У нього було багато імен. В Японії його називали Еро-сан, у Китаї ─ Айлосяньке. Бірманські діти зверталися до нього «кокоджі» ─ старший брат, а чукчі прозвали його «какомей» ─ «чудо».
Все це про Василя Яковича Єрошенка. Хто ж він, всесвітньо відомий українець про якого так мало знають в Україні?
Єрошенко народився 13 січня 1890 року в українському селі Обухівка на Білгородщині (тепер – територія Росії).
І хоча в 4 роки він через хворобу кору осліп, навчився пересуватися по селу самотужки, опанував гру на скрипці, гітарі та фортепіано.
Долею здібного музики зацікавився місцевий поміщик – граф Орлов-Давидов. Завдяки йому 9-річний Василь потрапив до московської школи-притулку для дітей із вадами зору.
Опісля працював у оркестрі народних інструментів, та майже весь свій заробіток витрачав на послуги бідного актора, який вголос читав незрячому книжки.
Єрошенко мріяв стати освіченою людиною. 1912 року за короткий термін вивчив есперанто й поїхав до Англії – у Королівський інститут сліпих.
Тут Василь зацікавився буддизмом, почав вивчати японську мову та готуватися до поїздки на Схід. У квітні 1914 року за відрядженням російського товариства есперантистів Єрошенко поїхав до Токіо.
Саме тут він почав викладати есперанто у столичному університеті і став вільним слухачем місцевої школи сліпих, де вивчав психологію, медицину, музику, японську літературу й мову, котру досконало опанував за короткий період.
Крім того, Єрошенко познайомився з японською інтелігенцією.
Зокрема з 27-річною японською журналісткою Камітіка Ітіко. Це була смілива й вольова жінка, прихильниця емансипації. Єрошенко закохався в нову знайому.
Проте Камітіка була закохана у відомого письменника і анархіста, засновника Японської есперанто-асоціації Осугі Сакае.
В останнього була дружина. Цього Камітіка не змогла пробачити і здійснила напад на коханого. Жінка одразу здалася поліції і її засудили до кількох років ув’язнення.
Єрошенко в цей час перебував у Південно-Східній Азії. Повернувшись 1919 року, він відвідав кохану у в’язниці. До останнього він любив лише її.
На початку 1916 року майже одночасно у двох японських журналах було надруковано новели молодого письменника з незвичним прізвищем Айлосяньке. Це «Розповідь паперового ліхтарика» і «Дощ іде».
Єрошенка почали називати поетом, а знайомі – впізнавати серед героїв Розповіді любовний трикутник автора.
Василь Єрошенко мандрував Південно-Cхідною Азією – Сіамом (Таїландом), Бірмою, Індією, – маючи намір створити тут школи для незрячих.
У Китаї він викладав есперанто в Шанхайському та Пекінському університетах, на запрошення класика китайської літератури Лу Сіня мешкав у його будинку.
1919 року за розпорядженням британської влади Єрошенка заарештували як “більшовицького агента” та депортували з Індії.
Водночас у Владивостоці мав відбутися суд над письменником. На щастя, Василю Єрошенку вдалося втекти до Китаю.
Декілька місяців він живе в Харбіні, потім викладає у Шанхайському університеті. Тоді ж дебютує як літератор, що пише мовою есперанто.
У доробку Єрошенка – чимало казок, написаних японською та есперанто. У творах письменника відбилися “вічні” теми любов і смерть, прагнення до досконалості, єдність усього сущого.
У Японії у 1921 та 1924 роках було видано три його збірки творів японською мовою, у Китаї у 1922 – 1924 – одну на есперанто і декілька у перекладах китайською мовою. Його казки у 1953 році увійшли до багатотомника “Бібліотека японської дитячої літератури”. Згодом в Японії видавалися тритомні зібрання творів письменника.
Латиський есперантист Інтс Чаче стверджував, що незрячий поліглот володів близько 20 мовами англійською, французькою, німецькою, японською, китайською, бірманською, тайською, гінді, туркменською, чукотською, пушту, санскритом, латинською, італійською, іспанською, португальською…
Завдяки знанню священної буддійської мови палі під час перебування в Бірмі Єрошенко домігся проведення освітньої реформи, яка передбачала викладання незрячим бірманцям історії, англійської мови, психології і гігієни, музики й мистецтва масажу.
Єрошенко ніколи не забував рідної української мови, під час східних мандрів часто блискуче виконував українські народні пісні під акомпанемент гітари.
Його племінниця Віра Сердюкова згадувала, що серед улюблених були «Розпрягайте, хлопці, коні», «Закувала та сива зозуленька», а також покладені на музику вірші Тараса Шевченка.
1923 року Василь Єрошенко нарешті повернувся додому, вже в цілком інакшу державу – СРСР. З 1924 року працював перекладачем в московському Університеті трудящих Сходу.
Згодом продовжив мандрувати світом 1928 року побував на Чукотці, де організував школу для дітей з вадами зору, потім – в Нижньому Новгороді. Редагував часопис незрячих літераторів у Москві, був директором дитячого будинку у Туркменії, де розробив туркменську абетку для сліпих.
Василь Єрошенко не побоявся звернутися з листом на захист міжнародної мови есперанто й есперанто-руху безпосередньо до Сталіна. Хоча добре знав, що Спілку есперантистів радянських республік розгромлено за вказівкою вождя, а багатьох діячів заслано в Сибір.
Офіційно радянська влада Єрошенка не переслідувала, проте він завжди залишався під підозрою, адже листувався із закордонними друзями незрозумілим брайлівським шрифтом, та ще й відмовився працювати на перехопленні телефонних розмов іноземців у готелі «Москва».
Коли дізнався, що хворий на рак, Василь повернувся до Обухівки, де і помер 23 грудня 1952 року. Свій безцінний архів Василь Єрошенко заповів Всеросійському товариству сліпих, та його бездушно спалили.
Твори так і не були надруковані. Перед смертю він попросив, щоб на його могильному камені вирізьбили слова «Жив, подорожував, писав».
Джерело: РадіоТрек
