…”Знову тривога, – стомлено каже таксист, що везе кореспондента від житомирського автовокзалу до міської ради. – І це ж тепер на кілька годин. Коли вже ці тварі заспокояться?”
Попри сирени дорожній рух у місті не по-воєнному жвавий. Хоча Сергій Сухомлин трактує ситуацію навпаки: рух жвавий саме по-воєнному. “Дуже збільшилася кількість машин, – пояснює міський голова. – Це, по-перше, ті люди, які переїхали. По-друге, це військове місто; у людей з’явилися якісь кошти, і коли було безмитне ввезення машин, вони купили машини. І візуально здається, що населення збільшилося рази в півтора”.
Сирени сиренами, а сам Сухомлин – на робочому місці: записує відео про новий (і новаторський) проєкт з виробництва дронів для фронту. Типова для Житомира тема – невеликий обласний центр за обсягом допомоги фронту випереджає більші міста. Причому допомагає не тільки “своїм” бригадам, а й “чужим” підрозділам, включно з батальйоном “Вільна Ічкерія” і полком Калиновського.
Ідучи коридорами мерії, бачу співробітників на робочих місцях. Про це і перше питання житомирському міському голові.
– Ми з вами спілкуємося під час однієї з довгих повітряних тривог, коли москалі дозаправляють у повітрі свої “МіГи”. Що в такій ситуації роблять працівники мерії?
– З перших днів війни, коли тільки все починалося, я ночував у цьому кабінеті на підлозі, під стінкою. Ми чергували: дві людини спали, якщо вночі був час, ще дві – були на варті. Хоча б для того, щоб сигнал тривоги почути. Тому що у лютому, березні російські літаки залітали з боку Білорусі – і їх майже неможливо було помітити нашим локаторам. І вже коли під Житомиром за 40 кілометрів скидали ФАБи – 250, 500 кілограмів, на жаль, були і втрати серед мирного населення. Максимум, що ми робили, це спускалися на перший поверх. Бомбосховища, укриття у нас у міській раді немає.
Тоді в міській раді сформувалася команда людей – переважно заступників – які працювали цілодобово. Заспокоювали себе тим, що над нами ще два поверхи. Але тут у будинку – дерев’яні перекриття, тому це було більше для заспокоєння. Але вже відтоді всі ми знаємо – і можемо навіть визначити – коли летять ракети чи шахеди, і скільки у нас часу є для того, щоб себе убезпечити.
З іншого боку, за цей час я жодного разу не був в укритті.
– А що в таких випадках робить решта колективу?
– У нас діє правило: якщо в цей момент відбувається виконком, ми припиняємо його роботу. Бо я можу розпоряджатися своїм життям, а всі інші мають право піти в укриття.
– На початку війни, коли біля міста ще не було ППО, Житомир був вразливим для атак. Сьогодні загалом яка ситуація?
– Набагато краща. Ми пройшли попередню зиму майже без відключень. Було багато прильотів, зокрема й по енергетичних об’єктах Житомира. Але останні прильоти у нас були у березні – і вже тоді місто фактично врятувала система ППО навколо Житомира. Зрозуміло, вона не така, як у Києві. Київ потрібно захищати перш за все. Так саме як і Одесу, Харків захищати – бо вони ближче до фронту. Але те, що в плані захисту у нас є сьогодні, – це набагато більше, ніж було торік. Понад те, за рахунок бюджету міської ради ми вже передали частину субвенції на військову частину, яка сформована в області. Окрему частину, яка буде забезпечувати роботу ППО, мобільних бригад, які будуть чергувати на стратегічних об’єктах. Ми вже передали туди 8 нових додаткових пікапів, які купили для захисту стратегічних енергетичних об’єктів Житомира. І зараз у нас триває тендер ще 8 машин. 10 машин купуємо саме для наших ДФТГ. ДФТГ – це люди, які не отримують зарплату. Вони працюють на якихось підприємствах, у тому числі і в міській раді. Але на вихідних вони проходять навчання. І ми вже закупили всі необхідні комплекти там. Зварили, зробили і вже отримали зброю під 8 пікапів на базі ДФТГ. Ще додатково буде посилення цих систем ППО за рахунок ще розрахунків ДФТГ.
– Всі знають, що у місті багато військових. Ви зробили додаткові висновки щодо безпеки після влучання по волонтерському форуму в Чернігові?
– Скажу так: за два тижні до трагедії в Чернігові організатори приїжджали і до нас – з тих самих мотивів. Це був не фонд Марії Берлінської, а просто виробники, які хотіли організувати такий форум у Житомирі.
– І що ви?
– Відмовилися, бо я не бачив сенсу, для кого ми це робимо. Якщо для військових, то потрібно робити його закритим. Якщо для розробників – теж. А для людей під час війни показувати нові розробки дронів – не на часі. Після перемоги покажемо. Ми тоді відмовилися. А в день, коли була трагедія в Чернігові, ми з моїм заступником їхали в Сумську область на виконання бойових завдань. І мали заїхати в Чернігів на цей форум разом з керівником школи безпілотників.
– Святий боже.
– …але зранку затрималися в Житомирі, тому поїхали одразу на виконання.
– Радий за вас.
– Але вночі ударні дрони великої потужності, які ми запускали, на крилах мали напис “За Чернігів”.
– У вас, мабуть, були тоді змішані почуття: з одного боку, сум і жах від того, що відбулося в Чернігові; з іншого боку, ви, гадаю, подумали: добре, що ми це в Житомирі не зробили…
– Добре, що ми це в Житомирі не зробили – справді. Знаєте, я – людина військова, і у мене постійно іде комунікація з військовими частинами. Наведу один приклад. Рік тому по одній з військових частин був приліт 23 ракет. Загинула одна людина. Бо напередодні ми вивезли і розселили по інших містах декілька тисяч людей.
– Вас попередила розвідка?
– Так.
