У добротному будинку, в кінці XIX століття купець-провізор Франц Коленбах (підданий Австрійської імперії.-Авт.) відкрив першу аптеку в Радомислі. Варто зазначити, що місто приваблювало, з метою отримання зиску, багатьох купців, як вітчизняних та закордонних, з Австрії, Німеччини, Варшави з різними товарами, які користувались великим попитом, почали облаштовувати у Радомислі лавки, будинки, крамниці і аптеки. Керуючим аптеки працював Владислав Алдронович Матковський, уродженець села Горбулів, Радомисльського повіту. Після раптової смерті господаря, Владислав Матковський став одноосібним власником аптеки.
Людина освічена і всебічно розвинений, крім ботаніки, хімії, фармакології займався виготовленням барометрів і термометрів. Провізору вдалося розширити виробництво. В аптеці працювало чотири робітники, також на сезонні роботи наймали хлопчиків-помічників. В цьому будинку знаходилася аптека і лабораторія, також мешкав господар з родиною. За будинком, вниз по схилу засадив ділянку лікарськими травами. Провізору Владиславу Алдроновичу Матковському доводилося не тільки змішувати і продавати готові цілющі засоби, а й отримувати компоненти з первинних матеріалів, вирощених на власному городі. Процес цей копіткий і дорогий. Роботу провізора того часу можна по праву зарахувати до інтелектуального, і одночасно важкої фізичної праці. Крім того, працювати доводилося стоячи – такий аптечний статут. У другій половині ХIХ на початку XX століття фармація складалася в основному з ліків рослинного походження, в меншій мірі з хімікатів і ліків тваринного походження. Для аптеки воду доставляли з джерела «Капличка», знайому кожному городянину. Джерельну воду підвозили на водовозних возах у великих дубових бочках, обтягнутих залізними обручами. У ті часи в аптеках працювали тільки чоловіки, а жінкам в Російській імперії не дозволялося фармацевтичну освіту. За спогадами старожилів, провізор Владислав Матковський – випещений джентльмен з пухнастими вусами, мріяв вивчити своїх дочок фармації, коли дівчатка виростуть, він відправить їх вчитися до Швейцарії. Для цього наймав репетиторів для посилених занять французькою мовою і музикою, зрозуміло придбав фортепіано, в той час нечувана розкіш.
Провізор Владислав Алдронович Матковський.
Фото з фондів народного- краєзнавчого музею м Радомишля.
Асортимент аптеки Матковського досить широкий: згідно з висновками комісії XІХ століття, тут продавалися пігулки, масла, мікстури – всього більше 250 найменувань. Мешканці Радомисля і повіту мали змогу придбати в аптеці найрізноманітніші бальзами, масла, порошки, свічки, настої і пластирі. Існувало два окремих реєстру лікарських засобів – для заможних городян і бідноти. Досвід роботи пана аптекаря, не аби як цікавила інших власників аптечних магазинів. Серед селян поширене лікування травами, в той час в аптеках виготовляли і продавали досить дорогі пігулки, які в ті часи були не тільки ліками, а й елементом престижу. Придбати ліки могли далеко не всі мешканці: одна пігулка могла коштувати 3 карбованці. Як відомо, на той час великі кошти. Ціни, і, відповідно матеріали відрізнялися. Так, наприклад, мило для селян виготовлялося з собачого жиру, а заможним громадянам пропонувалися засоби особистої гігієни з пальмового або оливкової олії. У 1741 році француз Жульєн Луї Жоффруа винайшов мило, яке різали брусками. До цього мило продавалося бочками і просто намазувати на тіло або тканину. І трохи статистики. У Російській імперії в 1913 році кожен житель в середньому споживав більше кілограма мила в рік. У той же час в Західній Європі споживання мила в 8-10 разів більше. Тож не дивно, що в Україні з тих часів вцілів відомий жарт: «А де ви миєтесь? Літом – у ставку! А зимою? А скільки тієї зими !?» Провізор Владислав Матковський прилаштував до будинку-аптеки окреме приміщення, і відкрив завод з виробництва газованої води, і солодких напоїв «Фіалка» і «Маринка». Завод складався з великого колеса-сатуратора (так називається пристрій, який під надлишковим тиском насичує воду вуглекислим газом (СО2). Колесо крутили спочатку вручну, а потім пізніше, електродвигуном, коли в Радомислі в 1908 році побудували електростанцію, на 120 кВт. (нині приміщення РЕМ) в місті почалася електрифікація. Варшавське товариство Зелінського в 1908 році побудувало в Радомислі водонапірну вежу, провели водогін протяжністю 5,5 кілометрів. По вулиці Великій Житомирській водогін провели в тому ж році. З цього часу доставка води з урочища «Капличка» відпала.
У дворі будинку №23 по вулиці В. Житомирській знаходився завод з виробництва газованої води. Фото автора.
