Олександр Злотник написав для Назарія Яремчука більше тридцяти пісень.
Серед них – наші найулюбленіші: “Зелений гай” на слова Юрія Рибчинського, “Чуєш, мамо” на слова Михайла Ткача, “Батько і мати” на слова Вадима Крищенка…
Пропонуємо спогади композитора про співака. Вони з книжки Михайла Маслія “НЕЗРІВНЯННИЙ СВІТ НАЗАРІЯ ЯРЕМЧУКА”, (Видавничий Дім «Букрек»).
“Він мені завжди подобався як самобутній виконавець. Дивно, але до знайомства ми соромилися підійти один до одного. Той період мого життя, який осяяв своєю творчістю, дружбою Назарій Яремчук — особливий і неповторний. Такого в мене вже не буде ніколи і не може бути. Так само, як і в українській пісенно–виконавській культурі. Назарій Яремчук — це спалах зірки, життя якої обірвалося так швидко, на самій його кульмінації.
З Назарієм ми познайомилися в Ялті, на фестивалі «Кримські зорі», на початку 1980-х. Буковинець переживав період нового емоційного і творчого піднесення, адже в «Смерічку» повернувся його вчитель Левко Дутковський. Та й склад музикантів був тоді надто потужний: Віктор Морозов, Ігор Лесько, Володя Прокопик, Павло Дворський, Юрій Луцейко. Я, Анатолій Євдокименко, Костянтин Огнєвий, Леонід Татаренко, Назарій і Віктор Герасимов стояли і розмовляли біля концертного залу «Ювілейний».
Чоловік Софії Ротару Анатолій Євдокименко добре знав, що ми з Назарієм знаємося лише заочно. Тож і звів нас, зробив таку приємну і життєво необхідну місію. Я тоді якраз, ніби спеціально, мав написану мелодію пісні, яка невдовзі стала однією з улюблених пісень України з голосу Назарія Яремчука. Награв її, вона співакові дуже сподобалася. В нього аж світилися очі! Домовилися, що вірша до неї попросимо написати Юрія Рибчинського. Через місяць ми зустрілися в столиці. Яремчук мав концерт і після закінчення разом пішли на квартиру до Юрка, який уже працював над піснею. Опівночі поет сказав, що залишилося дещо дописати. Назарій дуже хотів забрати пісню з собою у Чернівці, тож довелося чекати до ранку. Саме тоді Юрко Рибчинський написав нашу першу спільну пісню «Гай, зелений гай». Благо, що господар мав самогонку, і о шостій ранку під відповідний настрій вже звучала прем’єра:
Там, де зустрів тебе, там шумить і нині гай, зелений гай.
Там полюбив, як я, твої очі сині гай, зелений гай.
Там полюбив, як я, твій веселий голос гай, зелений гай…
Пізніше вона линула звідусіль. Тільки по радіо могла звучати до десятка разів щодня. Ідеологічна система комуністичної партії вважала це неподобством. Згодом «Гай» заборонили, але зупинити процес уже не зміг ніхто. Якось у Чернівцях, у ресторані, до мене підійшов керівник ансамблю “лабухів”, упав на коліна і сказав: «Годувальнику ти наш, пиши ще, і побільше!» Виявилося, що за вечір цю пісню їм замовляли 15-20 разів. А це — додаткові гроші…
Для Назарія я написав більше тридцяти пісень, кожна з яких має свою цікаву історію. І кожна з них мала заслужену популярність. Пісні Яремчук вчив дуже швидко, миттєво запам’ятовував мелодію і робив перший, «чорновий» запис. Шліфував кожну на своїх концертах, яких ставало дедалі більше. Уловлював реакцію глядачів, реагував, робив висновки. Розумів і визначався, що і де варто доробити в тому чи іншому звороті, як його прикрасити. І лише через два-три місяці знову «накладав» голос на фонограму пісні. Так у ретельних пошуках виникав остаточний варіант твору… Якось, після вдалого запису, Назарій підійшов до мене і сказав: “Сашку, давай я буду співати тільки твої пісні!” Я розумів, що саме таким чином він хотів мені віддячити за спільну роботу. Проте тоді відповів йому: “Назарію, у світі, крім мене, є багато гарних композиторів. Кожен з них дасть тобі нові інтонації, нові образи. А свої пісні я тобі і так віддам. І ти їх будеш співати ще краще, адже набудеш ще більшого творчого досвіду.”
