18 січня в оселі жительки с.Кирданів Овруцької громади Надії Мальцевої було гамірно й велелюдно. Сьогодні ветеран праці, учасниця Другої світової війни, найстаріша мешканка цього села та громади відзначає своє 105 річчя.
З цієї нагоди до ювілярки завітали Овруцький міський голова Іван Коруд та староста Кирданівського старостинського округу Іван Лаврик.
Все своє життя Надія Павлівна сумлінно трудилась на цегляному заводі. Роки важкої праці залишили свій слід, але жоден день не був для неї марним. Вона завжди чесна, працьовита і, головне, лагідна людина, до неї ще й нині йдуть земляки за порадою та підтримкою. І всім бабуся порадить, не відмовить, побажає миру й добра в родинах і житті.
«Ваша життєва мудрість, доброта та працелюбність є для нас величезним скарбом. Бажаємо ще багато років радості, миру та тепла», — сказав міський голова Іван Коруд, вручаючи подарунок.
Надія Павлівна, розчулена до сліз увагою гостей, всім щиро дякувала й бажала миру, Перемоги, усіляких успіхів у нелегкому сьогоденні та благополуччя.
А 14 січня 100-річний ювілей відзначила одна з найстаріших жительок Коростишева — волонтерка Марія Карлівна Залавська (Корделевська).
З нагоди поважного і почесного ювілею бабусю прибули привітати в.о.Коростишівського міського голови Юрій Денисовець, голова районної організації ветеранів війни та праці Ніна Оникієнко, працівники культури, гості, рідні та близькі.
Незважаючи на свій поважний вік, бабуся ще й сьогодні у строю: щодня плете на фронт хлопцям коврики (кружки), а донька Оля їх доводить до ладу: акуратно зшиває, наповнює синтапоном. На передовій захисники вже добре впізнають вишиті роботи Марії Карлівни, бо від них віє теплом, щирістю, добром.
Народилась Марія Карлівна Корделевська у селі Осиковий Копець.
«У нас колгосп називався «Промінь» і казали усі не в Осиковому Копці, а в Промені. Батьки працювали в тому колгоспі. Батько поляк, але тоді я не збагнула запитати в нього звідки його батьки. От мамині звідки знаю – вони із Осикового Копця. Але коли згоріла їхня хата, то вони перебрались у Коростишів. Таким чином найближчі родичі по мамі зараз живуть в місті.
Батько був трактористом і біля молотарки механіком, мама працювала в полі.
У Голод 1933-го рятувала нашу родину корова. Її не забрали, а от запаси забрали усі. Корова нас рятувала. Весною, коли підростали у полі «бурячки», то їх копали, мили, сушили. Потім в жорнах, які були майже в кожному дворі, перемелювали сушене лушпиння з гречки, яку вдома посіяли, і ті бурячки. З такого мама готувала їсти.
В родині нас було четверо дітей. А мама виросла в родині де їх було восьмеро, і в батьковій так само – восьмеро. Та найбільша сім’я – в моєї сестри Броніслави – 10 дітей» – розповіла Марія Карлівна.
Справжнім стресом для цієї родини були репресії. Діти залишились не лише без батька, а й без мами.
«У 1937 році в червні забрали тата, а маму у жовтні. Репресовували тоді поляків і батьку ткнули, що він співав «Єще Польща не згінела». Тому його судили за членство у якійсь польській групі, через що одразу розстріляли в Житомирі.
Мама тоді працювала в колгоспі і чула, що і жінок забирають. В колгоспі були їздові, а до кожного були прикріплені коні. От був такий їздовий Віцько, який запропонував моїй сестрі Броні вийти за нього заміж. Мама їхній шлюб одобрила, а незабаром репресували і її. Так я, двоє братів залишились під опікою молодої родини Броні з Віцьком. Через зиму сестра з чоловіком перейшли у свою новозбудовану хату і нас залишили самих по собі. Трохи дід, мамин тато, з нами пожив, але ж він був старенький. Старший брат працював у колгоспі, там і харчувався, а менший працював де прийдеться. Коли вже мами не було, я два роки навчалась у двокласній польській школі, що була в Осиковому Копці. В третій клас перевели у Шахворостівську школу.
Під час окупації ми працювали у власному господрастві, допомогали іншим людям, цим і підробляли. Німці добре відносилися до місцевого населення.
Після звільнення Житомирської області, сестра почала збирати документи аби повернути маму. Їй це вдалося, після шести років розлуки ми знову її побачили. У той скрутний час жилося бідно, не було у що вдягнутися. І мама, щоб заробити на прожиття, шила і вишивала безрукавочки, які продавала на базарі. Тоді мамина двоюрідна сестра вчителювала у Коростишівській школі й допомогла нам перейти сюди вчитися. Школа була в будівлі кірхи. Таким чином ми разом з мамою покинули сільську хату і перейшли в місто. Мамина сестра нас забрала до себе. Незабаром ми хату перевезли у місто».
Мама Марії Карлівни прожила довгих 92 роки. Їй довелося пережити: війну, голодомори, стала вдовою ворога народу, відпрацювала 6 років у засланні в районі Аральського моря, післявоєнну відбудову, онуків від старших і менших дітей.
Про життя у місті Марія Карлівна пригадує: «Вчилася ще в українській школі, що була навпроти костелу. Загалом закінчила 7 класів. Поки вчилась то й картоплю у колгоспі Кірова садили, і євреям хати мастили, щоб підробити. Пізніше працювала статистом на машинно-тракторній станції, а коли одружилась у 1948 року, то вже в 1949 року в нас народилась Лариса, потім Ольга, а потім Олена. Коли діти підросли, пішла працювати у дитячий садочок. Спочатку працювала нянею, а потім – 20 років на кухні. Коли вийшла на пенсію, пішла співати у хор «Ветеран» під керівництвом Івана Федоровича, що діяв на базі місцевого Будинку культури».
Плести крючком Марія Карлівна навчилась понад 90 років тому, коли була в 2-му класі. Все починалося з шапочок для себе. А коли територію України захопили німці, пані Марія навчилась в’язати шпицями. Шкарпетки в’язала, бо ніде було їх взяти, і обмінювала їх у селі на продукти. З того часу й має бабуся таке хобі – в’язання.
Нині будинок бабусі радують і звеселяють троє доньок, шестеро онуків, 10 правнуків та двоє праправнуків.
Многія і благія літа, шановні ювілярки!
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Віра Гавриш