У серпні 2019-го року перша леді України Олена Зеленська з’явилась на святкуванні Дня Незалежності України в туфлях-човниках бренду Kachorovska.
За час існування бренду взуття та аксесуари Kachorovska обирали такі зірки шоу-бізнесу та телебачення України, як Надя Дорофєєва, Джамала, Тіна Кароль, Катерина Осадча.
У липні цього року Олену Зеленську сфотографували в аеропорту з сумкою від українського бренду Kachorovska за вісім тисяч гривень.
Kachorovska – це бренд із історією в понад півстоліття. Родинна справа, яка виросла із маленької майстерні у виробництво, на якому працює понад сотня людей, а магазини відкриті у найбільших містах України: Києві та Одесі. Тут можна замовити індивідуальний пошив взуття та сумок, або ж придбати вже готове із колекцій бренду. Тут також можна посмакувати кавою від професійних бариста. Усе це і створює неповторну атмосферу затишку, з якою асоціюється Kachorovska Atelier.
Як формувався бренд, як налагоджувалось виробництво і чи легко вести бізнес в Україні розповідає управляюча взуттєвим брендом Kachorovska Atelier Аліна Очеретяна (Качоровська).
Взуттєвій справі Вашої родини вже понад півстоліття. Зрозуміло, що 50-річну історію важко описати кількома реченнями чи абзацами. Але чи могли би Ви пригадати Ваше дитинство і юність, чим була для Вас сімейна справа?
По-перше, тоді я не розуміла, який в неї потенціал. Ми жили в приватному будинку на Мальованці в Житомирі. Свого часу там почали виростати, як гриби після дощу, маленькі майстерні. Наша виросла однією із перших. Так склалось, що майже у всіх в родині фахова освіта пов’язана із виробництвом взуття. На взуттєвій фабриці давно-давно працювала моя бабуся. Моя мама довгий час там пропрацювала, вона перейняла крутий досвід від італійців, чехів, австрійців, які туди потім заїжджали, орендували і працювали. Тоді була просто маленька майстерня, ми просто робили взуття. Я ніколи до цього не ставилась, як до чогось особливого. Якогось такого ставлення, що ось це дизайн, а це колекція, його не було і близько. Для мене це був продукт, який ти можеш зробити своїми руками, я знала, як він робиться, я бачила, як він робиться. Тому я жартую, що є щось в моєму ДНК, пов’язане із взуттям (сміється). Я ставилась до цього дуже просто. Мені це подобалось, і я сподіваюсь, що я це зберегла. Я не кажу, що ми є дизайнерами взуття, я не вважаю так. Ми є виробниками взуття, ми – мануфактурщики, можна сказати. І я шалено від цього кайфую. Ми створюємо продукт, який необхідний людям. І ми докладаємо максимум зусиль, щоб цей продукт був крутим, якісним і за справедливою ціною. Я ставлюсь до цього просто.
Колись я була маленька, колись пах клей у будинку, були чоботарі у нас в подвір’ї. Наш будинок колись був, як такий собі прохідний двір: хтось приїжджав, продавав шкіру моїй мамі, хтось на годину залишався, бо бабуся вирішила пригостити чаєм і чимось смачненьким. Якась отака історія по-житомирськи. По-житомирськи, по-домашньому і гостинно. І мама, і бабуся були дуже гостинні. І клієнтів зустрічали, і постачальників, і партнерів, і працівників. Виростало все із такого сімейного обійстя.
А коли Ви зрозуміли, що варто продовжити сімейну справу?
Коли я почала вчитись в Могилянці. Паралельно я почала приймати свої перші замовлення в Києві. По суті, ось це все виросло із ательє. І десь у 18 років, я “прокачалась”. У нас в Могилянці є бізнес-школа і там можна було слухати різні лекції. Так ось десь у 18 років я зрозуміла: тут є такий крутий потенціал, це ж можна розкрутити бізнес, можна і так, і так, і так. Тоді я також зрозуміла, що кінцевої точки розвитку ніколи не буде. І тоді я сказала собі, що я буду цим займатись.
Близькі Вас відмовляли?
Так, не хотіли страшенно. На той момент мені було 18 років, це була маленька майстерня, досить важка праця. Я не кажу, що зараз вона легка, але зараз це вже бізнес, а тоді це було ремесло. Потрібно було тягати коробки із взуттям, важку шкіру і мені казали: Аліна, це не жіноча справа. Моя мама, по суті, робила все сама і доволі тривалий час. І саме тому вона не хотіла, щоб я цим займалась. Бо це важка праця, важка у фізичному плані: потрібно щось кроїти, щось перетягувати. Вона не хотіла. І вона не бачила потенціалу і в цій справі, того потенціалу, який побачила я.
Як Ви аргументували своє бажання, казали: хочу, буду і все?