Сельтерська вода, як називали в той час, мала широкий попит, і господар зі своєю сім’єю жив безбідно. Сельтерська вода походить з німецького мінерального джерела Зельтерс, відомого з XVI століття. Звідти поставлялася і поставляється нині в пляшках (колись це була керамічний посуд). Насичена вуглекислим газом, газована вода заправлялася в мідні сифони різної ємності по відру і більше. Призначену для продажу сельтерською воду розвозили на спеціальних візках в готелі-ресторани міста: («Марсель», «Берлін», «Гранд-Готель», «Малинські номера», «Синій птах»), театр «Експрес», літній сад відпочинку «Ельдорадо» та лікарні міста.
На початку ХХ століття винайшли скляний сифон для індивідуального користування. З’явився попит на зельтерську газовану воду для домашнього вжитку, ємність сифонів становила від одного до трьох літрів. Сифони були у вільному продажу в аптеці і користувалися неймовірним попитом у населення. Також сифони індивідуального користування можна заправити зельтерською водою в одній з будок на Торговій площі (зараз-Соборна.-Авт.). Про що повідомила повітова газета «Радомыслянинъ», 1 січня 1913 рік (Російська Національна бібліотека м. Санкт-Петербург): «Відкрито водогін для постачання мешканців з «будок», на Торговій площі, таких будок чотири». Одна з будок, де продавали зельтерську воду, знаходилась на розі Меморіалу Слави, де пізніше поховали революціонерів. В Радомишльському народному історико-краєзнавчому музеї збереглося кілька екземплярів сифонів з фірмовим клеймом аптеки Владислава Матковського.
Сифон для індивідуального користування, з фірмовим клеймом «Аптека В.А.Матковского. г.Радомисль ». Народно- краєзнавчий музей м.Радомишля.
Після встановлення радянської влади в восени 1919 року аптека-завод ще продовжував працювати кілька років. За однією з легенд, після скасування НЕПу в середині двадцятих років ХХ століття податки так задавили господаря, що провізор закрив аптеку і покинув місто з сім’єю. На старому польському кладовищі збереглася могила з написом Владислав Матковський, на могилі немає хреста і епітафії. Цілком можливо, це і є могила власника аптеки. Нажаль, у цьому випадку не збереглось документів, тому посилаюсь на опосередковані часом суперечливі дані. Відомо тільки, що приватна аптека Владислава Матковського припинила своє існування. А заправку сифонів газованої водою стала виробляти якась артіль і торгівля продолжадась до початку минулої війни. Після закінчення бойових дій виявилося, що сифони зникли. Сорок років тому, в приміщенні, де знаходився завод з виробництва газованої води, мешкав учитель англійської мови школи №2 Микола Петрович Воронцов. При капітальному ремонті в будинку, робітники, розібрали дерев’яну підлогу і виявили більше двох десятків великих мідних балонів. Робітники знайдені балони здали на кольоровий металобрухт. Будинок по вулиці Велика Житомирська №23, в якому знаходилася аптека, зберігся. У наш час – багатоквартирний житловий будинок.
Будинок №23 вул. В. Житомирська, колишня аптека В.А. Матковського.
Фото Павла Тужика.
Такі будинки акумулюють у собі ауру, атмосферу минулих епох, доносячи неповторний дух до нас. Саме через це не лише милують око, а й ніби тихо говорять нам щось із глибини століть. Міский простір для жителів є певною її домівкою. Величні цегляні будинки – невід’ємна краса і велич міста. Архітектура безпосередньо впливає на культуру суспільства, рівень життя. Великий українець з польським корінням, класик літератури Микола Васильович Гоголь стверджував: «Архітектура – також літопис світу, вона говорить тоді, коли змовкає поезія». Воєнні лихоліття, ідеологічний тоталітаризм, кризи років незалежності приводили до насильницьких змін та фальсифікції історичної пам’яті, супроводжувалися руйнуванням культурної спадщини. Так у 1960-90 роки було знесено численні маєтки, побудовані в так званому «цегляному стилі». Час не пожалів багатьох пам’ятників і будинків. Кількість пам’ятних споруд у Радомишлі неухильно меншає, деякі з них зникли буквально перед нашими очима. Раніше пам’ятки старовини страждали від рук палких революціонерів, нині – від вандалізму (псевдопатріотів), або просто байдужості і неосвіченості забудовників, ремонтників і мешканців.
Із книги Олександра Пирогова
«Гортаючи сторінки історії міста Радомишля»
Читайте також:
Таємниці будинку Горенштейна у Радомишлі: золоті монети під підлогою та привиди в димоході
Історії міст, будинків і людей Житомирщини — поруч із вами.
Читайте більше на Telegram-каналі Субота Онлайн та на сторінці у Facebook.
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль
