Вона соромилася єдиних черевиків: історія 8-річної Аделаїди з лондонських нетрів. ФОТО

На цьому фото восьмирічна Аделаїда Спрингетт стоїть дуже серйозно — у капелюшку, старенькій сукні, з руками, складеними перед собою. Але найболючіша деталь не в її погляді. Вона — внизу кадру: дівчинка стоїть босоніж.

За родинними спогадами, які збереглися в історії фотографа Горація Ворнера, Аделаїда так соромилася своїх порваних черевиків, що зняла їх перед зйомкою. Пізніше Ворнер окремо сфотографував ці черевики й підписав знімок: “Little Adelaide’s best and only boots” — «Найкращі й єдині черевики маленької Аделаїди».

Ця деталь і робить фото таким нестерпно людяним. Дитина, яка жила серед злиднів, все одно мала своє відчуття гідності. Вона не хотіла, щоб її бачили через дірки в черевиках. Хотіла, щоб її побачили як дівчинку.

Ким була маленька Аделаїда

Аделаїда Спрингетт народилася у лютому 1893 року у Ваппінгу, в східній частині Лондона. Її батьки, Вільям і Маргарет, були вуличними торговцями. Батько також працював доковим робітником, коли тільки одружився.

Родина жила в тому Лондоні, який рідко потрапляв на парадні листівки: нічліжки, тісні кімнати, випадковий заробіток, постійний страх не мати чим заплатити за ніч. У сім’ї Аделаїди було багато втрат: її сестри-близнючки Еллен і Маргарет померли при народженні, ще одна сестра, Сюзанна, померла у чотири роки.

У шкільних записах Аделаїди згадуються адреси на Miller’s Court і Dorset Street — місцях, які були серед найтемніших символів бідного Іст-Енду. У 1901 році, коли їй було вісім, її разом із матір’ю записали мешканками притулку Армії Спасіння на Hanbury Street.

Саме приблизно тоді її й сфотографував Горацій Ворнер — дизайнер шпалер, учитель недільної школи та фотограф-аматор, який знімав дітей зі Спіталфілдса. Цю серію пізніше назвуть “Spitalfields Nippers” — «малеча Спіталфілдса».

Фото, які понад століття лежали в родинному альбомі

Ворнер не знімав цих дітей як екзотику бідності. У його кадрах немає насмішки й театральної жалості. Діти дивляться в камеру прямо, часто суворо, іноді насторожено. Вони не “персонажі з нетрів”, а маленькі люди, які вже занадто рано дізналися, що таке голод, холод і відповідальність.

Портрети дітей із Quaker Street і навколишніх вулиць довго залишалися в родинному альбомі Ворнера. Лише через багато десятиліть дослідники почали відновлювати імена дітей, яких він сфотографував, і шукати, що сталося з ними після цих кадрів.

Історія виявилася страшнішою за самі фото: серед дітей, яких знімав Ворнер, дуже багато не дожили до дорослого віку. Але Аделаїда вижила. Її життя не стало казкою, однак воно тривало значно довше, ніж можна було б уявити, дивлячись на маленьку босу дівчинку з 1901 року.

Коли Аделаїді було 14 років, її мати Маргарет померла. У пізніших документах причиною смерті називали хронічний алкоголізм. Це сухе формулювання майже нічого не говорить про життя жінки, яка втратила дітей, жила в нічліжках і трималася за випадковий заробіток у одному з найжорстокіших районів Лондона.

Що сталося з Аделаїдою потім

Після смерті матері сліди Аделаїди час від часу з’являються в документах. Дослідники знайшли згадки про її навчання у католицьких школах St Mary’s та St Joseph’s. Пізніше, у 1915 році, коли Аделаїді було 22, вона потрапила до Whitechapel Infirmary з інфекційним захворюванням шкіри. У лікарняному записі її професію вказали як “servant” — служниця.

Важлива деталь: у популярних переказах іноді пишуть, що Аделаїда працювала в домі російських емігрантів. Надійного підтвердження саме цієї частини історії знайти не вдалося. У документах, які цитують генеалогічні дослідники, ідеться про роботу “in service” на Gun Street, але без підтвердженої згадки про російську родину.

Аделаїда прожила довге життя. Вона померла у 1986 році у Фулемі у віці 93 років. Відомих родичів, яких вдалося б простежити, після неї не залишилося; виконавцем її справ виступав департамент соціальних служб району Kensington & Chelsea.

Так її життя ніби знову повернулося до тієї самої межі, з якої починалося: держава, притулки, записи в архівах, чужі руки, які фіксують існування людини. Але між цими двома точками було понад дев’ять десятиліть життя — життя дівчинки, яку колись майже стерла бідність, якби не один фотограф і один дуже чесний кадр.

І, можливо, саме тому ця історія так болить. Бо Аделаїда не просила співчуття. Вона просто зняла черевики. Єдині, найкращі, порвані — і стала перед камерою так, ніби хотіла сказати: “Подивіться на мене, а не на мою бідність”.