Рівно 104 роки тому, 7 листопада 1921 року, відбувся бій за Коростень — важливий епізод Другого зимового походу армії УНР. Саме тут українські війська намагалися здобути контроль над містом, де розташовувалися телеграф і радіостанція — ключові для організації повстання на Правобережній Україні.
Ось як описує ці події їх безпосередній учасник Гриць Рогозний:
“Місто миготіло тисячами електричних ламп. Село Чигирі перед Коростенем підходить до самої залізниці. Ворог спинив свою активність. Штаб став у крайній хаті біля залізниці, щоб найкраще було чути стріли з Коростеня.
Погода жахлива. Поривистий зимний вітер скаженів чимраз то все дужче, засипаючи снігом, у перемішку з дощем, утомлених людей і худобу.
-“Бути на поготові, до хат не заходити”- чути команду. Чекали коло двох годин. Жодних стрілів з двірця від полк. Ступницького не було чути, а може вітер перескаджав.
Уже добре розвиднілось на дворі, коли боєві частини рушили в наступ на місто. В голові наступу курінь 6 дивізії, що має заволодіти двірцем. Моя бригада йде на місто. Скоро під двірцем зав’язався бій, але захопити двірець не було можливости. Довгі ешалони служили для червоних чудовими опірними пунктами, де вони засіли з великою кількістю кулеметів. Співвідношення сил: наша атакуюча частина … до 80 багнетів; червоноармійців – не менше 1000! Ситуація: Переважаючи кількістю ворог за укриттями; наші – на голому місці, в снігу і болоті. Зав’язався кривавий бій.
Друга наша група силою в 60 баґнетів десь з півдня силкувалася прорватися на головний двірець через колію й депо. Наслідки нерівного бою зачали швидко виявлятися. Майже оточена зо всіх боків, група полк. Ступницького стала відходити взад. Бригада 6 дивізії загубила забитими під двірцем: сот. Стефанишина, хор. Соколовського – учасника Крутів, хор. Голуба та козаків, крім того ранених: хор. Василіва та козаків. Від двірця зачався відступ.
Моя бригада мала сутичку з якимсь кінним відділом та міліцією, що швидко зникли за місто. У будинку міліції козак забрали кілька ручних гранат різного ґатунку й набої. Містом прямував я на двірець, не чуючи там за вітром стрілянини. По дорозі стрінули збіжевий збірний пункт, до якого з’їхалися селяни з підводами й хлібом. Платили продподаток. За хвилю всі прийомщики буди перебиті й усе, що було на складі, віддано селянам. До розбору складу прилучилося й населення містечка.
Хтось крикнув що в в’язниці сидить багато арештованих “чекою”. Під проводом місцевих людей відправилися до в’язниці. Там стояли большевики з комісаром, який, непізнаючи в нас ворогів, спитав чого собі бажаємо… Всі були перебиті. В самій в’язниці було кілька чекістів, яких теж негайно знищено. В’язниця була переповнена по береги. Повітря в камерах неможливе. Вигляд в’язнів був жахливий.
Я звернувся до них з словами: “В’язні! Від імени Української Армії оголошую вас без різниці віри й національності вільними”. В’язні кидалися один другому на шию, плакали й цілувалися. Несподівано на вулиці появилась велика юрба. Це були в’язні з другої в’язниці, випущені нашою північною групою, що бігли висвободжувати своїх товаришів. Натовп побільшувався. Мешканці міста ламали трибуни, приготовані большовеками очевидно для якогось свята, рвали плакати й викрикували якісь прокляття на адресу советскої влади. Видко було, що за час свого перебування большевики далися населенню добре взнаки…
Між тим прибувші в’язні повідомили мене, що на двірці триває бій і там багато червоного війська. А вслід за тим показалася лава.. За нею друга. Ми хутко зайняли позиції. Ворожі лави все наближалися. А ми продовжували мовчати. Віддалі лишилося найбільше сто кроків. Козаки почали вже нервуватися. З лави було чути: “Товаріщі! перєбєйте своїх офіцеров і прісоідіняйтесь к нам… Зачєм пролівать братскую кровь?”…
– “Підходьте ближче! Ми не чуємо” – з сарказмом кричали мої гарматчики. Лава піднялась й пішла на “ура”. Наші сальви були надзвичайно влучні. Передня ворожа лава залягла й скоро зачала панічно тікати назад. Її стримала задня. Висланий зв’язок до штабу за допомогою не вертався. Відряджений хор. Чорниш з двома козаками вернув лише з одним. Другий був забитий. Він приніс донесення, що в місті наших немає й там большевики. Ми були оточені…
Прорив ми зробили через двори й огороди на двірець. Але й там було не краще. Всі тори були забиті ешалонами з червоним військом. Падав знов густий сніг. Червоноармійці, відчиняючи вагони, й не знаючи хто з ким б’ється, питали нас: “в чєм дело, таваріщі?…” А в відповідь діставали від розлючених козаків ручні гранати в самі вагони. Счинилася каша!…Два ешалони стояли з гарматними плятформами по шість гармат на кожному ешалоні. Зачувши стрілянину, червоні вискакували на перон й били з рушниць перед собою, стріляючи по своїх же. Потім зачали вискакувати з двірця на двір і падали під стрілами козаків. З зорієнтувавшись, большевики заняли місця біля вікон, але і тоді наші ручні гранати продовжували спустошення серед них. В тому бою сильно потерпіли зовсім стороні репатріянти, що вертали з Польщі.
Якийсь старий залізничник підбіг до нас і сказав: ” Брати! тікайте скоріше! Коло семафору два броневих потяги стоять. Ми їх задержемо на деякий час, а ви відходьте за своїми, що пішли в це село” – і показав напрямок.
Чекати не було чого. Ззаду нас на торах ще греміла стрілянина. Це здезорієнтовані большевики билися між собою. Під прикриттям будинків зачали ми відворіт. Несподівано дорогу перегородила нам якась большевицька частина, але після дуже гарячого бою втекла, лишаючи полонених. Ми гнали перед собою, як стадо баранів, 27 червоноармійців, поспішаючи до переїзду, в село. Відбиваючись на всі боки лишали по дорозі вбитих і ранених.
Хутко пробіг по залізниці панцерник “Красний боєць”… за ним другий – ” Лєнін”. На нас не звернули вони уваги, але спинившись на переїзді, відкрили гарматний вогонь по обозу армії, що далеко розтягнувся в степу. 10 полонених ми розстріляли, решта покірно йшла за нами.
Невеликий лісок мав швидко бути нам прикриттям й ми спішили до нього… Ворожі панцерники одначе зауважели нас і зачали обстріл. На щастя мало набоїв розривалося, решта заревалися в землю, обрухруючи і ламаючи берізки. Видно було як далеко в степу брів наш обоз, що поволі приходив до порядку.
Через три годині моя частина дігнала армію в с. Михайлівці. В кожного одне бажання: сточити! Останній перехід до Коростеня, зроблений без перерви з боєм, виносив 60 верствов. І то в дуже лиху погоду, яка до решти знесилювала людей і коней”.
Всі фото зроблені на залізничній станції міста Коростень.
Джерело допису – сторінка Екскурсії Коростень .