– Радий, що у вас налагоджені контакти. Ідемо далі. Коли я увійшов до цього кабінету, ви якраз записували відео, в якому пояснювали житомирянам суть нового проєкту, пов’язаного з безпілотниками. Розкажіть про цей проєкт.
– Це буде такий перший в Україні проєкт. У чому зараз є проблема, в тому числі й волонтерів? Кількість грошей, яка рік тому збиралася на ЗСУ, на сьогодні зменшується. У багатьох людей просто нема коштів. Бізнесу теж складно, бо велика кількість людей мобілізовані. Є проблеми і на польському кордоні. Та й тут ситуація складна. Той же “Мавік”, на який збирають кошти волонтери, коштує від 80 до 120 тис. грн, якщо ми візьмемо простий “Мавік” – не комбо, чи флай, чи експерт, третій “Мавік”. Достатньо складно зібрати ці кошти. Fpv-дрон коштує приблизно 18 тисяч гривень. Якщо ми беремо компонент саме для fpv-дронів, вони в середньому коштують 10-12 тисяч гривень. Їх можна купити за такі кошти. Це при тому, що потреба в fpv сьогодні на фронті – сотні тисяч на місяць. Наша промисловість поки що не забезпечує всі ці потреби. У нас великими темпами саме цей напрямок розвивається – я на багатьох підприємствах був, знаю. Деякі з них розташовані в Житомирі, деякі великі дрони збираються в Житомирі. Але все одно у нас величезна потреба у fpv-дронах.
– І як ви розв’язуєте проблему?
– Ми зробили відкриту платформу на основі офіційного сайту міської ради, на яку людина може зайти, зареєструватися через Дію, щоб ми її ідентифікували. Там вона може обрати для себе наступні опції. По-перше – може пройти навчання і стати інженером-збиральником fpv-дронів. Тут маємо допомогу від фонду Берлінської, фахівці якого записали ці курси.
Людина може пройти по записах, які ми публікуємо на цій платформі, – після навчання та проходження певного тесту ми його долучаємо до інженерного чату, де йому дадуть відповіді на якісь особисті технічні запитання. А ще можна записатися на зум-курси, які відбуваються кожні 2 тижні – і вже понад півтори тисячі людей пройшли навчання на цих курсах fpv-дронів.
– Супер.
– Це – перша опція. Друга: людина може подивитися перелік бригад, батальйонів по fpv-дронах. Бо кожна саме по fpv-дронах має відмінності. Хтось працює на сьомій частоті, хтось на десятій, хтось на частоті 750, на 1,2 чи на 2,4. Тому в кожній бригаді – свої ретранслятори… І от залежно від того, кому саме людина хоче допомогти – наприклад, 46 бригаді чи 95 бригаді – ми їй даємо ті технічні умови, які їм потрібні. При чому не вказуємо кількість – щоб не давати ворогу можливість подивитися, яка кількість дронів поїде на ту чи іншу ділянку фронту. Але загальні технічні дані, потрібні конкретній бригаді, – даємо.
– Логічно.
– Там є функція для компаній, які можуть постачати запчастини. Вони можуть зайти, зареєструватися і надати свої пропозиції. Ми не обмежуємо людей, де закуповувати ці запчастини. І там є основне – логістика. Цим фактично займається одне з управлінь міськвиконкому – управління у справах ветеранів. Його очолює людина, яка пройшла фронт і, на жаль, має ампутацію. Це управління займається логістикою.
– Поясніть, як працює логістичний ланцюжок.
– Якщо “розбираємо” роль інженера. Він після навчання, збору дронів і тестування матиме свій рейтинг. Під цей рейтинг люди, знайомі, друзі можуть збирати для інженера гроші. І це вже буде спільна справа не однієї людини, а цілого ланцюжка його знайомих. Кожен, хто зареєструється, отримає оригінальний “позивний”. Його дрон матиме свій номер. Логісти зможуть чітко відстежувати, який “позивний” працює ефективніше. Далі після збору дрона, інженер зв’язується з логістами. Ті вже домовляються про забір, відправляють на тестування.
Чому? Бо велика кількість дронів, які збирають просто люди, має якийсь дефект. Я знаю статистику. З 10 дронів, які отримав наш 138-й бат, 4 не літали. А це час і це безпека людей. Вже ціль є – а вони ніяк не можуть його запустити…Тому ми збираємо всі ці дрони, і у нас в Житомирі вже є тест з тестування дронів. Інженери чітко тестують ці дрони за протоколами. Після того, як вони підписали, протестували дрон з унікальним номером, воно все в систему заноситься – і вже тоді відправляєтеся. Наприклад, якщо людина прописала “1 рота 1 батальйону 95-ї”, воно конкретно іде туди. Коли війська отримали і підписали нам накладну на цей дрон, людина має право отримати компенсацію з бюджету.
– Яку саме?
– 6 тисяч гривень з урахуванням податків і зборів. Тобто фактично половину вартості запчастин ми компенсуємо з міського бюджету – це якщо дрон зібраний і протестований, якщо він опинився безпосередньо у військовій частині. Зібрала людина 10 дронів – 60 тисяч ми компенсуємо. Робимо поріг входу достатньо невеликий і запускаємо масовий проєкт з виробництва.
– Як ви думаєте, коли запрацює цей проєкт?
– Вже зробили презентацію та створили чат для початкового спілкування.
З міністром Федоровим у мене вже також була зустріч. Вони дуже швидко дають нам доступ через “Дію”. І тут воно швидко запрацює. Перші 2-3 тижні – в ручному режимі, а після цього там вже буде CRM-система, яка повністю веде цей сайт. І наше туди втручання буде мінімальне.
Чому це зацікавило Мінцифру? Якщо ми запускаємо такий проєкт, можна потім передавати цей досвід іншим громадам. Робити мультиплікатор на інші бригади і збирати ці дрони.
– Я вас вітаю: ви одночасно даєте можливість людям і грошима, і вміннями своїми підтримати ЗСУ. Тобто даєте можливість людям допомогти фронту в міру своїх можливостей.
