57-річного малинця, інваліда-візочника першої групи, активного громадського діяча, директора Малинського міськрайонного фонду соціального захисту інвалідів, знаного спортсмена-силача, дворазового «срібного» призера чемпіонату України з армреслінгу (рукоборства), багаторазового чемпіона Житомирської області з армреслінгу та пауерліфтингу у ваговій категорії 62 кілограми, Віктора Леонтійовича Тарасенка (Антоненка) особливо представляти не потрібно. Його можна часто побачити в Малині під час різноманітних мітингів, заходів, сесіях міськради, громадських слуханнях, де він завжди висловлює власну думку, захищає інвалідів, вимагаючи у владних мужів різних рівнів дотримуватись соціальних гарантій і законів, пов’язаних із підтримкою інвалідів.
Разом із тим, у пана Віктора дуже нелегка й цікава доля, йому багато довелось пережити в житті чимало приємних і не зовсім моментів, підніматись на високі спортивні Олімпи, виростити гарну доньку та двох синів… А вже про ідеальні порядки в будинку, чистоту на подвір’ї, любов до городу, спорту, рибалки та приготування своїх фірмових страв я взагалі мовчу.
Який він чоловік на інвалідному візку, що вдається, а що не зовсім, чи не здався долі, від чого радіє життю, які має плани і як відноситься до війни Росії з Україною, які традиції святкування Великодня – у ексклюзивному інтерв’ю журналісту газети «Субота» погодився розповісти Віктор Тарасенко.
— Вікторе Леонтійовичу, розкажіть трішки про себе…
— Я родом із Малина, закінчив ЗОШ № 3, а затим Малинський лісотехнікум і отримав фах техніка-технолога лісозаготівок. Після навчання працював на різних посадах на лісозаводі та паперовій фабриці «ВАЙДМАНН». Пізніше займався власною справою – був приватним підприємцем фірми «Корона»…
— Ось уже 17 років ви на інвалідному візку?
— Так. Під час виконання на роботі одного завдання, так сталося, що в результаті нещасного випадку, я впав з висоти й зазнав серйозних травм…У лікарнях Житомира й Малина після цього провів аж три місяці. Лікарі жодних прогнозів не давали…
Але тоді я зрозумів, що після тривалого комплексу лікувально-реабілітаційних процедур життя продовжується, і падати духом не варто. Спочатку мені лікарі не дозволяли робити ніяких навантажень. Згодом дозволили лише сидіти! Це було для мене справжнє чудо після стількох операцій, процедур, стресу…
Пізніше я пересів у інвалідну коляску, де проводив по 8-10 годин на день. Вирішив відновити своє давнє захоплення спортом: потихеньку почав займатися на брусах, підтримував свою фізичну форму й чотирикілограмовими гантелями, розробив собі комплекс спеціальних вправ для того, щоб тіло не відмирало, а жило й було в завжди в тонусі… По можливості ще й нині тричі на тиждень займаюсь спортом, піднімаю гантелі, підтягуюсь більше десяти разів і на турніку…
— Довелось у житті вам нелегко?
— Так. Як відомо, кожний несе свій хрест. Після того, коли пересів на інвалідний візок, і що пережив, був змушений доглядати вісім місяців ще й свою хвору 84-річну маму — Ганну Василівну Тарасенко, котра не піднімалась із ліжка… В дитинстві ростила й гляділа мене вона, а на старості – я. Так влаштоване життя. І нікуди від долі не дінешся. Який я був радий і щасливий, коли знову після тривалого лікування зумів бачити й відчути зелену травинку, милуватися тюльпанами, цвітом яблуні, груші… Я не розумію абсолютно людей, котрі не розуміють, що мають можливість жити і повинні радіти життю, яке дається нам лише один раз. Тому я показую приклад, всім, як можна, пересівши навіть у інвалідний візок, жити повноцінним життям і радіти йому кожного дня.
