Якось по Житомиру поповзли сумні і тривожні чутки, що нібито зник відомий лялькар Сергій Соловйов, який протягом десяти років виступав на Михайлівській зі своїми ляльками. На своєму звичайному місці його вже ніколи не буває. Це багатьох дуже засмутило, адже лялькаря люблять і діти, і дорослі, які із задоволенням дивляться його театральні вуличні вистави. Ну як обійтися без веселої і смішної Собачки, яку деякі діти сприймають, як живу? Чи без франта Фіми, який грає на багатьох інструментах?
Але, на щастя, з’ясувалося, що Сергій просто змінив місце локації. Тепер він працює на центральній алеї Шодуарівського парку. Чому так сталося? І взагалі чим живе, і про що мріє сьогодні відомий лялькар? Журналістка “Суботи” зустрілася з Сергієм Соловйовим у його майстерні.
“У Шодуарівському парку працювати комфортніше”
– З яких причин Ви змінили місце локації? – запитую у Сергія.
– Тому є три причини. Перша полягає в тому, що на вулиці Михайлівській зустрічається чимало нетверезих і не дуже адекватних людей, адже там велика кількість різних кафе і ресторанів. Нетверезі люди починають танцювати разом із дітьми, чим лякають дітей, та і дорослі цим незадоволені. Друга причина – непорозуміння з вуличними артистами. Часто буває, що ти працюєш на вулиці з ляльками, триває спектакль, і тут поряд влаштовується якийсь музикант, встановлює апаратуру, вмикає колонки і починає грати та співати. Я підхожу до нього і запитую, невже не можна стати десь подалі, адже я почав працювати задовго до нього? Звісно, що ми заважаємо один одному. Але, як правило, мої слова не беруться до уваги, і музикант продовжує грати. А я вже не можу працювати. Третя причина пов’язана з тим, що у теплу пору року сонце за день так нагріває плитку на Михайлівській, що там навіть увечері дуже жарко і немає чим дихати. Тому я і перебрався на центральну алею Шадуарівського парку. Тут дорослих і дітей навіть більше, ніж на Михайлівській, а нетверезих людей менше, до того ж поряд багато високих дерев, які дають тінь.
– Поясніть, будь ласка, як Ви – машиніст тепловозу, стали лялькарем?
– Я дійсно машиніст тепловозу із Чернівців. Професія дісталася мені у спадок від діда та батька. Але я мріяв про інше. Дуже хотілося мати свій власний театр і виступати з ним у різних країнах світу. Я хотів вступати у театрально-художній інститут на художника-майстра ляльок, але злякався екзаменів. Справа в тому, що там потрібно було здавати малювання, точніше графіку, а я не ходив у художню школу і професійно не малював. Тому і не поїхав на екзамени. В результаті я став машиністом залізниці. Ще у Чернівцях я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, уродженкою Житомира. А потім приїхав сюди разом з нею і навіть якийсь час працював тут на залізниці. Але моя мрія не загинула…
– Я з раннього дитинства постійно ліпив із пластиліну, – продовжує Сергій. – По пам’яті ліпив обличчя людей, яких бачив у транспорті, на вулицях, вигадував щось своє. У 90-ті роки, коли з роботою почалися складнощі, я почав робити на полотні об’ємні картини. Продавав їх на Михайлівській. Потім дружина запропонувала мені робити смішних ляльок – бабок-йожок та інші фігурки. На свята я їздив у Київ і продавав свої вироби на Андріївському Узвозі. Одного разу до мене підійшов чоловік і запитав: “Ти можеш зробити портретну ляльку?”. Я подумав і відповів: “Так”. Той чоловік мені нічого не запропонував, але подав гарну ідею. Я зробив перші портретні ляльки у карикатурному стилі – Леніна і Сталіна, які сидять на лавці і читають газету “Іскру”. Їх у мене купили на Андріївському Узвозі за величезні на той момент гроші – близько 300 доларів. На початку 2000 року це був просто шалений заробіток. Мої ляльки поїхали у ресторан в Сингапурі. Так я почав робити свою колекцію відомих людей і політиків: Елвіс Преслі, Майкл Джексон, Луї де Фюнес, Фідель Кастро, Раджив Ганді, папа Римський, Джон Леннон, Юлія Тимошенко та інші, а ще зробив самого себе. Ця колекція стала відома, про неї писали журналісти, а я після цього почав працювати у Житомирському ляльковому театрі.
Прямий ефір з колегами-лялькарями
– Чи не намагалися вийти на міжнародний рівень?
