Дивлячись на черняхівця Василя Дмитровича Іванюху, робиш висновок, що дуже багато залежить від самої людини і від того, як вона ставиться до світу й до людей у ньому. Можна зосередитися на різних болячках, які тобі «подарувала» Чорнобильська АЕС під час ліквідації аварії на ній, а можна бути оптимістом — любити свою родину, піклуватися про неї, спілкуватися з однодумцями, знаходити сонячні промені навіть не в дуже яскравому світі. Мій співбесідник обирає друге. Він оптиміст. Любить це життя, любить його музику. Любить музику взагалі. З дитинства.
Народився в Дівочках у родині ветерана Другої світової. Батьки хлопця трудилися в колгоспі, але були людьми творчими: тато грав на гармоніці, мама — на гітарі.
Василь із раннього дитинства був малим пізнайком. Наприклад, кілька разів розбирав радіо, щоб побачити тих людей, які в ньому говорять. Добре, що азарт малого дослідника перекинувся на музичні інструменти, а то б у хаті не було радіо. Тож хлопчик узявся до батькової гармоніки, з якою той пройшов війну. Уявляєте, сам навчився на ній грати, слухаючи те саме радіо й підбираючи мелодії! Грає досі. Грає чудово. Правда, гармоніку тримає догори дригом — так, як узяв її вперше в дитинстві.
У 1986 році, коли ліквідував наслідки аварії на Чорнобильській атомній електростанції, був молодим — мав тридцять два роки. Жив у Черняхові, а працював у Житомирі — у 6-й частині спецтехніки на Мальованці. Це був відділ пожежної охорони при обласному управлінні внутрішніх справ. Був водієм, командиром відділення цієї частини. У квітні того року хлопці вже поїхали на ліквідацію аварії, але зателефонували з Києва і попросили надіслати туди ще одного водія. Надіслали його. Повіз із собою величезну пожежну драбину.
Василь Дмитрович каже, що вже тоді усвідомлював небезпеку справи, яку йому доручили, розумів, що таке радіація. Однак поїхав — іншого рішення для себе і не уявляв. Тож спочатку відправився до Києва, а вже звідти разом зі ще пятьома водіями — у зону. У сам Чорнобиль. Жили в місцевій школі, харчувалися — у пожежній частині.
Вони дезактивували техніку. Мили її піноутворювачами. Вимірювали рівень радіації на автівках і дезактивували їх. Техніки було дуже багато – її назганяли з усього Радянського Союзу, навіть із Мурманська траплялися автівки. Багато автомобілів уже були розкомплектованими — із них познімали карбюратори та інші запчастини. Тож комплектували техніку й переганяли її на відстій. Це ту, яка менше фонила. А ту, яка більше, — на могильники.
Питаю у Василя Дмитровича, скільки він рентгенів отримав. Точно сказати не може. Розповідає, що їм повісили спеціальні прилади — накопичувачі, які мали змінювати кожного дня, зчитуючи з них показники. Але хто їх змінював?
Усе відбувалося дуже швидко й без пауз — весь час дезактивували, лише з перервами на прийом їжі й сон.
Питаю, чим захищалися від радіації. Каже, що на самому початку дали трикотажні спортивні костюми й напівкеди. Жодних ліків — таблеток не давали. Та що там захисні костюми — помитися не було де. А кругом спека, пилюка…
Перед відїздом із Чорнобиля додому Василеві Іванюсі зателефонував його керівник — начальник відділу пожежної охорони МВС Житомирщини Борис Чумак. Просив привезти назад пожежну драбину. Але вона ще була потрібна в Чорнобилі. Тож мій співрозмовник привіз у Житомир бочку з піноутворювачем. А як же? Українці завжди були хазяйновитими.
З теплотою розповідає про Бориса Чумака. Каже, що завдяки і цій, зараз уже немолодій, людині в Україні за сприяння Посольства Японії спорудили сучасний медичний центр, де лікують і обстежуть вогнеборців.
На заслуженому відпочинку Василь Дмитрович усього лише кілька місяців. Працював останнім часом водієм у нашій 23-й Державній пожежно-рятувальній частині ДПРЗ 1 ГУ ДСНС України у Житомирській області. У Черняхів перевівся з Житомира ще 1988 року. Тоді очолював відділення у Черняхівській СДПЧ — 25.
Але відпочинок — поняття відносне: такі люди, як мій співрозмовник, не сидять склавши руки. І вдома роботи вистачає, адже родина — велика й дружна. Дружина — шанована нами всіма Валентина Іванівна, яка віддала багато років роботі в місцевому самоврядуванні. Син Дмитро й донька Ірина, котра пішла професійною стежиною батька і працює в 23-й Державній пожежно-рятувальній частині. Четверо внуків. Любов і взаємопідтримка — так двома словами можна охарактеризувати їхню прекрасну сімю.
На державу як ліквідатор Василь Дмитрович не жаліється. Каже, що має пільги в оплаті за газ та електроенергію, отримує щомісяця невелику суму на здорове харчування, раз на рік має змогу поїхати в санаторій.
Шкодує лише, що в свій час не закінчив культосвітнє училище. Але він і так гарно грає на гармоніці й гітарі. Чудово співає. Народних пісень його навчила мати. Каже, що співали з нею, коли піря дерли. Впевнена що й онуків тепер навчить.
Мій співрозмовник має багато грамот і нагород, але не поспішає хвалитися ними. Скромний. Охоче спілкується зі своїми побратимами — ліквідаторами і в Житомирі, і в Черняхові.
Бажаємо і Вам, Василю Дмитровичу, і всім ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС міцного здоровя, гарного настрою, благополуччя й активного довголіття. Низький уклін вам усім і щира дяка за те, що захистили нас і весь світ від атомного лиха.
А полеглим тоді героям – ліквідаторам і тим, які відійшли у Засвіти через хвороби згодом, — вічна память.
Наталя КОВШЕВНА
Джерело: Газета “Нове життя” – Черняхів