Цим усім і відношенням до життя, допомогою інвалідам, малинцям, я показую, що не варто здаватися навіть тоді, коли ти, життя тебе заганяє в глухий кут. Завжди з усіх ситуацій є вихід. Головне тверезо подумати й прийняти вірне рішення. І все стане на свої місця.
— Хто допомагає Вашому фонду?
— Ми років з п’ять тісно співпрацювали з одним зі швейцарських фондів допомоги інвалідів. А ще раніше направляли листи про співпрацю до 12 посольств – Канади, Франції, Німеччини, Австрії, Польщі, Чехії, Голландії, Норвегії, Швеції, Швейцарії, США.
Деякі з них тоді відгукнулись на наші прохання й присилали нам гуманітарні вантажі від 200 кілограмів і більше. За рік ми тоді отримували від 10 до 12 тонн гумдопомоги (одяг, теплі речі, інвалідні коляски, ходуни, милиці), яку відразу роздавали всім інвалідам і десь близько 800 малинцям, хто її потребував. Нині я підтримую тісні зв’язки з інвалідами з різних куточків нашої держави (Житомир, Львів, Полтава), цікавлюся їхніми справами, нововведеннями, дотриманням законів, наданням гуманітарної допомоги, забезпечення роботою тощо.
Підтримуємо зв’язок із аналогічними громадськими організаціями з Житомира.
— Боретесь і активно відстоюєте права інвалідів?
— Так. Нині у нас у фонді нараховується близько двох тисяч інвалідів, з них до 60 – колясочники. У Малині не зовсім облаштовані місця для безперешкодного під’їзду інвалідам на візках до аптек, магазинів, ряду державних установ. Про це знають у міській раді, але на наші офіційні звернення раніше отримали лише відписки. І це вже триває не один рік… Виступав я раніше і на сесіях міської ради, де закликав владу направити високі надбавки та виплати премій посадовців на потреби простих людей, інвалідів. Та хто мене послухав?
Якби не війна, думаю створили б вже й запустили в дію невеличке підприємство, де працевлаштували б інвалідів. Необхідний пакет документів вже лежить на розгляді у відповідному міністерстві. Але, поки, цей проект довелось «заморозити». Якби ж не ця клята війна!
«Після того, що зараз наробили російські військові в Україні, я не знаю, чи можна їх взагалі називати людьми й вважати за адекватну націю?..»
— З початку війни також осторонь не стоїте?
— Ну а як можна стояти осторонь, скажіть, коли в країні почалась війна? Що в наших силах, намагаємось допомогти. У перші дні віддали генератор доля потреб військових, більше півтори тисячі мішків для піску й землі, інші речі, що були потрібні для облатування блокпостів нашим військовим.
— А де ховаєтесь, коли чуєте звуки сирени?
— Слава Богу, я маю Інтернет. Люблю багато читати, аналізувати, оцінювати ситуацію, що склалась в Україні та світі. Знаю, що в разі тривоги слід ховатися в небезпечне місце в будинку за правилом двох стін, можливості спускатись у підвал не маю, то знайшов затишний куточок і в разі потреби там перебуваю…
— З початку війни, певно, зненавиділи росіян?
— А за що їх було поважать взагалі? Ви ж подивіться, що вони роблять, які влаштовують безчинства, залишають після себе руїни, пограбовані квартири, будинки, двори, погреби людей, убивають, гвалтують, збиткуються, беруть у полон, депортують велику кількість наших людей. Тому, після того, що за всі роки війни наробили російські військові в Україні, я не знаю, чи можна їх взагалі називати людьми й вважати за адекватну націю, тим більше вести з ними якісь перемовини. Вони схожі, мені здається, на розмову глухого зі сліпим, бо результату, на жаль, позитивного ми взагалі не бачимо.
— А як вперше потрапили на серйозного рівня змагання?
