42-річний Володимир Ободзінський із села Юрівка на Житомирщині в одну мить втратив найдорожче, що мав у житті. Дві російські бомби впали на його дім і вбили три покоління родини: 40-річну дружину Наталію, 14-річного сина Володимира, 19-річну доньку Іванну та однорічних онуків Вероніку й Дениса. Минуло пів року після трагедії, а Володимир не може стримати плач, розповідаючи про сім’ю.
Ми поспілкувались із Володимиром Ободзінським про його трагедію, життя після неї і те, що допомагає йому не зламатися під тягарем розпачу.
Впізнати можна було лише сина: загибель родини Ободзінських
Коли почалася широкомасштабна війна, родина Ободзінських спершу вирішила не покидати дім, адже російські військові були далеко від їхнього села. Володимир збирався на роботу до Києва. Заздалегідь купив продуктів та привіз їх додому.
Попрощатися перед від’їздом вийшло лише з донькою і сином. Дружина у той час гуляла з онуками. Це досі лежить каменем на серці чоловіка – що не обійняв тоді свою кохану Наталю.
Володимир та Наталія Ободзінські
Востаннє Володимир бачив сім’ю по відеозв’язку 8 березня. Подзвонив Наталії по вайберу, привітав зі святом.
“Ми тоді жартували, намагалися не панікувати. Іваночка дуже просила мене повертатися скоріше, бо вони скучили”, – пригадує Володимир.
Іванна Ободзінська з дітьми
Чоловікові того дня було дуже неспокійно на душі. Керівники відпустили його з роботи, запропонували службову машину. Але оскільки вся київська траса тоді була заблокована, він вирішив поки не їхати, ще трохи почекати.
Приблизно о 19.00 Володимир ще раз поспілкувався із сім’єю телефоном та побажав усім доброї ночі.
О 20.30 йому зателефонував сусід Микола та сказав, що на вулиці, де вони живуть, щось двічі сильно гупнуло.
“Я відразу набрав дружину, але телефон був вимкнений. Це нормально для Наталі, бо вчителювала допізна і могла ще працювати дистанційно. Тому я подзвонив сину. Телефон так само був вимкнений. У доньки – теж. У мене почалася паніка”, – пригадує чоловік.
Володимир багато разів набирав по черзі номери телефонів рідних. Зрештою подзвонив батькові і попросив заглянути у дім. За 20 хвилин зателефонував татові знову. У слухавці одразу ж почув крик своєї мами. А батько важким голосом прошепотів: “Вдома немає нікого живого”.
“У той день вони загинули фізично, а я – душевно”, – каже Володимир.
9 березня вранці він виїхав з Києва. Дорогою увімкнув радіо, якраз говорив Володимир Зеленський: “Загинуло 52 дітей”. Про себе чоловік продовжив: “3-є з них: мій син і онуки…”
Онуків Володимира знайшли за 60-70 метрів від будинку в сусідському городі. Іванна була у ванній кімнаті, дружина Наталя – на кухні. Сина знайшли неподалік. Впізнати можна було лише його.
Володимир Ободзінський-молодший
“Росіяни скинули дві 500-кілограмові бомби, будинок просто знесло. На його місці тепер – купа цегли, розкидані дитячі речі, книжки, одяг та іграшки. Мене питають, що я з цим думаю робити… Нічого я не думаю там ні прибирати, ні робити”, – каже крізь плач Володимир.
Чоловік пригадує: коли він вже був у Києві, Наталя та Іванна просили його вивезти їх. Це прохання – ще один камінь на його серці.
“Те, що я їх не врятував, залишиться зі мною на все життя”, – з болем у голосі каже Володимир.
Будинок Ободзінських зруйнували вщент
9 березня тіла Ободзінських забрали з моргу і похоронили на Малинському кладовищі. Поруч з рідними залишив місце для себе і чоловік.
“До моргу я наче тримався, але коли побачив їхні тіла, то все…. Вони лежали у відкритих трунах замотані у простирадла…. Ми докупили деякі речі і поклали в домовину. На кладовищі був священник. Зробили все за обрядами”, – каже Володимир Ободзінський.
Після похорону чоловік забрав своїх батьків з Малина, відвіз із міркувань безпеки на Рівненщину та повернувся в Київ працювати.
“З 11 березня я живу на роботі. Тут мені дали маленьку кімнатку”, – каже він.
“Приснився син, просив про книгу… Приніс йому на могилу”
Володимир та подруга його дружини Світлана час від часу зідзвонюються – говорять, плачуть разом. Так долають біль від втрати.
Чоловік каже: за ці пів року рідні двічі снились йому.
“Наталя просила відкоркувати шампанське, а син хотів одну книгу. То я їм і відніс на могилу”, – каже Володимир.
На кладовище до рідних Володимир навідується за кожної нагоди. Приносить квіти, а для дітей – солодощі.
Могила сина Володимира
Чоловік зізнається: жодних власних планів на майбутнє не будує. “З батьками поспілкувався, до вечора дожив і добре”, – каже.
Нині чоловік намагається шукати нові сенси в житті. Допомагає людям, які опинилися в скрутному становищі. Якось віз гуманітарну допомогу в постраждалий від дій росіян Іванківський район на Київщині. В селі Рафалівка зустрів біля руїн будинку двійко дітей. Вони просили хліба. Чоловік познайомився з ними, і відтоді допомагає їм.
“Розумієте, я все втратив у житті, то хоча б цим дітям допоможу, щоб вони на мить відчули себе краще, щоби пораділи”, – каже Володимир.
Нещодавно він подарував дітлахам велосипед і ролики сина. Частенько привозить їм харчі.
“Як викопаємо картоплю, то теж завезу”, – каже Володимир.
Одна з цілей чоловіка – не залишити просто так той злочин, який вчинили з його родиною росіяни. Тож він спрямував звернення до Міжнародного кримінального суду в Гаазі.
Джерело: Українська правда, Журнал Житомира – “Субота”