Так, казала, що хочу і буду, перла як танк, відстоювала свою позицію і ні на кого не звертала увагу. Знаєте, є така думка, що діти мають слухатись своїх батьків. Так от – я не слухалась. Реально, перла, як танк. Потім вже, звісно, мені всі казали: та ні-ні, не відмовляли ми тебе, не було такого, а я їм кажу: ага, це ви вже забули.
Коли Ви почали активно цим займатись, то про які потужності та виробництво йшла мова?
Дуже маленьке. Все починалось із дуже маленького. Декілька років тому, ми запустили готову лінію взуття. Це було десь сім працівників, така дуже маленька команда. І от із цього все й починалось. Маленький цех, маленька команда. Тобто, в ательє команда була сформована, яка працювала. А от цех – це абсолютно нова історія, нова команда. Починали ми із сімох людей.
Зараз бренд Kachorovska це – три магазини, два в Києві, один в Одесі, виробництво в Житомирі, вже понад 120 працівників…
Так, в компанії у нас виходить вже більше 120 працівників. Це після того, як ми відкрили Одесу. Ця цифра насправді плаває, тому що хтось звільняється, хтось приходить. Коли ти переходиш за відмітку 100, то фіксованої цифри ніколи немає. В Житомирі працює десь 70+. Решта – це та команда, яка працює на локаціях. Я кажу, що Kachorovska – це три в одному, бо ми працюємо в форматі гібридного ритейлу, що є не зовсім нормою для ритейлу в Україні. Ми поєднуємо три в одному: ательє, магазин і кафе.
Який шлях довелося пройти щоб опинитися в тій точці, де ви зараз є?
Це шлях самовдосконалення. Постійно кожного дня якесь покращення. Філософія Кайдзен – кожен день закінчується із результатом. Ефект – просто шалений. Якби 72 мешканці багатоповерхівки на Польовій робили так кожного дня, то в нас в Житомирі вже була б Швейцарія.
В своїх інтерв’ю Ви казали, що відкриваючи бізнес, в перших два роки варто забути про вихідні та відпустки. Потрібно “пахати”, щоб поставити його на ноги…
А потім ти розумієш, що перегнув палицю. І треба розмежовувати все-таки роботу і усе інше. Особливо це відчутно стало, коли з’явились діти. Не можна працювати в режимі 24/7. Звісно, що все-таки можна, але тоді ти втрачаєш смак життя. Тому потім довелось переформатовуватись.
Багато експертів сходяться на тому, що в Україні дуже легко відкрити бізнес, але дуже важко його тримати на плаву і розвивати. Чи погоджуєтесь Ви із такою думкою?
Світова статистика стартапів теж цьому є підтвердженням. Є певне відсоткове співвідношення. Я точно помилюсь із цифрами, але дуже маленький відсоток із тих бізнесів, які відкриваються, залишаються працюючими через рік. Це нормально, це світова практика не тільки по Україні. Це перше. Очевидно, що важче потім менеджерити свій бізнес. Але тут залежить від людини, яка його відкриває. У вас може не бути освіти, але сильна від природи така підприємницька жилка, “чуйка” і ви теж будете триматись на плаву. Комусь допомагає бізнес-освіта, мені цього не вистачає в шкільній програмі. Але не всі мають бути бізнесменами, тому що це інший рівень відповідальності. Насправді багато різних штук. Кожну людину мотивує щось своє. Мене страшенно мотивує допитливість. Тому я 100-відсотковий підприємець. Якби не мотивувало щось інше, можливо, я не була би підприємцем.
А як Ви оцінюєте ведення бізнесу в Україні? Наскільки це легко чи просто?
Зі мною зараз не погодяться велика кількість підприємців, бо я скажу, що легко. Легко, тому що нам створили можливість працювати, як фізичні особи-підприємці. Я вважаю, що це дало величезний поштовх легалізувати маленькі бізнеси. От, як ми починали із маленької майстерні вдома. Ми змогли зробити це офіційно.
Звичайно, є нюанси, коли ти починаєш рости. Але це навіть не нюанси. Я скажу, певно так: є куди рости і спрощувати, щоб підприємці працювали ще крутіше, масштабувались і сплачували податки. Наша компанія так само. Я, наприклад, знаю, що наша компанія щомісяця відраховує місту нормальну суму грошей. І вони мають йти саме на потреби міста. В тому числі і ті зміни, які відбуваються, я до них певним чином теж дотична і долучилась. Я працюю, намагаюсь робити це успішно, отримувати прибуток самій і приносити прибутки місту.
