Свідоме знищення тріо Мареничів у 1980-му – підступний та гріховний злочин радянської влади: так вбивали рідну українську культуру, рідну мову, рідну пісню. А що ж ми, українці, відповіли на те?
Перше українське вокальне естрадне тріо Мареничів – три різні людини: славнозвісні, оповиті чутками, плітками, пересудами, самобутні й непересічні, зі своїми характерами, чеснотами, вадами. Долі в них злилися, як і голоси.
«Корінний волинянин» (як вважають досі) Валерій народився в Кривому Розі. Й дотепер мільйонам українців видається, що Антоніна та Світлана – щирі українки. Настільки величезний їхній внесок у національну пісню і настільки бездоганна мова (обидві вже забули коли розмовляли російською, адже давно бачать сни українською, кохають і живуть лише нею, інколи видається, що російської взагалі не знають), навіть не віриться, що сестри Сухорукови народилися в російській глибинці, у Самарі (тодішній Куйбишев).
Простий люд слухав мелодійні народні пісні в сучасному естрадному аранжуванні та показував пальцем у телевізор – гадав, хто кому з тріо ким доводиться. «Знавці» розповідали більше: усі троє – галичани, що це брат і дві сестри, що…
Волиняни (тріо було у складі Волинської обласної філармонії) неодмінно виступали лише в національних вишиванках і пропагували національне високопрофесійне мистецтво, яке ніяк не вписувалося у світлі рамки будівників комунізму.
У 1980-му Мареничі відмовилися співати спочатку перед представниками Національних олімпійських комітетів у Москві, а згодом – в офіційному концерті до Дня колгоспника. Спалахнув скандал – історія непокори потрапила в газети. З Міністерства культури УРСР надійшов наказ із забороною Мареничам виступати за межами Волинської області.
«Доброзичливці» розмагнітили свіжознятий фільм, припинили трансляцію їхніх записів на радіо та телебаченні. В один момент радянська пропаганда ледь не зі швидкістю звуку поширила чутки, що Мареничі зрадили країну й подалися в буржуазну Канаду. І це спрацювало.
ТИША НАДОВГО ЗАПАЛА НАВКОЛО ЇХНЬОГО ІМЕНІ…
Нині Валерій Маренич часто каже, що хоч серце його у Кривому Розі, пісенна душа – таки на Волині. Його дружина Антоніна Сухорукова, з якою побралися 1971-го, та її сестра Світлана – росіянки з Куйбишева. А потрапили вони всі до Луцька аж із Казахстану.
Побутувала легенда, що тріо Мареничів виникло у 1973 році досить випадково: якось на концерті ВІА, у якому вони співали у провінційному будинку культури, зник електричний струм… Акустичний концерт був таким вдалим, що керівництво філармонії швиденько оформило їх самостійною творчою одиницею. Тріо вибороло перше місце на огляді ВІА у Харкові, а нагородою стала поїздка на молодіжний фестиваль на Кубі (однак у Гавану їх так і не пустили). На телеекранах України вони з’явилися 1978-го і протягом трьох років з ефіру не зникали – почалася ера Мареничів.
Їхня манера співу вирізнялася з-поміж гуртів, яких на теренах Союзу тоді було чимало. Артисти співали притишено, наче півголосом, грали не на громіздких, а на так званих ручних інструментах. Про них Муслім Магомаєв сказав, що хотів би зробити своїй азербайджанській пісні такі ж легкі крила, які Мареничі зробили пісні українській.
Пісні народів світу та попшлягери з їхнього репертуару відразу ж зникли – залишилися тільки україномовні, всенародно улюблені «Сиджу я край віконечка», «Посилала мене мати», «Ой у гаю при Дунаю», «Несе Галя воду», «Ой під вишнею», «Тиша навкруги», «Чом ти не прийшов?».
А 1979 року Мареничі представляли Радянську Україну на Євробаченні із піснями «Ой у гаю при Дунаю» та «Несе Галя воду».
Однак Мареничі не вміли орієнтуватися в ситуації й відмовлялися від стадіонних концертів, не захотіли обслуговувати Московську Олімпіаду (1980-1981 рр.), не співали під фонограму, не виконували патріотичних радянських пісень, та ще й захоплювалися піснями січових стрільців…
Коли стався скандал із радянською владою, раптове зникнення популярного й найприбутковішого колективу України спричинило до поширення чутки про їхню втечу до Канади. А вони, як і раніше, жили утрьох в однокімнатній квартирі, хоча 1992 року й гастролювали Північною Америкою.
«МЕНІ Б В УКРАЇНІ ВИСТУПАТИ…»
З небуття Мареничі повернулися тільки на початку 1994 року, коли, розпрощавшись із Волинською філармонією, самостійно відсвяткували 20-ту річницю творчої діяльності великими концертами у столичному палаці «Україна». У лютому 2003-го Антоніні, Світлані й Валерію Мареничам надали звання народних артистів України. А вже наприкінці 2004-го відоме тріо розпалося. Кожен із них пішов у сольне плавання – і у творчості, й по життю. Нині ж, на жаль, про артистів майже нічого не чутно…
На запитання, чому немає ані концертів, ані гастролей, маестро Маренич відповідає:
- От ви, представники преси, спитайте у когось там, нагорі, чому так: хто має гроші й не має голосу – той на сцені. А хто при голосі й без грошей – той у забутті… У мене багато друзів і в Україні, і в Казахстані, та й загалом за кордоном. І всі вони не можуть збагнути, як це так – у Маренича немає концертів.
«Ми співали такі пісні, у яких була сила, які мали зміст, – ностальгіє. – А тепер часто спитаєш когось, хто був на концерті якогось сучасного виконавця, про що пісні, а у відповідь – тиша. Бо ні про що. Ні, я не хочу їздити по закордонах із гастролями. Мені б в Україні виступати… У Ковелі, у Рожищі, у Дубні… Ну, у Києві було б добре, звісно».
Нарікає артист і на таку собі штучність сучасного світу. «Люди чомусь перестали хотіти бути собою, – розмірковує. – Усмішки штучні, цінності штучні, почуття нещирі… Якесь баламутство відбувається. У мене іноді таке враження, що я – усередині якогось фільму. Тільки він щось затягнувся. На тих штучних цінностях уже ціле покоління виросло. Я вам скажу, що в такий ось спосіб нас намагаються знищити. Бо коли донька не поважає матір, син не прислухається до батька – далеко не зайдемо».
…Нині ж Валерій Маренич іноді виступає перед воїнами, які лікуються в госпіталі ветеранів війни, або на фестивалях. Каже, що треба нам всім діяти, а не вдаватися до словоблудства. І мріє про те, що все-таки знайдуться небайдужі поціновувачі його творчості у вищих ешелонах влади, яким стане до снаги організувати гастрольний тур для народного артиста України.
І нехай ваша мрія здійсниться, маестро.