Таке рідко буває, проте з Назарієм у нас ніколи не було непорозумінь. Часто з ним радився як щодо творчих, так і суто життєвих питань. А він радився зі мною. Виконавці бачили нашу дружбу, але ніхто ніколи не дорікав: «Чому ти віддав цю пісню Яремчукові, а не мені?» Для всіх відповідь була відома, і мені здається, що ні в кого не виникало творчих ревнощів до нашої співпраці. На початку 1990-х настав час, коли почалися комерційні концерти і з’явилася змога заробляти не тільки роботою у філармонії чи в державних концертних установах, а й виступати у концертних турах, які провадили приватні продюсерські фірми. Нарешті співаки почали отримувати більш-менш пристойні гонорари. У той період я навчався на стаціонарі в Одеській консерваторії і був у доволі скрутному фінансовому становищі, хоча про це ніхто не здогадувався. Деякі з моїх виконавців відмовилися працювати разом зі мною вкомерційних концертах. Навіщо ділити на двох чи трьох, якщо можна заробити одному… Лише Назарій працював зі мною постійно. Це були незабутні часи! Нами опікувалася дуже неординарна особистість — Лідія Юхимівна Окмянська. На мій погляд, тоді, а тим паче нині, таких концертних адміністраторів не часто зустрінеш. У нас ніколи не виникало проблем з харчуванням, транспортом, обладнанням, та й загалом з усім, що потрібно для організації та проведення конуертів.
Назарій завжди був у піднесеному стані. Постійно веселий, лагідний, з усмішкою, притаманною лише йому. Такого настрою і бажання працювати, у всякому разі у мене, ще ніколи не було.
Пам’ятаю прекрасний виступ Назарія на моєму першому авторському концерті в палаці «Україна» в грудні 1991 року. Режисером свята була Людмила Пацунова, людина, про яку завжди згадую з вдячністю: в усі часи вона підтримувала Назарія і мене. Яремчук завершував виступ у супроводі естрадно-симфонічного оркестру України під орудою прекрасного диригента, нашого спільного товариша Анатолія Ануфрієнка. З яким натхненням тоді співав Назарій наші пісні: «Гай, зелений гай», «Батько і мати», «Лиш для тебе», «Чуєш, мамо» і останню — «Свічка»…
Назарій запросив мене на свій 40–літній ювілей, який святкували в буковинському залі готелю «Черемош». Серед моїх подарунків була нова пісня на вірш Вадима Крищенка «Родина». Ювілей пройшов дуже весело, з піснями, гарними тостами, прекрасною музикою буковинського ансамблю. Потім, після ресторану, ми ще посиділи вдома у Назарія. Хіба я міг тоді уявити, що наступного ювілею вже не буде… Пісню «Родина» він чомусь не поспішав записувати, немов відчував, що це остання пісня, яку він заспіває у своєму житті. Запис «Родини» відбувся майже через три роки. Це не було схоже на нього — адже за цей час Назарій записав ще кілька моїх пісень. А запис «Родини» все відкладав… Уже будучи смертельно хворим (витримавши операцію в Канаді, після лікарні в Києві), на своєму останньому концерті в Національній опері України Назарій заспівав дві пісні. Вийшов з «Гей ви, козаченьки» («Щоб іскрилась Україна На гетьманській булаві…), а закінчив — «Родиною»… Він ніби прощався зі своєю рідною багатомільйонною українською родиною шанувальників його пісні… «Родина, родина — це вся Україна З глибоким корінням, з високим гіллям”…
Упевнений, що Назарія Яремчука на українській сцені ніхто ніколи не замінить. Він — це та навічно вкладена цеглина в українському мистецтві, яку вибити чи замінити кимось неможливо. Мені завжди хочеться зателефонувати в Чернівці, як це було колись, і запитати: «Що в тебе нового, Назаре? Як ти думаєш? Як вважаєш?». Як мені бракує його чарівної усмішки, його прекрасного голосу! Як жаль, що немає поруч його дружнього плеча!…”