Чому легко? Бо є можливість працювати, як ФОП. В Європі таке є не скрізь, там іноді складніше. Є можливості робити банківські перекази день в день і сплачувати комісію в 3 гривні. А в Європі комісія буде наприклад 20 євро. Навіть якщо ти оплатиш послугу на 20 євро, ти заплатиш і комісію 20 євро. Є такі штуки, про які ми українці навіть не знаємо, бо не пробували робити цього за кордоном. Десь за кордоном є простішим ведення бухгалтерського обліку, а у нас воно ускладнене. І ось тут ми можемо оптимізувати і спрощувати.
Колись я давала інтерв’ю на річницю Майдану. Мене запросили на ефір на “Громадське телебачення”. І мене запитували про органи місцевого самоврядування. Я із гордістю розповідала про Житомирську міську раду. Там хлопці й дівчата – просто молодці. Дуже багато проектів, вони завжди запрошують звертатись, якщо є якісь запитання. Інша справа, що я не зверталась, у мене не було якихось запитів, але всі дуже відкриті. Я була на сесіях, на воркшопах, можна навіть сказати, які проводив Павло Шеремета для міської ради. Я була щиро здивована від того, які круті команди зібрані, які круті проекти вони розробили, як вони це презентували, наскільки всі відкриті, щось намагаються відкрити. Є зміни в самому місті і взагалі міська влада у нас – “агонь”. І я пам’ятаю, що ведучий ще скептично так запитав: “Що, правда?”.
І я справді пишаюсь Житомиром. Це не про політику, це про звичайних людей, які там працюють. Я знаю, що вони відкриті. Принаймні в мене такий досвід. Я на це все дивлюсь дуже позитивно.
Зараз виробництво Kachorovska знаходиться в Житомирі. Це місто із населенням 280 тисяч, знаходиться дуже близько до Києва, молодь часто їде шукати нових перспектив у столиці і самі роботодавці іноді кажуть, що на ринку праці є певні проблеми. Чому вирішили залишити виробництво в Житомирі?
А я схожа на crazy woman? Навіщо? Житомир – ідеальне місто для виробництва.
Житомир – це маленька Італія, давайте почнемо із цього. Ми часто їздимо в Італію у відрядження по роботі. І от Житомир мені дуже схожий на італійське містечко. Він маленький, всі відстані маленькі. Він зелений, він спокійний. В ньому є мільйон переваг. Треба трошки інвестицій завести. А щоб завести інвестиції, потрібен такий собі маркетолог міста. От я би могла бути маркетологом міста. Я б продала Житомир по повній. Коли мені щось подобається, я можу продати все, що завгодно. Головне, щоб це мені сподобалось. Житомир я люблю. Це моє рідне місто. Є купа нюансів, але я вам дам один кейс. Наша колега з компанії переїхала на рік жити в Житомир. При тому, що в неї в Києві було все – квартира, робота. Вона здала квартиру, вони зняли будинок в Житомирі. І вони з чоловіком та дитиною кайфонули за цей рік, який вони прожили в Житомирі. Вони отримали можливість орендувати будинок за такі кошти, за які в Києві вони б в житті не знайшли такого будинку. В лісі, серед сосен, з прекрасним ремонтом, з іншою якістю життя.
В Житомирі просто тисячі і мільйони переваг. Це прекрасний хаб для ITшників, це прекрасний хаб для виробництва. Просто потрібно підтягувати інфраструктуру, щоб ті самі ITшники не хотіли виїжджати. В чому привабливість для інвесторів, в чому привабливість для ITшників? Бо в Житомирі є мозок. Є інтелектуальна складова. Нехай невелика, але є. Університети у нас сильні, школи сильні. Я вчилась в 23-й школі, я знаю, про що я кажу. Хоч продовжувала освіту не в Житомирі, але я знаю рівень свого класу. Питання лише в тому, щоб привести туди кошти, розкрутити інфраструктуру. І стати не просто містом, яке недалеко від Києва, а суперпотужним і крутим сусідом і партнером Києва. І тоді в Житомирі з’явиться інший, новий потенціал.
А як стосовно ринку праці? Кажуть, що багато кваліфікованих фахівців виїжджають за кордон. Як зацікавити працівника не їхати, а працювати у своєму бізнесі?
Ми вже давно увійшли в конкурентне середовище, де люди працюють не просто, щоб зробити і просто вижити. Зараз не стоїть завдання просто вижити і люди хапаються за будь-яку роботу. Зараз ми конкуруємо із заробітними платами в Польщі. З тими умовами праці. І у нас умови праці можуть бути кращими, а заробітна плата може бути вищою, ніж там, інфраструктура теж може бути краща ніж там. Інфраструктура – це питання до міської ради, в тому числі. І вони намагаються це робити. І ми це навіть бачимо, ми бачили, наприклад, круте новорічне оформлення в центрі Житомира на свята. Так, нехай це поки одна вулиця, але ми віримо в те, що будуть ще вулиці. І ми, як бізнес, теж сподіваємось, що зможемо долучитись у цьому році до певних інфраструктурних проектів.