– Я отримав звання лауреата міжнародних фестивалів ляльок у Литві та Польщі. Мене запрошували на фестиваль-мундіаль маріонеток у Тайланд та Туніс, але у мене не вистачило грошей на дорогу. Ще один фестиваль повинен був пройти у 2022 році у Німеччині, куди мене запросили, але завадила війна. Лялькарі запропонували моїй дружині та доньці приїхати до Німеччини, щоб пережити складний період війни, і вони поїхали. А потім мені запропонували виступити перед лялькарями на фестивалі онлайн. Я дуже вдячний своєму другу Олександру Коломійцю, який мені допоміг організувати цей прямий ефір. Я розповів своїм колегам про ситуацію в країні після початку вторгнення ворога і про те, як українці піднялися на захист своєї свободи. Я не бачив на моніторі гаджету обличь, тому що зал був темний, але коли закінчив, почув оплески. Потім подзвонила із Німеччини донька і розповіла, що я говорив хвилини три, а потім весь зал піднявся і стоячи плескав мені ще хвилин шість, а то і більше…Так я онлайн познайомився з відомими лялькарями світу і досі підтримую стосунки. Вже під час війни разом з працівниками культури Житомира я побував в Італії, де ми виступали і збирали гроші для допомоги нашим воїнам. Поїхати туди мені допомогла Житомирська обласна держадміністрація. Зараз у мене лежить шість запрошень на фестивалі з різних країн, але через війну доведеться відкласти ці поїздки. Поки що я заробляю на життя тільки виступами у парку…
Собачка Мультя, Білка та Лемур
– Які номери викликають найбільший інтерес у глядачів?
– Найцікавіший номер – з собачкою Мультею, яка грає з дітьми, пустує, ловить м’яч та розв’язує дітям шнурки. Вони сміються, обіймаються з нею, гладять її. Діти люблять також Білку та Лемура з мультику “Льодовиковий період”. А ще дітям подобається Єнот, який сортує сміття. Це такий повчальний номер. Собачка витягує пакет для сміття, починає хуліганити та розкидувати вміст пакету. А потім Єнот все це збирає у купу, показує дітям спеціальні підписані ємкості для різного сміття і запитує, куди що кидати: скло, папір, пластик та інше. Діти дуже активно підказують Єноту, що треба робити.
– А як реагують дорослі?
– Дорослим спочатку цікаво дивитися, як все влаштовано і як працює. Наприклад, у мене є дуже відомий персонаж – Фіма. Він грає на скрипці, роялі, гітарі, співає, причому у цієї ляльки працюють всі пальчики на руках, вона цікава і складна. Дорослі дуже уважно слідкують за кожним рухом Фіми, але настає момент, коли їх захоплює саме дійство і вони стають такими ж глядачами, як діти. Чим раніше дорослу людину захопила вистава, тим вище професіоналізм лялькаря.
– Чи можете передати комусь свої знання та любов до ляльок?
– Є людина, якій я дав поштовх для того, щоб стати справжнім лялькарем. Це Микита Перцев. Коли хлопцю було 12 років, він приходив до мене і вчився. А тепер він директор Черняхівського будинку культури і теж має театр ляльок.
Карабас-Барабас чи Тато Карло?
– Ви для своїх ляльок – Карабас-Барабас чи Тато Карло?
– Скоріше Тато Карло, тому що я їх виготовляю з великою любов’ю, одягаю, прикрашаю, слідкую за ними, а ще лікую і вдосконалюю.
– Ви пережили складні часи, коли через хворобу не могли працювати. Як зараз себе почуваєте?
– Так, у 2021 році у мене одна половина тіла почала боліти так, що я практично втрачав свідомість. Як виявилося, це наслідки грижі, яка затискає нерви і рука просто не функціонує. Я біля року лікувався, довго проходив реабілітацію. Дуже вдячний всім, хто мене підтримав фінансово, адже сам я би ніколи не зміг оплатити лікування. Тепер все позаду, але коли я перевантажую себе і втомлююсь, у мене починаються судоми. Тому я працюю вже не п’ять годин на день, а тільки три. Приблизно з 17 до 20.
– Зрозуміло, що на вуличних концертах багато не заробиш. Ваші рідні не казали, що потрібно шукати роботу, яка прокормить сім’ю?
– Дійсно, грошей від виступів мені вистачає лише для себе одного, а не для всієї сім’ї. Але дякувати Богові за те, що моя дружина і донька завжди мене підтримували і ніколи не ставили ультиматумів.
– Про що мрієте сьогодні?
– Зрозуміло, я мрію, як і всі українці, про закінчення війни, про мир на умовах України. А щодо себе, то я, як Буратіно, мрію про те, що раптом знайду камін, намальований на шматку старого полотна… Звісно, я жартую… Мій театр – це вулиця. А я – людина мистецтва та романтик, а не комерсант.
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Сніжана Смирнова
