Бердичівлянка Любов Трибун ще до війни відкривала і очолювала у Житомирі комп’ютерну академію “IT Step”. Налагодивши процес, переїхала до Мелітополя Запорізької області, щоб організувати таку ж справу там, але невдовзі розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, і вона потрапила під окупацію. Як вибралася з неволі, релокувала бізнес і допомагає ЗСУ Любов Трибун розповіла в інтерв’ю Суспільному.
Відкривши комп’ютерну академію “IT Step” у Мелітополі Запорізької області і запустивши проєкт, Ви потрапили там під окупацію на початку повномасштабного вторгнення. Як вдалося вибратися з неволі?
Це був важкий період мого життя. Я для себе чітко розуміла, що не можу бути в тому середовищі, в якому перебувала. Це було небезпечно для життя у всіх розуміннях. То був період часу, коли взагалі не було “зелених коридорів”, велися обстріли, але потрібно було вибиратися.
Мені допомогла одна місцева громадська організація в Мелітополі. І наша команда таким чином теж виїжджала з окупації. На жаль, не всі змогли виїхати. Ще і досі один викладач перебуває в російському полоні. Але більшість людей змогли виїхати через лінію розмежування. Частину шляху йшли пішки. Взяли лише те, що можна було помістити в рюкзак. Я зі своїм собакою — йоркширським тер’єром — спочатку пішки йшла декілька кілометрів, а потім ми їхали через блокпости колоною у складі чотирьох машин. У нас перевіряли речі, документи, повністю все. І потім рухалися через “сіру зону”, об’їжджали і згорівші автівки, і нерозірвані снаряди, їхали, не зупиняючись.
Я вважаю, що це велике щастя, що ми не попали під обстріл, що з нами нічого страшного не сталося.
Потім без зупинок я їхала дві доби, щоб дістатися до рідних, без сну, нон-стопом. Просто на адреналіні і в стані шоку.
Через місяць після того, як захопили Мелітополь, мені вдалося це зробити.
Вже потім, через деякий час, були оголошені “зелені коридори”, і ще частину людей теж евакуювали з міста.
Після певного періоду психологічної реабілітації за кордоном ви повернулися в Україну і продовжуєте реалізацію різноманітних проєктів з релокації бізнесу у більш безпечні місця та фандрейзингові кампанії. Розкажіть про це.
Під час війни, навіть перебуваючи певний час за кордоном, я не припиняла діяльність взагалі. Психологічно, звичайно, було важко, але щоб сказати, що це був період паузи, не можна, тому що ми весь час працювали.
І не передати словами, як ми тішилися, коли почали з’являтися повідомлення в маріупольських чатах, що ми вибралися, ми живі, ми хочемо навчатися. Відтак вже у квітні 2022 року ми почали формувати онлайн-групи.
Я займалася об’єднанням семи філій, які розташовані на сході і півдні України, які найбільше всього постраждали, які або в окупації, або знищені. Це Сєвєродонецьк, Мелітополь, Маріуполь, Краматорськ, Слов’янськ, Бердянськ, Нікополь. Вдалося об’єднати і викладачів, і студентів, щоб вони продовжили навчання. Людей війна розкидала по всьому світові. За кордоном багато хто перебуває і досі, а хтось на підконтрольній Україні території, і ми продовжили навчання. Понад 1000 студентів та 150 працівників відновили свою роботу.
Найстрашнішими були моменти, коли потрібно було відсутнім на занятті студентам телефонувати і запитувати причину. І були ситуації, коли у слухавку можна було почути, що дитини немає на занятті, бо вчора її вбили. Або зв’язатися було неможливо, бо зв’язку немає чи змінилися номера телефонів. Є багато людей, про долю яких ми взагалі не знаємо і досі: що з ними і як.
Тому це був найважчий період — період запуску робочих процесів. Ми об’єднали філії, що були на півдні і сході, і запустили їх у форматі онлайн. А потім на початку червня 2022 року прийняли рішення, що потрібно включити режим відновлення. І так як у нас теж багато хто з працівників і студентів виїхали і перебували на заході України, я, маючи досвід з написання грантових проєктів, ведення проєктної діяльності, почала цим займатися.
Також долучила спеціалістів в цьому напрямку і декого з команди теж навчила як це робити. Відтак ми почали подавати грантові заявки, писати проєкти, вигравати їх.
Як результат — маємо релоковані філії у Дрогобичі, Нововолинську, Калуші і Бердичеві. Це не нові філії, не відкриття філій, а їх релокація.
І завдяки грантовій підтримці та тому, що ми вчасно почали це робити, писати проєкти, нам вдалося: зберегти зарплати для людей, робочі місця, створити нові робочі місця, давати якісну освіту офлайн для існуючих студентів і залучати нових. В такому ж форматі зараз у нас ще мають бути відкриті віддалені класи в інших містах.
