СвітУкраїна

А ВИ ВЧИТЕСЯ ЧОМУСЬ У ВАШИХ ДІТЕЙ?

Мої горобчики приїхали до Іспанії у дев’ять років. Так як більше п’яти років я жила без них, нам довелось вчитись жити разом. Не завжди було легко. Перша важлива мета була вивчити мову. Ми з чоловіком кілька місяців після їхнього приїзду мали можливість переходити на іспанську, коли нам треба було сказати щось таке, чого не повинні були чути діти. Близнюки у таких випадках голосно протестували. Наша мовна перевага тривала недовго. Вже десь через сім-вісім місяців діти почали нас обганяти, поки остаточно нас не перемогли.

Спостерігаючи за дітьми, я часто дивувалась їхній поведінці. Про це я написала у книзі ” Злотий, долар, євро. Історія незаплаканої заробітчанки “.

Але деякі речі до книги не увійшли. Наприклад про те, що з якогось моменту я помітила, що мої діти, йдучи в кімнати один до одного, почали стукати у двері. До нас теж почали стукати. Але спочатку стукали один до одного. Мене цей факт вразив. Від когось вони навчились чи самі прийшли до розуміння, що кожна людина має право на свій власний простір, на те, що ніхто не має права зненацька зайти до неї в кімнату і побачити щось таке, що людина не готова ділити з кимось. Навіть з братом близнюком чи з батьками. Я тоді теж почала стукати до їхніх кімнат. (До речі, у Іспанії двері до кімнат не мають замків, так що їх неможливо зачинити на ключ. Коли ми очікували на квартиру, я просила будівельників поставити замки у двері. Але це було так дорого, що ми відмовились від ідеї. ) Правило стукати у двері — чудова традиція. Думаю, що багато людей в Україні з-за відсутності такого правила потрапляли у ситуації, які потім все життя приносили їм неприємні спогади, у ситуації, за які було соромно. У мене такий спогад є.

Не знаю, чи є в українських родинах традиція стукати у двері до членів родини. Думаю, що ні, враховуючи той факт, що у селах родини часто жили всі у одній кімнаті: не було дверей, у які можна було стукати. Принаймні, мої батьки не стукали до моєї з сестрою кімнати. І коли українці переселялись до міст, кімнат, як правило, було менше, ніж членів родини. Можливо, тепер, коли українці почали жити краще, традиція з’явилась? В Європі існує правило, що кімнат має бути на одну більше, ніж членів родини. Коли в Іспанії шукаєш житло, то у об’явах вказують тільки кількість відпочивалень. Те, що є ще спільна кімната для всіх, всі сприймають як аксіому.

В іспанських госпіталях теж прийнято стукати у двері. Це роблять всі: відвідувачі, медики, медсестри, помічники медсестер, прибиральниці. Вважається, що палата є тимчасовим житлом хворих, і на це житло розповсюджується право людини на особистий простір.

( До речі, у Іспанії існує дуже дикий, на мій погляд, закон, який, на щастя, хочуть скоро змінити. Справа у тому, що в Іспанії не так вже й рідко трапляються випадки, коли у квартиру, господарі якої поїхали у відпустку, незаконно заселяються зайди. Так поліція, яку викликають господарі, щоб зайти до власної хати, не має права зайти і вигнати нахалюг без рішення суду, так як цими діями вони порушать право зайд на особистий простір. У Барселоні був такий випадок, коли власники здали у наєм квартиру і пізніше взнали, що квартирант здає їхню квартиру по днях, по годинах приїжджим. Поліція без рішення суду відмовилась допомогти господарям квартири. Тому власники змогли зайти до своєї квартири тільки після того, як винайняли свою власну квартиру у свого квартиранта і більше його не впустили. Здається, вже не пригадую, вони поміняли замок. )
Так що людяний закон Іспанії непорядні люди навчились використовувати непорядним чином.

Недавно, я мала можливість переконатись, що мої хлопці засвоїли ще одне правило цивілізованого співіснування. Один раз на тиждень я їду після роботи на машині на закупи. Закупляю продукти у двох магазинах, так як в одному немає всіх продуктів, які нам подобаються. Закупи займають близько півтори години. Коли я вже їду додому, дзвоню своїм синам, щоб вони спустилися в гараж допомогти вивантажити сумки. Закупи я роблю після роботи. В робочі дні я встаю а 5.30. Не снідаю. На роботі їм фрукти і йогурт. Тому приблизно 16.30, коли я повертаюсь додому, дуже хочу їсти. Коли хлопці виносять сумки, вони ставлять їх біля ліфта. Останнього разу, щоб пришвидшити процес, я почала заносити сумки одразу у ліфт. Я подумала, що о 16.30 нікому ліфт терміново не знадобиться, тому що всі, хто приходив на обід, вже пішли працювати, а робочий день ще не закінчився. Тобто ймовірність, що комусь буде негайно потрібен ліфт була невелика. Коли один з моїх синів це побачив, то розсердився. Він вважав, що сумки можна заносити тільки тоді, коли вони всі будуть біля ліфта. Він мені сказав: мамо, тобі б сподобалась, щоб тебе хтось примушував чекати, поки ти виймаєш сумки з машини? Хоч я точно знаю, що серед моїх сусідів, є такі, що затримують ліфт, щоб закінчити розмову і іноді, коли я кудись поспішаю, я чую ті розмови, я злюсь і починаю стукати у двері ліфта. Але більшість все ж так не робить.

Син виніс з ліфта сумки, і я піднялась до квартири без сумок. Мені було трохи ніяково перед сином, адже я завджи хочу бути для них гарним прикладом. Але цього разу прикладом для мене став мій син.

Ці два моменти порадувати мене. Мої сини стали дорослими. І я можу і від них чомусь навчитись.

Автор: Олена Косенко

Схожі матеріали

Березень 2024
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031