наземної артилерії, літаків і танків. Своєю чергою, українські військові не просто витримують навалу загарбників, а ще й знищують його живу силу та техніку.
Втім абстрактні образи Героїв мають за собою цілком реальних людей. У них є сім’ї, батьки, кохані, діти. І зараз найбільша їхня мрія – врятувати рідних від геноциду росіянами. Адже Герої повинні не тільки вмирати за Україну, а й жити для неї.
Наші Воїни чинять потужний спротив із останніх сил. На “Азовсталі” вже практично немає їжі та води. Немає медикаментів, і поранені люди буквально гниють заживо у підвалах заводу, без змоги отримати допомогу. В одному приміщенні – мертві та живі, ніякої гігієни, антисанітарія та голод.
Наразі відомо, що з “Азовсталі” вдалося евакуювати всіх жінок, дітей та людей похилого віку. Втім 6 травня під час евакуації троє українських військових загинули і ще шестеро дістали поранення. Вони повернулися у підвал заводу.
Один із тих, хто досі перебуває на “Азовсталі” , – чоловік 22-річної Вероніки Сухарнікової. Він – Воїн полку “Азов”, з перших днів повномасштабного нападу Росії захищає Маріуполь. Вероніка просить не розголошувати ім’я бійця з міркувань безпеки. І не стримує сліз, коли розповідає про рідкісні хвилини спілкування з чоловіком.
Ми поспілкувалися з Веронікою про обстановку на “Азовсталі”, дізналися чи виходять на зв’язок із рідними “азовців” представники влади і як кожен із нас може допомогти Героям вийти із російської блокади.
-Вероніко, розкажіть трішки про себе.
-Мене звати Вероніка Сухарнікова, я дружина бійця полку “Азов”, який захищає Маріуполь. Моєму чоловікові 24 роки, мені 22. Я з Львівської області, він із Києва. Ми одружилися в серпні 2021 і переїхали в Маріуполь, оскільки чоловік уже кілька років служить в “Азові”.
Нашу квартиру розбомбили. У ній залишилися емоції, спогади, частина нас. У цій квартирі також залишився диск з похорону моєї мами, яку я абсолютно не знаю – це була єдина згадка про неї.
Зараз нашого дому немає. Але у нас із чоловіком є така фраза: “Дім там, де ти”. І я хочу, щоб він був тут, де я вдома.
Я би дуже не хотіла в свої 22 стати вдовою. І не розумію чому мій чоловік повинен героїчно помирати.
-Як для вашої сім’ї почалася повномасштабна війна?
-24 лютого я була в Києві у батьків чоловіка, він – на навчаннях у Золочеві. Напередодні, пам’ятаю, був якийсь такий кіпіш, емоційно напружена ситуація. 23 лютого я ще дивилася військовий серіал “Мама”, здається, називається – в мене таке враження, що зараз цей серіал повторюється наяву.
О 5 ранку чоловік подзвонив і сказав “Ніка, почалося”.
Чоловік не говорив одразу, що їде в Маріуполь, мовляв, чекає наказ із хлопцями на Львівщині, все окей, не хвилюйся. Коли я дізналася, що мій батько віддав їм свою машину, то вже сама про все здогадалася.
Спочатку там був зв’язок, він записував навіть якісь відео, краєчком показував себе. Мало що розказував, щоб я не хвилювалася. Але тоді хоч якось можна було дізнатися що з ним.
Зараз у чоловіка навіть телефона немає, він його десь втратив разом із документами. Попросив не хвилюватися якщо я побачу їх десь в російських новинах. Дуже важко вийти на зв’язок – там є один якийсь спільний телефон, всі з нього пишуть і мало часу на кожного. При цьому дівчата, мами щодня стараються дізнатися через когось про свого сина, чоловіка. Тому ми не переписуємося регулярно.
-Коли востаннє спілкувалися з чоловіком?
-5 травня у мене був день народження і йому вдалося привітати мене. Також 5 травня був день народження полку “Азов”, я теж привітала їх всіх.
Так збіглося, що у нас із “Азовом” в один день свято і всі ці роки 5 травня він був на роботі. А цієї зими ми домовлялися, що він нарешті візьме відпустку і проведе 5 травня зі мною… Але зараз він на “Азовсталі”. І вони не можуть навіть хліба елементарно з’їсти. 21 століття, 2022 рік, а люди радіють черствому хлібу та мріють про кусок якоїсь булочки.
Коли у мене чоловік запитує якісь новини, то я плачу, бо не можу сказати якихось втішних новин. Я завжди кажу: “Ще трошки”, “Потерпи, скоро витягнуть вас”. Він мені каже, що вже ні в що не вірить…
Як нам, дружинам, читати прощальні листи? Як не збожеволіти від слів “Будь щаслива”, “Довго не оплакуй мене”, “Ти колись станеш чудовою мамою”… Це дуже боляче. Я завжди прошу Бога, щоб забрав його біль і віддав мені. Тому що нашим бійцям дуже важко і морально, і фізично.