Ці напрямки грантових проєктів спрямовані не лише на відновлення діяльності, купівлю обладнання, а й на реалізацію важливих проєктів для наших студентів, для громад міст, де працює академія IT Step, яка є соціально відповідальним бізнесом.
Крім цього, ми продовжуємо реалізовувати проєкти, пов’язані з психологічною реабілітацією, IT-освітою, популяризацією цих напрямків серед молоді, серед дітей, організовуємо навчання для людей третього віку, для військовослужбовців, допомагаємо молоді з профорієнтацією.
Як долаєте виклики, з якими зіткнувся бізнес під час війни?
Основним викликом є питання безпеки, тому ми звертаємо увагу, наприклад, при виборі приміщень, об’єктів, щоб вони мали укриття, були доступними для людей з інвалідністю. Також приділяємо увагу підбору команди, тому що багато професіоналів, дуже класних спеціалістів або виїхали за кордон, або є мобілізованими.
В нинішніх умовах закони мирного часу не працюють. І це зрозуміло. Під час війни свої закони, правила, а звичні речі, до яких ми звикли, не працюють наразі. На жаль. І тому зараз все потрібно робити по-іншому. Абсолютно. Це інші інструменти маркетингові, і рекламні активності, і заходи. Те, що ми робили раніше, перестало працювати. І тому потрібно придумувати якісь нові дієві інструменти, винаходити все по-новому.
Ми хочемо і працюємо над тим, щоб філії, які ми релокували: Калуш, Бердичів, Нововолинськ, Дрогобич — щоб вони працювали, заробляли кошти, а коли деокупують Мелітополь, Сєвєродонецьк, Бердянськ, Маріуполь — щоб ми могли заробити кошти до того періоду і потім відбудувати ці філії, відновити там бізнес і знову працювати.
Зараз не те, що важко працювати, а доводиться працювати абсолютно по-іншому. Все по-іншому.
Ви є власницею і керівницею бізнесу, громадською діячкою та авторкою понад 100 успішних проєктів. Не боїтеся розпочинати і запроваджувати щось нове. Що б порадили тим, хто вагається робити подібне?
Я вважаю, що насамперед потрібно інвестувати в себе, в свої знання, в своє здоров’я, в саморозвиток. Тому що матеріальні цінності, будинки, те, що заробляється, це можна втратити. І ми живемо в тих реаліях, що будь-що, в будь-який момент ми можемо втратити: чи то техніку, чи певні матеріальні ресурси.
Я б порадила насамперед інвестувати в свій розвиток, в свої знання, формувати правильні звички та правильні навички.
Вважаю, що боятися — це нормально, це природньо. І якщо я скажу, що сама нічого не боюсь, то це неправда. Так, в мене теж є побоювання, є страхи, а також є розуміння того, що я не можу жити по-іншому, аніж робити справи, втілювати в життя цікаві проєкти.
Я не впевнена, що можу комусь роздавати поради, але в той же час для тих людей, хто бажає створити свій якийсь проєкт або розпочати власну справу, скажу, з чого потрібно починати:
- проаналізувати наявні ресурси;
- проаналізувати можливості;
- визначитися з напрямком діяльності.
І треба це робити.
Казати, що успіх прийде з першого разу — це неправильно. Потрібно цим займатися.
Я вважаю, що підприємницька діяльність, проєктна діяльність — це вміння бачити можливості і приймати рішення. І це про відповідальність, коли людина бере на себе відповідальність за ті чи інші вчинки. Може бути успіх, а може бути і поразка.
Але в будь-якому випадку ми не дізнаємося, що буде, доки не спробуємо зробити певні кроки і не приймемо рішення.
Ви приділяєте час і волонтерству, берете участь у благодійних заходах, де збираються гроші для ЗСУ. Також реалізовуєте соціальні проєкти. Розкажіть про це та про те, як все встигаєте?
Якщо чесно, я не вважаю, що я все встигаю. Виділяю пріоритети. Розумію, що важливо, звичайно, допомагати нашим хлопцям, дівчатам, які в ЗСУ. У мене брат зараз теж служить і переніс операцію на хребті. Тому я добре розумію, наскільки це важливо допомагати. По-іншому ніяк.
З перших днів, як почалося повномасштабне вторгнення, ми з командою зорганізувалися в кібервійсько і проводили низку DDoS-атак. Купу речей робили, розвідувальні моменти, не давали спокою окупантам. Все те, що могли зробити у той час і в тих умовах.
Я розумію, що важливо, щоб підприємці об’єднувались. І сама охоче беру участь в різних благодійних заходах, які організовують інші, і дещо ми ініціюємо. Це все для того, щоб наблизити максимально перемогу України. Але за відчуттями, мені здається, що все одно мало робиться і мало встигається. Потрібно, напевно, робити якомога більше.