— Загорівся я взяти учать у чемпіонаті Європи з пауерліфтингу, що мав проходити у столиці Малайзії Куала-Лумпур (Південно-Східна Азія). У міністерстві молоді та спорту України тоді сказали, що грошей немає, не допомогли й чиновники на місці, я знайшов необхідні кошти на квиток і участь, але через серію терактів змагання відмінили. Але я двічі ставав «срібним» призером чемпіонатів України з армреслінгу (рукоборства), що відбувались у Новограді-Волинському та Харкові та є багаторазовим чемпіоном Житомирської області з армреслінгу та пауерліфтингу у ваговій категорії 62 кілограми. Виступав переважно в Житомирі. Ці всі виступи, емоції, й підготовка до них — це вже окрема тема для розмови…
— Знаю, що вправно порядкуєте на городі, кухні, любите тюльпани, рибалку?..
— О, це моя справжня віддушина! (посміхається). Я двічі на рік – восени й весною сам скопую свої три сотки городу. Вже призвичаївся, наловчився. В цьому мені навіть дещо по доброму заздрять навіть досвідчені жінки-господині! Тим більше, коли я рухають і трішки працюю фізично, я відчуваю себе краще, організм працює, ніби відточений механізм. Та й з голоду я не помру! Цей рік не став винятком, бо посіяв, незважаючи на прохолодну весну, петрушку, буряк, кріп, посадив цибулю, а хаті вже чекають на висадку в землю й гарні помідори! Я взагалі люблю займатися городництвом. Цікавлюся, за допомогою Інтернету, що і коли краще сіяти, спостерігаю за цим і по посівному календарю,
Дуже люблю, коли весною в мене понад парканом зацвітають червоні тюльпани. Тоді, коли виходиш на вулицю, душа ще більше розгортається, відчуває прихід весни й тепла. Але цього року, шкода, війна перекреслила всі плани й надії.
А стосовно кухні, приготування їжі, то це окрема тема для розмови. До приготування їжі також підходжу дуже відповідально й з гарним настроєм. До речі, всі справи, слід починати тільки в гарному настрої, тоді обов’язково все, що запланував вдасться якнайкраще. Найуюбленішими моїми стравами є голубці, український борщ із грибами, олів’є, шуба, салат «Людмила», холодне. У приготуванні цих страв маю давні вже свої секрети, які навіть не знають і жінки…Всі, кому доводилось куштувати мої страви, не могли повірити, що їх приготував чоловік! Дякували, а це, повірте, дуже надихає!
На водосховищі у Малині я рибалю з дитинства. Любили цю справу мої батько Леонтій Миколайович та брат Василь. Напевно, від них її перейняв собі і я. Влітку рибалю зі спінінгом на човні, а взимку – на жерлицю. Без улову ніколи додому не повертаюсь. У своїй рибальській торбинці приношу то щуки, то коропці, то карасики, трапляються й окунчики, плітка…
— Дотримуєтесь певних традицій у святкуванні свят?
— Звичайно. Дуже люблю Великдень. Щороку намагався освятити Великодній кошик у церкві. Але цього року, зважаючи на численні застереження військових і правоохоронців до церкви не поїхав. Освятив все сам свяченою водою, прочитав тихо молитву, запалив свічку й так зустрів свято. Всі свята святкую, як всі люди. Але не вживаю спиртних напоїв, не палю. Підтримую здоровий спосіб життя.
— Ви ще ж і багатодітний батько?
— Так. Діти – це справжня моя чи не єдина гордість і опора в житті. Маю їх троє: двох синів — Юрія та Олександра і доньку Юлію. Один із них нині виконує свій конституційний обов’язок, захищаючи всіх нас і рідну Україну в лавах ЗСУ. Дуже хвилююсь за нього, щодня зізвонюємось…
— Якого притримуєтесь принципу в житті?
— Не зупинятись на досягнутому, радіти життю, які б воно тобі не приносило сюрпризи й негаразди, дякувати Богові за кожен прожитий день і що ти живий і здоровий, а також не падати духом і бути оптимістом.
Головне, для нас усіх зараз, щоб скінчилась ця проклята війна, що забирає життя мирних і невинних ні в чому людей, діток, військових, мирних жителів, приносячи розруху й біль у наші серця.
Інтерв’ю вів Богдан ЛІСОВСЬКИЙ
Фото автора.