-Що чоловік повідомляв про обстановку на “Азовсталі”?
-Він дуже мало розповідає і просить багато не розповсюджувати. Загалом ситуація критична і вже давно. На “Азовсталі” є дуже багато поранених бійців. Наприклад, у його побратима вже місяць осколок в оці і він все одно з бойовим духом, класно працює – навіть із цим болем вони все одно продовжують боротися.
Наші військові їдять один раз на день. Багато їжі віддавали людям, самі непритомніли від голоду. Ну і води в них практично немає. Запаси дуже малі і так вони протримаються недовго. Як не від кулі помруть, то від голоду, якщо не будуть врятовані.
Зараз починається спека – повилазять всі хвороби, інфекції різні. Вони ж сидять у великому якомусь підвалі просто – і живі, і мертві, і поранені… Жахливий запах. Ніякої гігієни особистої.
У них там немає ніяких новин, ніхто нічого не знає. Хлопці дуже сильно змінилися – хто був невіруючий, той впав в релігію. Хто сильно вірив в Бога навпаки вже зневірилися. Стан мого чоловіка зараз більше схожий на такі емоційні качелі. То: “не хвилюйся, все буде добре, хіба може бути по-іншому” і мені спокійніше. А бувають такі дні, коли він пише: “Ніка, я вже ні в що не вірю”.
Хлопці навіть зляться, коли їм пишеш “тримайтеся, ще трошки”, “вірте, що все буде добре”. Вони вже просто навіть смайлики надсилають ніби сміються – це відчай. Вже два місяці минуло. Ми бачимо, що цивільних витягують з цього пекла, але не розуміємо хто і коли подбає про військових – це теж люди.
-Чи зв’язується хтось із влади з матерями, дружинами бійців з “Азовсталі”?
-Ніхто конкретно не виходив з нами на зв’язок. Нещодавно ми ходили з сім’ями “азовців” у Львівську державну обласну адміністрацію, нас пустили всередину, вислухали і сказали, що напишемо лист до Офісу президента. Але це максимум. Конкретно нам нічого не можуть сказати, бо “всюди йде війна, ми не чарівники, ми не можемо зробити деблокаду, бо буде багато м’яса”. Але ми розуміємо, що якщо і не робити цю деблокаду, то там теж буде багато м’яса.
Є хлопці з “Азову”, які хочуть йти рятувати їх самі – тільки чекають наказу. Але їм цього ніхто не дає. Ці хлопці мають зброю, у них є сили якісь. В той час як наші хлопці на “Азовсталі” не мають руки, не мають ноги, не мають пальця, поранені – вони хочуть боротися, але в них просто немає сил! Ми просто вже не знаємо що робити, куди звертатися. Писали вже і Зеленському в особисті повідомлення, його дружині.
Ми не хочемо вірити, що наших хлопців кинули. Але якщо це дійсно так, то ми, матері та дружини, просто так це не залишимо. Ми готові боротися за своїх Воїнів до кінця.
-Яким чином кожен українець зараз може долучитися до порятунку Воїнів з “Азовсталі”?
-Ми вже наголошували не раз, що якщо “зверху” ніхто не може дати наказ щодо деблокади Маріуполя, то ми, жінки та матері, готові йти живим щитом. Тому що там помирають наші друзі та рідні.
Розумієте, це хлопці, які ніколи ні на що не скаржилися. Але зараз вони дійсно просять і потребують нашої допомоги. Тому ми, сім’ї військових, через петицію вимагаємо процедури екстракції, ми віримо, що вона можлива. Нам не потрібне життя без хлопців з “Азовсталі”, нам потрібна евакуація третьою стороною. Закликаємо всіх поширювати та підписувати цю петицію.
Нам потрібно вивезти поранених, мертвих і живих. Сім’ї загиблих вже два місяці чекають на тіла своїх рідних, щоб гідно попрощатися з Героями. Час іде вже навіть не на хвилини, а на секунди.
Ми дуже просимо всіх лідерів думок, поважних та відомих людей закликати світ до проведення процедури екстракції, можливості виводу всіх заручників з території “Азовсталі” по аналогії з Дюнкеркською евакуацією під час Другої світової війни.
Також ми просимо звертатися до світу із цим закликом і поширити його в соцмережах з хештегом #extractionAzovstal та #letmypeoplego. Ми писали вже і Ердогану, і Макрону – просто всім кому вже можна, щоб нас хоч хтось почув у Твітері, Фейсбуці, Інстаграмі, на пошті.
Я розумію, що це найменше, що ми можемо зробити для наших Героїв. Але просто сидіти і чекати недостатньо.
Автор: Дарина Рогачук