– Або просто служити. У нас велика кількість демобілізованих хлопців – хтось з ампутацією, хтось з захворюваннями чи важкими пораненнями важкими. І цим хлопцям краще щось корисне робити, аніж просто сидіти й отримувати пенсію чи іти шукати роботу. У мене є конкретний приклад. Є у нас спільнота спортсменів, які бігають, у них в Житомирі – 200 осіб приблизно. І вони для себе пробігли 100 км. А за їхніми правилами за кожні 100 км кожна людина має заплатити по 5 гривень на ЗСУ. У мене дружина теж бігає – так вона за рік набігала 3 300 км!
І от вони знайшли хлопця з пораненням, теж їхній товариш. Він повернувся і має чимось займатися. Вони кажуть: ми йому будемо платити кошти по тисячі гривень, він буде збирати, а ми будемо закуповувати комплектуючі. І запускаючи такі процеси, ми зможемо повертати до справи демобілізованих хлопців. А велике підприємство може виділяти 200 тис. на комплектуючі.
– Бачу, всі ці нюанси ви знаєте на пам`ять.
– Це дуже просто, бо раз на два тижні я виїжджаю до військових. От і вчора повернувся: був у третьої штурмової, ще й подивився на безпілотники в Запоріжжі.
І у нас в Житомирі я кожного дня спілкуюсь мінімум з 5-10 командирами. Відправляємо “Мавіки” і решту. Чому ми вийшли саме на таку модель? Ми, міська рада, закуповуємо велику кількість безпілотників, “Мавіки”, “Фурії”, “Лелеки”, “Валькірії”, “Посейдони” (це великі розвідувальні БПЛА), навіть ударні великі дрони оплачуємо. Але ми можемо закупити те, що має сертифікацію. А у нас лише 3 виробники fpv-дронів мають сертифікати – і всі вони завантажені замовленнями міністерства оборони. І вони навіть нас у чергу вбудували – ми тільки зараз у них випросили 500 дронів…
Але так виходить, що ми не можемо забезпечити всі потреби наших військових частин у цих fpv-дронах. От тоді виникла ідея запустити платформу, згуртувати людей довкола збору дронів, яким не потрібна сертифікація, а лише тестування й забрати бюджетні кошти від того, що ми не можемо проплатити, бо товар по суті за несертифікований. Але ми можемо людям зробити компенсацію. Отаким чином піти.
– Сергію, багато дискусій точиться навколо того, що в міст і селищ забрали військове ПДФО. Що думаєте про це рішення? Так, я читав вашу відповідь – мовляв, це вимушене рішення, ви його розумієте, країну переводять на воєнні рейки, це частина цього процесу.
Але якщо чесно – зважаючи на те, скільки ваше місто допомагає військовим, подумки матюкатися не хотілося?
– Хотілося. Хотілося матюкатися. Разом з Борисом Філатовим я був і на бюджетних слуханнях, відстоював те, що гроші ПДФО у нас мають залишитися; і на комітеті відстоював свою позицію. Але, чесно, в якийсь момент – кажу чесно – я зламався. Чому? Бо на бюджетному комітеті, коли ми з Борисом відстоювали позицію міст, нам потім показали реальну картину в інших містах. Те, що вони роблять деякі маніпуляції; що в них є залишки на казначейських рахунках (це якоюсь мірою теж маніпуляція, бо казначейства іноді 2 місяці не проводять платежі. І в тебе, зрозуміло, ці кошти накопичуються на рахунках і в цей час можна показати залишок).
Ну, і окрім цього, я – людина військова. Якщо рішення ухвалене, вважаю, що немає сенсу його обговорювати, потрібно виконувати. Усе одно ті, хто ухвалював це рішення, вже взяли на себе відповідальність.
– Якими, на вашу думку, є плюси й мінуси цього рішення? Щоб нам бути максимально об’єктивними, попрошу вас взяти до уваги і точку зору Банкової.
– Спочатку про плюси. Завдяки цьому рішенню держава отримує великий додатковий ресурс для фінансування Збройних сил України. Наскільки вони будуть ефективно використовуватися? Це вже запитання до Кабінету міністрів, до міністерства. Бо загалом ми швидше можемо реагувати на потреби і запити військових частин.
– Наведіть приклад.
– Я вже казав, коли обговорювали це рішення: потрібно змінювати регламенти по Міністерству оборони. Скажімо, військова частина має міняти гуму на автомобілі раз на три роки. Сьогодні ж, у бойових діях, коли вони постійно під обстрілами і по осколках їздять, вони гуму міняють набагато частіше.
Те саме стосується акумуляторів, інших важливих речей. Остання сесія у нас – 124 мільйони гривень пішло тільки прямих субвенцій на військові частини. Там і 44 бригада, і Дрогобицька бригада, яка працює з “хаймарсами”; і 95-ка, і багато інших бригад. Тільки 124 мільйони – бо у них є свої потреби. Одній великій бригаді на мільйон гривень потрібно коштів тільки на одноразовий посуд…
Другий момент. У мене постійно йдуть тендери: по 100 “Мавіків”, по 20-30. Ми як міста можемо це закуповувати.
І по-третє: дуже багато з того, що сьогодні потрібно Збройним силам України, нема на озброєнні. Скажімо, індивідуальні та взводні системи РЕБ ми закуповуємо і передаємо.
– До того ж, знов-таки, набагато швидше й оперативніше, ніж це зроблять із Центру.
– Так. Сьогодні їде на 44 бригаду 4 РЕБи, позавчора на Третю штурмову відвіз 2 РЕби. Тобто це швидко. Посилювачі для “Мавіків”, з антенами; все те, що забезпечує більшу дальність роботи цього “Мавіка” і робить більш безпечною роботу оператора (бо він може антену винести на 810 метрів від себе). Це ми можемо закупати, а міністерство – ні, бо у нього немає на озброєнні. І це с стосується багато чого іншого.