Що потрібно робити малому та середньому бізнесу, щоб зацікавити працівників не виїжджати, а лишатись? Крім зарплати?
Умови праці. Офіс, у який ви приходите працювати, ті цінності, які ви сповідуєте, як компанія, як бізнес. От зараз для покоління міленіалів – для них важлива заробітна плата, але цінності не менш важливі. Те, заради чого вони взагалі працюють. Працюють для того, щоб просто купити собі поїсти? Зараз для багатьох ця мотивація відпадає. Бо зараз можливість заробити мінімально, щоб поїсти – вона є будь-де. Хочеться чогось більшого. Цінності. Для мене це так.
Як Ви в себе в компанії побудували таку систему цінностей? Про що Ви говорите зі своїми співробітниками і що Ви намагаєтесь від них дізнатись, коли приймаєте їх на роботу?
У нас на фабриці в Житомирі це недопрацьовано. В Києві, де ми зустрічаємось із нашим кінцевим покупцем і споживачем, цінності вся команда знає. Ви можете підійти до кожного і запитати, які цінності Kachorovska. Вони в нас прописані, вони в нас проживаються кожного дня. Це любов до людей, це турбота та клієнтоорієнтованість, це експертність, це вау-ефект, щоб ми дивували наших клієнтів, коли ми даємо їм більше, ніж вони очікують. Ну, і скромність та сімейність. В цілому це так. Тобто, це ті цінності, якими живе компанія.
По спілкуванню із клієнтами: наскільки зрозуміло, що вони потрапили туди, куди хотіли?
Коли вони пишуть нам свої фідбеки. Або підходять до мене на локації і кажуть: у вас тут така класна атмосфера. Я таке чую часто. І в коментарях пишуть, і в приватних повідомленнях. На основі цього ми і аналізуємо: наші цінності зчитуються чи ні. Для частини аудиторії зчитуються, ми не можемо сказати, що для усіх 100%, але для якоїсь частини точно, бо ми це бачимо по фідбекам.
Які поради ви б дали тим, хто хоче відкрити свою справу?
По-перше все залежить від рівня самосвідомості людини, яка думає відкривати чи ні. Цей рівень самосвідомості може бути надзвичайно різним. Хтось відкриває свій бізнес заради збагачення, хтось, щоб змінити світ на краще. Я вірю в другу категорію людей. Якщо хтось сидить і думає: мені б побільше грошей, то я вважаю, що такий бізнес може бути успішним певний час, але він все одно помре.
Давайте буде одна порада. Дайте собі відповідь на одне запитання: заради чого ви відкриваєте цей бізнес? Якщо ви в першій категорії, то я не вірю в довгограючу історію і суперуспішність такої історії. Я не кажу не відкривати, ви можете відкривати. Але я вірю в другу історію. Коли ви хочете змінити світ на краще.
Про Вас кажуть, що Ви людина, яка хоче зробити українську Prada за дві з половиною тисячі гривень. Розкажіть кілька слів про ваші плани?
Це залишається актуальним. У нас, звісно, є плани, що ми хочемо вирости в N-нну кількість разів. Наша компанія має певний свій голос і Kachorovska від самого початку була не просто про взуття і сумки. Ми завжди були про певний lifestyle. Нам часто пишуть, що нами пишаються. Як компанією, як брендом, я це чула на стратегічних сесіях в Житомирі, коли Павло Шеремета казав це на адресу нашого бренду. Я це чую від клієнтів, які випадково мене зустрічають у Торгівельному центрі в Житомирі і питають: А що ви в Житомирі робите? Кажу: так, я ж з Житомира.
Раз в нас вже є свій голос, то хочеться реально впливати на рівень добробуту в Україні через успішність своєї компанії, через те, що в нас будуть можливості робити якісь інфраструктурні мікропроекти, які будуть покращувати добробут населення. А це в свою чергу буде робити людей щасливішими в Україні.
Я думаю, ми до цього готові. Коли нам говорять, що нами пишаються, це значить, що ми робимо щось правильно. Треба продовжувати і на максимально швидких обертах продовжувати.
Останнє запитання від тих, хто зустрічає Вас в Торгівельному центрі. Чи плануєте Ви відкриття магазину в Житомирі?
Ми хотіли і повинні були відкритись в Житомирі, а не в Одесі. Ми чекали від ТРЦ підтвердження, але врешті-решт не склалось. Ми продовжуємо шукати. Зараз ми відкрили магазин в Одесі і впродовж півроку ми не можемо собі дозволити відкривати ще щось. Але ми продовжуємо пошуки і якщо буде підходяще приміщення, в нас там є свої певні вимоги, ми, наприклад, не можемо взяти маленьке приміщення, бо в нас такий формат три в одному, але якщо буде, то буде скоро.
Було б класно відкритись в Житомирі.
