Сто років тому, 30 жовтня 1921 року під час Божественної Літургії у Софійському соборі Києва, у рамках Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору на єпископа Житомирського був рукоположений священик Степан Орлик.
Архієрейська хіротонія священика Степана Орлика відбулася згідно першого правила Святих Апостолів і у його архієрейській хіротонії взяли участь: митрополитом Василь Липківський, архієпископом Нестор Шараївський, архієпископ Іоан Теодорович, архієпископ Олександр Ярещенко, архієпископ Юрій Міхновський.
Напередодні, 29 жовтня 1921 року у Софійському соборі відбулося наречення отця Степана Орлика на єпископа.
Владика Степан Орлик народився 10 січня 1891 року у Чуднові у родині священика, хоча у метриці вказано – Любар.
За свідченням отця Демида Бурка, Владика Степан Орлик походив з шляхетного козацького роду Орликів з Гетьманщини гербу «Новина», які мали чеське походження. Предок Степана Орлика – Василь Орлик, ще юнаком втік з Гетьманщини на Волинь після Полтавської катастрофи 1709 року, щоб врятуватися від помсти московського царя Пєтра.
У 1913 році Степан Орлик закінчив Житомирську духовну семінарію. А 1914 року був рукоположений на диякона, згодом на священика. Отець Степан Орлик зголошується на фронт Першої світової війни капеланом Російської імператорської армії. Влітку 1915 року отця Степана Орлика, як капелана у складі Експедиційного корпусу Російської імператорської армії перекинули на фронт до Франції. Відтак отець Степан опинився у Парижі.
З часом був отець Степан був призначений регентом хору, а згодом і священиком храму при російському посольстві у Парижі.
У Франції отець Степан Орлик займається пошуком родини гетьмана Пилипа Орлика, але коли знайшов їх дуже розчарувався, бо вони втративши зв’язок з Україною остаточно стали французами.
У Парижі отець Степан Орлик паралельно зі службою вступив на навчання до Сорбонського університету, де закінчив аспірантуру Теологічного факультету зі ступенем кандидата екзегетики.
З початком Української Революції 1917 року отець Степан Орлик налагоджує зв’язок з українським церковно-визвольним рухом, а згодом і з новоствореною Всеукраїнською Православною Церковною Радою.
Влітку 1918 року священик Степан Орлик закінчивши навчання у Сорбонні разом зі своїм однокурсником – грузином вирушає до Тифлісу.
Саме у цей час Грузинська Православна Церква проголосила відродження своєї автокефалії.
Священик Степан Орлик познайомився з Католікосом-Патріархом Леонідом (Окропірідзе). Отець Степан дуже сподобався Католікосу-Патріарху, який прийняв його у клір Грузинської Православної Церкви і благословив йому організувати пастирську опіку над українцями Кавказу.
У 1919 року за дорученням Всеукраїнської Православної Церковної Ради та з благословіння Католікоса-Патріарха Леоніда отець Степан Орлик організував у кількох містах на Кавказі п’ять українські православні парафії. Грузинські єпископи рукоположили п’ять священиків з числа побожних парафіян-українців.
За активну проповідь Христа та пастирську працю над українцями Кавказу Католікос-Патріарх Леонід (Окропірідзе) підніс отця Степана Орлика до сану протоієрея.
Станом на липень 1920 року отець Степан Орлик був настоятелем собору святого Миколая у Тифлісі, а також виконував обов’язки голови Олександро-Невської парафії слободи Холодний Городок біля міста Батумі. У грудні 1920 року протоієрей Степан Орлик очолив Українську Православну Церковну Раду на Кавказі з осідком у Тифлісі.
У травні 1921 року протоієрей Степан Орлик прибув до Києва. 22-26 травня 1921 року був делегатом Православного Церковного Собору Київщини, де був обраний кандидатом у єпископи. Церковно-визвольний рух мав план, що отець Степан Орлик та отець Павло Погорілко мали виїхати до Грузії, де їх на єпископів рукоположать грузинські єпископи на чолі з Католікосом-Патріархом Леонідом (Окропірідзе), але на той час Патріарх Леонід упокоївся, а отця Степан і Павло не змогли отримати від російської окупаційної влади дозволу на виїзд з підбольшевицької України.
У жовтні 1921 року протоієрей Степан Орлик став учасником Першого Всеукраїнського Православного Церковного, де був обраний кандидатом на єпископи, а відтак рукоположений на архієпископа Житомирського і Волинського.
Владика Степан Орлик активно і енергійно взявся за розбудову Житомирської єпархії. За короткий час владика організував понад 50 українських православних парафій.
Владика Степан був запальним і сильним проповідником та адміністратором. Проповіді архієпископа Степана Орлика дуже дошкуляли російським окупанатам і тому його кілька разів заарештовували катателі з ГПУ.
Ось кілька цитат з проповідей владики Степана:
«В тім потрійне горе народу українського, що його життям керують «вожді» бездушної імперії, чужинці, гнобителі»;
«Всі ідеї людяности, а найперше Бога, російський большевизм відкинув, а ті, які він визнав, ніби, він безоглядно спотворив»;
«Хоть завтра з моїх плечей знімуть голову, але моє сумління підказує мені говорити правду».
Але у протистоянні з карателями владика Степан Орлик був незламний. Щоб зберегти його від репресій ВПЦР перевела владику Степана на Бердичівсько-Шепетівську кафедру, на якій він перебував до 1928 року.
На Другому Всеукраїнському Православному Соборі 17-30 жовтня 1927 року ГПУ вимагало від очільників УАПЦ провести публічне засудження дій владики Степана (Орлика).
У травні 1928 року владику Степана Орлика арештували карателі з ГПУ і заслали у концтаборі на Соловках, – сумнозвісний «СЛОН – Соловецкий лагерь особого назначения».
Степан Федорівський – колишній в’язень Соловецького концтабору, який врятувався під час Другої світової і виїхав з СССР до США свідчив, що через те, що владика Степан Орлик мав вищу освіту – то керівництво Соловецького концтабору влаштувало його бухгалтером до продуктового складу і владика Степан рятував в’язнів від голоду і таємно підгодовував їх харчами зі складу.
Серед в’язнів Соловецького концтабору було багато професорів, зокрема медиків. Владика Степан Орлик у вільний час слухав своєрідні лекції з медицини і добровільно зголосився допомагати та лікувати в’язнів у таборовиму шпиталі.
Як свідчить колишній в’язень Соловецького концтабору Микита Кекало, який врятувався під час Другої світової і виїхав з СССР до США свідчив, що владика Степан не тільки лікував в’язнів, а й таємно сповідав та причащав їх. Він проявляв велике милосердя та працьовитість.
Після відбуття терміну у концтаборі 1937 року владика Степан Орлик, ніби-то поїхав до Москви, де склав іспити у Московському медичному інституті і отримав диплом лікаря зі шкірних та венеричних хвороб.
Існує дві версії подальших подій. Отець Демид Бурко стверджував, що у 1937 році на засланні Владику Степана знову засудили на 10 років і перевели в інший концтабір на північ Сибіру, де він втратив зір і був закатований сталіністами за Христа та Україну.
За версією, яка побутувала в середовищі УАПЦ Соборноправної у Діаспорі з посиланням на матір Владики Степану Орлика, – йому вдалося виїхати з Москви до Житомира, де він був знову заарештований большевицькими карателями. Сталіністи вкинули його до темного карцеру у підвалі Житомирської тюрми, де він досить швидко втратив зір. Владику Степана закатували за Христа та Україну під час допиту у Житомирському НКВД. Разом з ним вбили і його рідного брата.
Андрій Ковальов
