У 90-х Олександр Чекменьов приїхав знімати психіатричну медустанову закритого типу в Житомирській області. Матеріал він оформив у дві серії: «Лілії» з чорно-білими портретами пацієнтів і репортажну «Психіатрична клініка». Зараз їх можна побачити на онлайн-виставці «Ласкаво просимо, вхід заборонено» в рамках фестивалю Docudays. Bird in Flight дізнався у кураторки виставки, про що говорять ці знімки через десятиліття, а у фотографа — чому вони повинні прожити ще сотні років.
З квітня 2020 року в Україні триває другий етап медреформи, який стосується психіатричної сфери. Стаціонари опинилися під загрозою скорочення персоналу або закриття, через що працівники таких спеціалізованих установ почали масово протестувати. З недофінансуванням і можливим закриттям зіткнулися в тому числі дві лікарні в Житомирській області.
В одній із цих клінік, що знаходиться в Овруцькому районі, в кінці 90-х і побував фотограф Олександр Чекменьов. Тоді в установи теж був дефіцит бюджету, але в ній усе ж могли приймати приблизно уп’ятеро більше пацієнтів, ніж зараз. Під час першої поїздки фотограф зробив репортаж, а у другу вирішив зняти людей, які проходять там лікування, так, немов вони святі.
Олександра Набієва, кураторка
— Чекменьов знімав обидві серії в одному місці і в один час, тому на фото навіть зустрічаються одні й ті самі люди. Готуючи виставку, ми вирішили взяти за основу цю смислову напругу, яка існує між знімками.
Важливо відзначити, що Саша у своїй фотографічній практиці не виступає як відсторонений спостерігач. Те, що він в якомусь сенсі учасник цих подій і доль людей, відображається в його роботах. Крім того, у Чекменьова є дуже точний професійний фокус, з якого він не збивається.
Зараз же ми хотіли задати додатковий напрямок інтерпретацій і сенсів цих робіт, особливо на тему ментального здоров’я, стигматизації та виключень, а також художньої практики. Через пандемію виставка аналогової фотографії перейшла у 3D-формат, доступний і у VR, тож назва «Ласкаво просимо, вхід заборонено» знайшла додаткові сенси.
Незважаючи на інтерес до 90-х і впізнаваних деталей цього періоду, мені не здається, що серії «Лілії» та «Психіатрична клініка» — тільки історичне відсилання або погляд у минуле з затишного та безпечного сьогодення. Гадаю, обидві серії наближають нас до виявлених проблем. Сашина робота з соціальними темами виходить далеко за межі фотографічної практики, він давній воїн на цьому полі та неодноразово наголошував, що будь-які проблеми потребують системних змін.
Уже багато років говорять про те, що документальної фотографії не існує — так само, як і «фіксації», «об’єктивності», «зліпка з реальності» та інших визначень процесу з цього логічного ряду. Адже будь-яка фотографія тою чи іншою мірою конструює реальність. Усе це тільки актуалізує важливі питання про те, чому ми все ще віримо знімку, вважаючи його свідченням реальності, та які практики і процеси ми маємо на увазі під «фотографією».
Олександр Чекменьов 
Фотограф-документаліст. Автор монографій Donbass, Passport, «Лілії». Учасник численних групових та персональних виставок у Європі та США.
— У 1999-му цю поїздку до психлікарні організували для одного іноземного журналіста, але разом з ним поїхали і фотографи з декількох агентств. Після приїзду я зробив кілька репортажних знімків, але потім почав фотографувати у своєму стилі, спілкуватися з людьми. Узагалі, спілкування, зворотний зв’язок — найважливіше для мене, тому всі емоції, які ви бачите на знімку, відчував і я.
Коли їдеш до закладу закритого типу, завжди потрібно везти з собою якісь подарунки, хоча б солодке, адже багато пацієнтів через свої захворювання перебувають у стані «дорослих дітей», а інші, наприклад, просять сигарети. Пам’ятаю, в лікарні був окремий бокс для людей з відкритою формою туберкульозу. У кольоровій серії є знімок, на якому пацієнти обступили лікаря, і можна подумати, ніби вони готуються на нього напасти, але насправді лікар видає їм по сигареті. Мені він пояснив, що лікування для них усе одно немає — вірніше, немає грошей на нього.
Сама ж клініка — це такі одноповерхові сільські хати. Ґрати на вікнах були тільки у відділенні для буйних.
У другу поїздку я вже взяв з собою чорно-білу плівку — саме тоді я і зняв «Лілії». Переночував у лікарні, прокинувся, побачив на холодильнику штучні лілії та зрозумів, що треба робити, — вирішив дати їх героям. Я б хотів, щоб кожен побачив у них свій символ, але для мене це — образ Богоматері з квіткою. Люди на знімках — вони для мене блаженні, мені їх дуже шкода. Адже навіть через своє незнання і спосіб життя вони не створять стільки бід, скільки зможуть створити наші геніальні та найцінніші політики.
Когось із моїх героїв уже, можливо, немає серед живих, але для мене вони живі, поки мені не сказали іншого. Вони — святі.
Я багато років працюю з організаціями, які допомагають бездомним, консультую їх. Кілька днів тому мені зателефонували і розповіли, що у них у під’їзді всю зиму жив молодий чоловік з психічними відхиленнями. І я розумію, що, можливо, в лікарні для нього просто немає місця. Та й, напевне, ця установа доживає останній рік. Коли я був там у 1999-му, в ній могли лікувати до 450 пацієнтів, зараз — близько 90.
Пам’ятаю, тоді я намагався всіх розвеселити, хотів, щоб усі сміялися, посміхалися. Після зйомки лікар мені сказав, що це був сеанс сміхотерапії. Люди, які постійно перебувають у пригніченому стані, так прокидаються.
Мені хочеться, щоб глядачі побачили, що я підношу героїв своїх знімків. Я не показую політиків, бізнесменів, які існують у захмарному житті. Я показую людей, які живуть поруч із нами. І через сотні років повинні зберегтися такі фотографії, щоб пам’ять залишилася про народ, а не про тих, хто його принижує та пригнічує.
Мені хочеться, щоб глядачі побачили, що я підношу героїв своїх знімків.