І з тим самим ПДФО можна ж було зробити простіше. Внести зміни в 590-ту постанову Кабміну й сказати: витрачати кошти тільки на військових, а за підсумками цього року, якщо хтось не витратив ці кошти, вони забираються Центром. І все!
– Ви це казали в Центрі?
– Казали. Але і на бюджетному комітеті, на бюджетних слуханнях – ми розуміли, що рішення, тоді ще навіть не проголосоване у Верховній Раді, вже фактично ухвалене. Єдине, що вони зробили у Верховній Раді – і я з цього приводу спілкувався з Корнієнком – це в останній момент внесли правку, що 10 % від ПДФО будуть зараховуватися на рахунки військових частин.
– Підсолодили пілюлю.
– Це вже щось – і хоч якісь відносно невеликі кошти залишаться безпосередньо у військових частинах. Але у них там теж є своя процедура і щоб закупити той же “Мавік”, їм потрібно отримати дозвіл з міністерства. Це теж дуже довга процедура.
– Представники керівництва тих бригад, які базуються в Житомирі або пов’язані з Житомиром, також матюкалися, коли побачили голосування у Верховній Раді?
– Дуже багато з них – так. Але вони військові і зайняті іншою справою.
– Так, вони вже звикли.
– Вони вже звикли. І вони зайняті своєю справою.
– Ось цитата з телеграм-каналу КМДА від вашого колеги Кличка: “Київ підготував проєкт бюджету столиці на наступний рік. При тому, що парламент фактично позбавив столицю та інші міста й селища можливості допомагати ЗСУ, забравши військовий ПДФО, Київ продовжить підтримувати наших захисників”. У мене до початку нашої бесіди було далі записано таке питання: а як місто може продовжити підтримувати наших захисників і як ви збираєтесь робити це в Житомирі? Ви частково вже на це запитання відповіли. І все-таки: що ще ви будете робити?
– Якщо до кінця цього року, сумарно, у нас буде по програмі десь під мільярд шістсот, то на наступний рік, я думаю, що це буде максимум мільйонів двісті. У нас забрали військовий ПДФО, в тому числі ПДФО, які сплачували поліція, СБУ й інші правоохоронні органи.
До війни чистий бюджет розвитку Житомира був дуже невеликий. Ми виживали за рахунок міжнародних програм фінансування, грантових, кредитних програм. А кошти, які у нас залишалися на розвиток міста, фінансування якихось інфраструктурних проєктів – становили приблизно 250 мільйонів гривень. І до війни військовий ПДФО разом з поліцією становив у нас приблизно 25-30 мільйонів гривень. Сьогодні у нас ПДФО забрали. Тому, якщо дивитися по балансу, у нас фактично залишається бюджет утримання: комунальні платежі і заробітна плата, соціальна сфера, освіта – і все. Але у нас залишаються ще деякі кошти з цього року. І приблизно 200 мільйонів – це ті кошти, які ми можемо наступного року виділити приблизно на допомогу ЗСУ. Тому ми зараз розглядаємо саме ті програми, які зможуть нам дати мультиплікатор цих коштів.
– А до того, як ПДФО забрали, ці ресурси переважно йшли на бригади в самому місті чи відразу на фронт?
– Тут є баланс. Є житомирські бригади, які сплачують ПДФО. Там все чітко: ми з командирами, з фінансистами, сіли – і вони запропонували частину коштів із субвенцією. Плюс по частині коштів вони нам дають запити. Вони не можуть, наприклад, купити екскаватор – а їм же потрібно будувати. Тому ми штук 6 екскаваторів вже купили. Вчора повезли останній, сьомий, на фронт.
Так само вони пишуть запити на “Мавіки” чи “Валькірії”, які їм потрібно купити. Ми самі закуповуємо.
Частину вони можуть придбати самі, частину нам простіше давати субвенціями. Тому тут є баланс. Але ми допомагаємо за свій рахунок багатьом частинам, які не зареєстровані в Житомирі. Наприклад, 46 бригада – не зареєстрована, але ми їм теж виділяємо, допомагаємо. 71 бригада – не житомирська, але там житомирян багато, тому все одно потрібно. Ми тут не ділимо – житомирські, не житомирські. Третя штурмова, наприклад, взагалі не має стосунку до Житомира – але ми бачимо, що роблять хлопці на фронті – і я розумію, що від Третьої сьогодні дуже багато чого залежить на фронті. Тому ми намагаємось їм теж допомагати. Позавчора зустрічалися з ними. 15 “Мавіків”, 2 аутели, 2 РЕБи і 5 екофлошок – це те, що первинно було потрібно – ми їм завезли.
Але в нас ще є інші підрозділи. Наприклад, батальйон “Вільна Ічкерія”. У них нема громади, де вони зареєстровані. Вони перебувають під ГУР. Але у них, на жаль, теж багато втрат. Хлопці віддають життя за Україну. Тому ми на мільйон гривень допомагаємо батальйону “Вільна Ічкерія”. Голова уряду Закаєв у мене один раз був, ми постійно спілкуємось. Вчора спілкувався, завтра – у них на базі в Києві. Ми їм допомагаємо. Полк Калиновського – хлопці теж віддають життя. 26 грудня минулого року я був у Бахмуті, якраз до них їздили. Заганяли їм пікапи, багато чого іншого передавали. Теж намагаємося їм допомагати, бо у них нема громади, яка їм допомагає. Але вони дуже багато роботи роблять.
Ще є 190-й навчальний центр – вони нам ПДФО за рік сплачують приблизно 12 млн грн (бо у них основна частина не в Житомирі), а ми їм допомогли приблизно мільйонів на 50. Тут ніхто не рахує, хто кому винен залежно від того, які хто функції виконує.
– Змінимо тему. Президентська вертикаль продовжує тиснути на нелояльних або навіть суто нейтральних керівників органів місцевого самоврядування на місцях. Кейси начебто різні, але тенденція простежується чітка: війна з Владиславом Атрошенком і нині з в.о. міського голови Чернігова Олександром Ломако, затримання сумського мера Олександра Лисенка. Віталієм Кличком взагалі займаються з 2019 року. Ще є полтавська і тернопільська історії. Я все перелічив чи ви ще щось можете додати? Інформації у вас має бути набагато більше за мене.
– Так, інформації є набагато більше. Наприклад, кейс міста Рівне. Дуже дивна ситуація, коли мера фактично відсторонили за адміністративне правопорушення 6 тисяч гривень. Притому 6 тисяч гривень – це штраф…
З іншого боку, тут абсолютно різні кейси. Я не хочу їх змішувати. Бо Суми – це одна історія. Мало хто з мерів піде на суд в підтримку щодо Сум.
– Чому?
– Якщо це корупційна історія, то точно ніхто не піде підтримувати позицію захисту в цій справі.
2 жовтня Служба безпеки України спільно з НАБУ затримала міського голову Сум Олександра Лисенка на гарячому – в момент одержання частини траншу, а саме 1,4 млн гривень
– Але і на суд до Атрошенка поїхали лише три людини – ви, Кличко і Садовий.
– Так. Хоча Атрошенку я при всіх казав, що він не правий. Я трошки знаю більше – але не хочу тут виносити, показувати це все. Я йому в очі при всіх казав, що в цій історії він не правий. І поїхав я в суд не на захист Атрошенка, а на захист все-таки місцевого самоврядування. Це ж окрема гілка влади і потрібно це розуміти. Бо реформа децентралізації – це найуспішніша реформа. Тобто фактично на суд я поїхав на захист самої інституції місцевого самоврядування. Бо до влади є питання.
Фото: udar.party
Але в цілому – не потрібно змішувати різні кейси. У кожного мера можуть бути різні ситуації. Потрібно відокремлювати мух від котлет.
– Видалимо з цього переліку очевидно корупційні ситуації. Решта – це усе-таки доволі довгий перелік. І це ж ми ж зараз говоримо тільки про великі міста. А в містечках подібні історії не отримують такого розголосу.
То чого ж більше в цьому тиску – політичної складової (вибори, беремо під контроль адмінресурс), воєнної (оптимізуємо місцеве управління під міські військові адміністрації)? Чи це комбінація тиску з економічною корупцією з боку деяких представників центральної влади?
– Навіщо зміщувати мера, щоб отримати ресурс для економічної корупції?
– Для людей, які це роблять, питання так не стоїть. Для того зміщувати, щоб поставити на посаду свою людину і контролювати грошові потоки.
– Я думаю, що це намагання просто побудувати під час війни централізовану систему управління. І все. Так простіше керувати. Тут аби потім знайти сили повернутися до децентралізації…
Боюся, ніхто вже не буде повертатися і вертати повноваження…
– Я спокійно до цього ставлюся, бо Україна – не та країна, щоб таке дозволити. Ми вміємо спільно ворога бити, але якщо у нас тут щось затискають і хтось спробує узурпувати владу в країні – ми вже проходили це у 2014 році. Я на Майдані у 2004-му був о пів на дев’яту вже зранку. А в 2014-му році, коли ще тільки Мустафа перший раз ввечері звернувся під стелою, я був вже у Житомирі, роздрукував наліпки Україна-Євросоюз і студентам їх роздавав. Тому це неможливо. Ми збираємось дуже швидко і побудувати Росію в Україні точно не вдасться.
– Ви як міський голова на собі тиск такого роду відчуваєте?
– Чесно кажу: ні.
– До вас не зверталися з умовами: зроби нам те і те, інакше буде з тобою, як у Чернігові, або як у Сумах. Не в плані того, що ви корупціонер. А в плані того, щоб запровадити військову міську адміністрацію?
– Може, у нас в Житомирі унікальна ситуація – але у нас з військовою адміністрацією дуже класні стосунки. Не те, що ми полюбляємо десь сидіти і святкувати щось – такого майже ніколи не було, тим більше під час війни. Але у нас разом з військовими відбувалися 2-3 наради на день. І кожен брав на себе стільки, скільки міг витягнути. Якщо ми брали на себе завдання побудувати своєю технікою укріпрайони 20 км від Житомира, то нам просто штаб виписував всі документи, ухвлював рішення на використання нашої техніки – і ми будували райони. Якщо ми брали на себе якісь закупівлі, він в тому числі підстраховував рішення штабів. Ми тоді не ділили владу і щодня 2-3 рази на день проводили наради. Це дало свій ефект. У нас же в обід в перший день війни в Житомирі було побудовано навколо всіх військових частин цілі укріпрайони! Ще до обіду ми такий клич кинули, тисячі людей вийшли – і почали будувати все це. Тому у нас тут ніколи чвар та суперечностей не було. Тому, може, у мене такого тиску і нема. Я розумію, хто у нього керівник, яка у нього вертикаль – і роблю все, щоб його десь не підставити. І від нього теж ні разу не бачив якихось моментів з перетягування на себе чогось. Ми працюємо спільно!
Сухомлин і голова Житомирської ОВА Віталій Бунечко на початку повномасштабної війни. Фото: Житомирська ОВА
– Однак, я так розумію, що кожен свій підпис ви ставите обережно і дуже ретельно дивитеся на всі витрати? А то ми бачили, як пан в.о. голови Чернігівської міськради Ломако свого часу з’їздив у Німеччину і має зараз з цим проблеми.
– Так, тому я використовую тільки свій автомобіль, сам його заправляю. Це з перших днів роботи міським.
Бо я прийшов з виробничого бізнесу. І на виборах у 2015 році я на своєму “Порше Каєн” їздив по дворах, по зустрічах. Мені казали тоді: нащо це ти робиш, візьми машину. Але для мене це отакий челендж був: я можу собі це дозволити. Тому я дивлюся на ці речі по-своєму. Наприклад, 10 днів тому я їздив у Берлін на енергетичний форум. То була необхідна поїздка, бо німці нам дуже допомагають, Житомиру вже на мільйони два євро допомоги передали: нове енергетичне обладнання, сонячні панелі. Потрібно їздити, щоб показувати своє місто і щось отримати за це. Але я повністю їду за свої кошти. Я приїхав у Берлін, відбувся форум. Я за годину вже був у аеропорту, прилетів до Варшави. О дев’ятій сів в автомобіль. Ніч їхав. Вранці я вже був на роботі.
– У кабінеті у вас на стіні висить портрет президента Зеленського, а нижче стоїть Махатма Ганді.
За всієї поваги до чинного голови держави, це дещо кумедно – Махатма Ганді нижче за Зеленського. Менше з тим – я правильно розумію, що ви повісили портрет президента з початку повномасштабної війни?
– У кожного часу свої герої. Коли я став міським головою і до мене хтось заїжджав, ті ж народні депутати, я чув питання: чого у тебе не висить портрет президента?
– Типове запитання, яке більше говорить про те, хто його ставить.
– Що ж до Ганді, то мені близька його філософія. Я хоч і людина військова, свого часу здобув військову освіту, Харківське командне, – але все ж розумію, що потрібно вирішувати конфлікти за допомогою іншого засобів, крім як кидатися залізом та снарядами. Це вже остання річ, яку можна застосовувати. Тому я повісив Ганді. І, знаєте, це класна річ – коли до тебе заходять у кабінет люди, які не знають, хто це. Це такий тест – ти одразу можеш приблизно оцінити рівень людини. Бо були такі, які: а хто це такий?
Тепер щодо портрета президента. Справді, це була така емоція на 3-й чи 4-й день війни. Я їхав у машині і побачив фото президента. У той час всім було страшно, нам все одно потрібна була людина, яка візьме на себе відповідальність. Ні, я розумію, що є Збройні сили, але президент все одно був тою людиною, яка в той час мала взяти на себе відповідальність.
І це була емоція: я просто дорогою на телефоні обробив це в редакторі – і скинув на свою пресслужбу. Вони роздрукували, і я повісив. Бо розбиратися, хто що і як, будемо після війни. Я розумію, що є багато прорахунків, можливо, претензій один до одного. В президента – так само. У його оточення дуже багато прорахунків – і критики справедливої в їхній бік теж дуже багато. Але я ставлю його на своє місце. Мене теж критикують; можливо, багато чого і я роблю неправильно. Але я знаю, що перебуваю на роботі з пів на восьму до восьмої вечора. За день спілкуюся з командирами 10-12 військових підрозділів. Ми щось для них закуповуємо, чи ремонтуємо злітно-посадкову смугу на Озерному, чи будуємо полігон. Я в цій роботі. А люди 90 % моєї роботи не бачать. Я не можу про це розповісти.
Ось так і я не можу реально оцінити роботу президента. Є критика, і вона справедлива. Але ми бачимо те, що ми бачимо. Ми не знаємо, яка робота робиться всередині. Тому під час війни у нас є Верховний Головнокомандувач. Переможемо росіян – потім розберемося.
– Сергію, я розумію вашу точку зору, але. Ви теж нікуди не втекли, теж залишилися виконувати свої обов’язки. Й Атрошенко нікуди не виїхав. Філатов нікуди не виїхав. Багато людей нікуди не виїхали і продовжували робити свою роботу. Але ж їхні фотографії не вішають по районах чи по райвиконкомах. Це їхня робота. Як і у Зеленського – на його посаді.
– Так. Це тоді дійсно була емоція. Саме тому я портрет вибрав не офіційний, а той, що цю емоцію викликав.
– Розумію. А зараз, мабуть, емоція пройшла, а зняти не можна. Бо ж скажуть: а чого це він зняв Гаранта? Щось тут не те…
– Почнуть копатися…
– …шукати заколоти і так далі.
– Щодо тих, хто втік, а хто – ні. У мене теж було два директори комунальних підприємств, які залишили країну.
– Та, мабуть, у кожному місті були такі люди.
– Про себе скажу, що того дня приїхав на роботу десь о пів на шосту. Перша машина пішла вивозити боєприпаси зі складу КБ “Луч. А сесію міської ради ми зібрали на восьму годину ранку 24-го. Одразу кошти заклали, резервні, на оборону. І перше рішення, яке ухвалила Житомирська міська рада, – це припинення діяльності політичних фракцій до кінця війни. І це тоді дало нам величезну перевагу; і сесії ми проводили тоді по два рази на місяць. А іноді і два рази на день, навіть таке бувало, коли була потреба у військових частин – термінова субвенція чи щось інше. У нас не було політики. Тут, я думаю, якби Верховна Рада такі речі зробила би одразу, це була б трошки інша історія.
– Бо було відчуття, що ви всі – разом.
– Абсолютно. Ми не ділилися на політичні сили. Ми всі робили. У мене два директори комунальних підприємств, обидва – чоловіки, в перші дні виїхали. Так я дистанційно їх набрав, попросив написати на звільнення, що вони і зробили. І я їх звільнив з роботи.
– Ці двоє потім до міста повернулися?
– Мене вже це не цікавить. Я не спілкувався з ними після цього. Чесно кажучи, не знаю, де вони.
– Під час війни окремий головний біль для місцевого керівника – бомбосховища. Ви можете сказати, що у Житомирі вони стовідсотково працюють і будуть працювати так, як ви того хочете?
– Ні, не можу. І ніхто не може сказати.
– Бо тут замішаний людський фактор?
– Так. Багато укриттів розміщені в житлових будинках. І, наприклад, ключ чи у голови ОСББ, чи у відповідальної особи. Може бути так: тривога – а він до лікарні потрапив. Чи на дачу поїхав – і не передав ключ. Це може бути людський фактор. І щоб звести цей фактор до мінімуму, ми запровадили відповідну програму.
– Яку?
– Ми вже десь близько 200 дверей замінили і поставили дистанційні електронні замки. І коли у нас міський інформаційний центр дає сигнал тривоги, кнопочка одна – пем! – і двері автоматично відкрилися. Ми запропонували цю програму всім ОСББ. Всім ми за свій кошт фінансуємо двері, замки, встановлюємо все. Таким чином встановлено вже приблизно 200. Плюс ми закупили модульні укриття. За які нас зараз, до речі, критикують. Вартість одного модульного укриття – 1,4 млн грн, маленьке – понад 2,4 мільйона. Але там знов, порівнюю з іншими містами, я не хочу називати міста, але у багатьох стінка 20 сантиметрів, у нас – 30. У нас автоматичні двері і взагалі система: там і камери стоять, і освітлення, і аптечки, багато чого всередині є.
– А за що тоді критикують?
– Бо після того, як ми їх встановили, в Житомир нічого не прилітало (стомлено посміхається – Є.К.). Але я до цього звик: ти як міський голова, особливо під час війни, обираєш між поганим і ще гіршим. Чому? На той час в Україні було три компанії, які мали сертифікати на ті модульні укриття. Ми найдешевшу обрали і встановили. І деякі люди вважають, що ми марно витратили кошти. Але якби прилетіло в цей парк, сквер і, не дай бог, когось поранило – тут вже не було б питання коштів. Все одно я б відповідав. Бо на цій посаді ти завжди на такій розтяжці.
– Що має бути наявне у бомбосховищі в місті Житомир? Є якісь чіткі нормативи?
– Тут треба розрізняти: є бомбосховище і є найпростіше укриття. Але там – запас води, інтернет, освітлення, лавки, аптечка – все має бути.
– У вас хтось з ваших заступників відповідає за бомбосховища?
– Є профільний заступник, який цим займається. Дивиться, перевіряє, чи все є. Загалом, ми дуже багато укриттів побудували по школах і садочках. І коли ОСББ у мікрорайонах не завжди справлялися, ми відчиняли двері садочків і шкіл просто для людей. Але після цього, бувало, пропадають деякі матеріали, і обладнання. А дітям потрібно навчатися – отже, тут є свої нюанси.
– Цієї осені ворог не поспішає розпочинати “зимовий сезон” ракетних обстрілів. (Я звичайно не маю на увазі Херсон, Миколаїв, Запоріжжя та інші наближені до фронту міста – там інша ситуація). Як думаєте, чому? Накопичують ракети до мінусових температур?
– Ми розуміємо, що їх ВПК не може задовольнити всі потреби. Тому вони просто вичікують.
– Але готуються не тільки вони, а й ви?
– Так. Ми зробили перепідключення майже всіх котелень у Житомирі між собою. Якщо у мене вдарять по одній котельні, дві інші будуть забезпечувати цей мікрорайон, і ніяких проблем не буде. Це наш план В.
– А план С?
– Якщо вони вдарять і не буде газу, то у нас в місті по різних районах встановлено 6 котелень, які паралельно працюють. Вони зможуть забезпечити 70 % міста мінімальною температурою теплоносія, щоб не розморозити систему. Це план С. І наші три окремі модульні котельні стоять на складі. Якщо, не дай бог, щось трапиться, ми зможемо зняти котельню, привезти, підключити за один день і забезпечити якісь мікрорайони чи великі об’єкти, лікарні.
Окрім цього, у нас на 84 об’єктах Теплокомуненерго і водоканалу встановлені генератори потужністю від 100 до 6 МВт. До того ж, ми отримали від німців – зараз якраз має йти монтаж – дві газопоршневі електростанції потужністю 1,6 МВт. Плюс у нас працює своя ТЕЦ, яку ми побудували за співфінансування уряду Швейцарії, яка теж виробляє електричну енергію.
А ще на водоканалі до весни буде побудовано 7 сонячних електростанцій, які на 50 % закриють потреби водоканалу в енергозабезпеченні. Тому ми готуємось. З іншого боку, я вже казав, що ми виділяємо кошти і для військових додаткових екіпажів на пікапах. 8 автомобілів вже передали і зараз закупаємо ще 10. Це додаткові 18 екіпажів, які теж будуть закривати, з точки зору ППО, об’єкти в Житомирі.
– Скільки людей живе зараз у Житомирі?
– Приблизно до 280 тисяч.
– А скільки було на початок повномасштабного вторгнення?
– 264 тисячі.
– Тобто майже стільки ж, як зараз, і навіть трішки менше.
– Майже стільки ж. І по Житомиру зараз важко пересуватися – дуже збільшилася кількість машин. По-перше, ті люди, які переїхали. По-друге, це військове місто; у людей з’явилися якісь кошти, і коли було безмитне ввезення машин, вони купили машини. І візуально здається, що населення збільшилося рази в півтора.
– Правоохоронні органи України знаходять пособників ворога серед працівників мерій і комунальних структур по всій країні. У Житомирі такі випадки є?
– Ні. Щодо комунальних структур і щодо мерії в цьому плані у нас все нормально. У нас був лише суд стосовно однієї вчительки – за висловлювання в соцмережі.
– Але ви припускаєте, що на засіданнях у мерії можуть бути такі люди?
– Можливо.
– Яка ситуація з дитячими садочками, школами та вишами порівняно з початком повномасштабної війни? На який відсоток завантаженості вони зараз працюють?
– Якщо взяти виші, вони значно збільшили кількість студентів.
– За рахунок переселенців?
– Переселенці – то одне. Якщо ж ми кажемо чесно, то це спосіб не потрапити під мобілізацію. Ми повинні про це відверто казати і розуміти.
– На скільки збільшилася кількість студентів у вишах?
– Не можу сказати – ще не бачив по Житомиру результати вступної кампанії. Але тенденція така по Україні є. До війни у нас студентів було, якщо не помиляюсь, 40 тисяч. Зараз вже другий рік – за 110-120 тисяч людей, які хочуть здобувати другу освіту
– Що по школах?
– У Житомирі до війни в школи ходили 32 тисячі дітей. На сьогодні у нас в Європі та в інших країнах залишається 3 200 дітей. 10% з батьками не повернулися з Європи.
– До речі, де ваші діти?
– У Житомирі. У мене і батьки тут. Перші 2 тижні війни я ночував тут, в міській раді. І потім не приїжджав додому десь ще місяць. Бо не хотів наражати на небезпеку свою сім’ю.
– А в чому полягала небезпека? Розкажіть, бо дехто вже забув про початок війни, а дехто не розуміє елементарних речей.
– Тоді ж багато було можливостей роботи диверсійних груп. І ми не розуміли, скільки є колаборантів, навідників і що вони будуть робити.
– Саме так, а тут міський голова, про якого все відомо…
– Так, кожен знає, де я живу, в центрі міста, у звичайному багатоповерховому будинку. Тому приїхати додому – це можливість ще і підставити сім’ю. Тому я понад місяць не приїжджав. Дружина до мене заїжджала, речі привозила і ночувала тут, на підлозі. І коли вже російські передові підрозділи виходили за Коростишів, і дійсно була загроза, що вони підуть на Житомир, тоді ми стали радитися.
Дружина відмовилася кудись виїжджати. Батько відмовився – він теж військовий, сказав: я тут залишаюся. Тоді маму з молодшими доньками, разом ще з однією сім’єю, ми відправили до друзів у Молдову. Вони там пробули три тижні і повернулися.
– А ваш старший син?
– З перших днів був тут, зі мною. Спочатку він не служив, навчався в Англії, потім у Києві інститут закінчив. А в перші дні повномасштабної війни прийшов сюди, написав заяву в тероборону, в ДФТГ. У нас тут повні склади зброї були – то він зброю чистив, навчався, що це таке, стріляв. А потім, коли вже росіяни відійшли від Києва, сказав, що потрібно щось вирішувати – і пішов у військкомат. Потрапив у 190-й навчальний центр, пройшов навчання, опанував розвідувальні безпілотники. Був спочатку під Херсоном, потім Запорізький напрямок. Потім знов Херсон, звільнення Херсону. А потім його відібрали (у нього фактично вільна англійська мова), він пройшов навчання як інструктор на натівській базі і на сьогодні як інструктор навчає пілотів і ДШВ, і ССО. Плюс періодично виїжджають на бойові. Отримав навіть нагороду він Генштабу.
– А решта дітей?
– Дві доньки зараз у Житомирі, у школах.
– Отже, перші тижні війни ви спали у цьому кабінеті, під стінкою?
– Так, на підлозі. Бо там під батареєю було тепло. Плюс за два тижні до війни Макс Поляков – знаєте таку людину? Це український Ілон Маск, який ракету зробив, яка літає, компанія Хайфлай – подарував мені такий килим – овчинка з картою України. Я ще думав, нащо воно мені потрібно? А потім так тепло було, класно. Знадобився (сміється – Є.К.).
– Коли на початку бесіди ви мені розповідали про безпілотники, то просто сипали термінологією. У вас до цього певний технічний хист? Чи війна примусила всього навчитися?
– Взагалі-то я танкіст – але перед війною ще й навчився літати. Коли почалася війна, син прийшов – а він тоді фактично літав на безпілотнику. І ми з моїм радником Сашею Черняховичем на полігоні за тиждень фактично пройшли повний курс і навчилися літати на розвідувальних безпілотниках. Тому ми вже тоді розуміли, як це працює і для чого. Після цього навіть кілька разів виїжджали на бойові. Вилітали, коригували нашу 44 бригаду. Там був такий командир Чорний, артилерист. Ми з ними працювали, виконували інші задання. Після цього, коли ти постійно реагуєш на запити військових, їздиш по бригадах, з хлопцями спілкуєшся, ти отримуєш багато інформації. Потім тендери проводиш, їздиш на підприємства цих компаній.
Тоді ми і познайомилися ще з однією класною компанією під Києвом, яка зробила дуже великий і класний ударний безпілотник. Далося взнаки і те, що в Житомирі розташований найбільший центр щодо безпілотників. І ми з командиром кожен день на зв’язку. І у цих киян були проблеми з фінансуванням, ми їм тоді декілька БПЛА під 5 мільйонів профінансували. А в обмін на це ми разом з ними виїжджали на всі бойові і запускали. І нині ми вже у Житомирі запускаємо велике виробництво великих безпілотників. Тому я всіх і знаю…
– На хвіст поставлю вам традиційне фінальне запитання. Сергію, ми переможемо у цій війні?
– Знаєте, я взагалі не так хочу сказати. Що вважати перемогою? Якщо ми навіть вийдемо на кордони 1991, це не зупинить війни і не буде заважати Росії завдавати ракетних ударів по українських містах. Перемога, коли ми втратили десятки і десятки тисяч хлопців?
Це ж не змагання, не Олімпіада, коли ти прийшов першим, тебе нагородили – і ти сказав, що у тебе перемога. Ми втратимо десятки, а може і сотні тисяч людей; ми втратимо цілі міста і території, на яких найближчі 10-20 років не буде ніякого життя. Ми отримаємо мільйон, напевно, квадратних кілометрів чи гектарів замінованої території. Що назвати перемогою? Я не дуже хочу казати про якусь перемогу.
– Ви вірите в те, що якщо Путіна не стане, то війна закінчиться?
– Дуже багато людей кажуть, що ні. Бо якщо брати історично, Росія – це імперія. А життя імперії будь-якої можливо тільки тоді, коли вона розширюється і приростає територіями і завойованими країнами та народами.
Тому наш успіх у війні суті Росії не змінить – але може дати нам паузу в 10-15 років. І це буде можливість все ж за допомогою світу змінити в них цю систему. Але шанси на це поки що невеликі …
Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн
Джерело: censor.net
