Вона не хотіла, щоб Корчной потрапив у «погані руки»

23 березня могло виповнитися 90 років видатному шахісту, гросмейстеру Віктору Корчному. А 15 березня цього року, в день свого народження (93 роки), закінчила свій життєвий шлях Петра Лєєверик, дружина Віктора Корчного, претендента на шахову корону, яка йому так і не дісталася. Вони були разом останні сорок років (хоча офіційно шлюб оформили у 1992 році). Жінка була для нього усім — і коханою, і секретарем, і менеджером, і адвокатом, і тілоохоронцем, і водієм, і навіть секундантом на матчах.

Віктор Корчной народив­ся у Ленінграді 1931 року у польсько-єврейській ро­дині. Після війни став одним з найсильніших шахістів світу, був чотири рази чемпіоном країни. У 1974 році поступився у пре­тендентському матчі майбут­ньому чемпіонові світу Анатолію Карпову. Розповів журналістам, що молодого претендента усі­ляко підтримувала влада. За ті висловлювання був позбавле­ний державної стипендії і пра­ва виїзду на турніри за кордон. Коли Корчному дозволили ви­їзд, у липні 1976 року залишив­ся на турнірі у Нідерландах. Зго­дом переїхав до Швейцарії, де отримав швейцарський паспорт і право виступати під прапором цієї країни.

Тоді поруч з ним і з’явилася Петра Лєєверик. Ім’я цієї жін­ки стало відомим з часів пам’ятного матчу на першість світу Карпов — Корчной 1978 року у Багіо (Філіппіни). Тоді ра­дянська преса характеризува­ла Петру Лєєверик як «залізну даму» — непримиренного воро­га комуністичної системи.

У 2000 році у Львові відбувся міжнародний турнір пам’яті Лео­ніда Штейна, на який було запро­шено приятеля Леоніда Віктора Корчного. Поруч з ним завжди була Петра. Вона сідала в один з перших рядів турнірного залу, де на сцені за одним зі столиків си­дів її чоловік Віктор Корчной.

Я був керівником прес-центру турніру, тож мав можли­вість поспілкуватися з Петрою Лєєверик.

— Моє життя не є якимось ви­нятковим, — розповідала вона мені, — але у нього не раз втру­чалися потужні сили, які гарту­вали мій характер. Я народила­ся у середньозабезпеченій сім’ї у Відні 1929 року. Мій батько був музикантом, згодом сім’я пере­їхала до Лейпцига у Німеччині, де минули мої дитячі роки. Піс­ля війни я повернулася до Від­ня, щоб продовжити навчання, бо тут мешкала моя бабця. Ві­день, як і Берлін, був поділений на чотири окупаційні зони, яки­ми керували адміністрації кра­їн-переможниць. В університеті я належала до Союзу католиць­кої молоді, якого, однак, радян­ська влада не визнавала. Нас змушували вступати до Сою­зу вільної німецької молоді, що був на комуністичних позиціях. Мені було 19, ми нелегально зу­стрічалися з друзями, які роз­діляли мої погляди. Одного дня під час переходу через кордо­ни окупаційної зони мене затри­мав російський вартовий, який заявив, що у моєму паспорті бракує якогось штампа. Запро­понував мені зачекати, поки пе­ревірять паспорт. Це очікування виявилося тривалим — я повер­нулася додому через десять ро­ків. Мене кинули у камеру і що­дня допитували. Я не розуміла жодного російського слова, тому не знала, що вони пишуть у протоколі. Коли мене змушу­вали його підписати, відмов­лялася. Тоді мене «поселили» у камері площею менш ніж ква­дратний метр, де не можна було ні сидіти, ні лежати, а тільки сто­яти у воді. Я простояла там дві ночі, після чого підписала про­токол. Тоді заявили, що мене, як агітатора, терориста і амери­канського шпигуна, засуджують до двадцятирічного ув’язнення. Так я потрапила на важку роботу в систему, що відома як «Архіпе­лаг Гулаг». Там було багато та­ких, як я, з Австрії та Німеччини. Нас використовували як деше­ву робочу силу, ми були рабами. Чоловіки працювали у шахтах, а жінки — на залізниці, шосейних дорогах, видобували камінь. На пам’ять від роботи відбійним молотком маю артроз.

— Чого ви очікували, коли там перебували?

— Не могла собі уявити, що це може тривати двадцять ро­ків. Але людина так створена, що навіть перебуваючи в та­ких несамовито важких умо­вах, сподівається, що все змі­ниться на краще. Сьогодні мені важко уявити, як я це пережи­ла. Здається, що це був довгий поганий сон. Але тепер відчу­ваю, що мені бракує тих десяти років, які втратила у найкращу пору розвитку людини. Ще років з п’ятнадцять тому, коли у вас починалася горбачовська пе­ребудова, мені часто снилося, що знову потрапляю у табір че­рез якусь провину. Пробуджува­лась від тих снів у сльозах. Вор­кута назавжди відклалася у мені — як фізично, так і морально.

— Там навчилися російської мови?

— Мусила навчитися, бо хоті­ла спілкуватися, хотіла читати, а все довкола було російським. На клаптиках газети я проси­ла записати мені слово олівцем друкованими літерами, а потім його вчила і запам’ятовувала. Мала багато друзів серед росі­ян та інших в’язнів і згодом віль­но з ними розмовляла.

— Як вдалося звільнитися?

— Завдяки канцлеру Німеч­чини Конраду Аденауеру. Коли 1955 року Австрія стала ней­тральною, почали звільняти ав­стрійських громадян, але я чо­мусь не потрапила до їх числа, хоча вдалося переслати звістку про себе додому. Коли почали будуватися німецько-радянські стосунки, Аденауер поставив за вимогу звільнення усіх депорто­ваних з Австрії та Німеччини. Я була однією з останніх, хто по­кинув табори, та й то після звер­нення моєї мами до німецького представництва у Москві. Мину­ло чимало часу, поки мене тран­спортували до Москви, де ще трохи перебувала у тюрмі. По­тім поселили у Підмосков’ї на віллі, де раніше жив відомий ні­мецький генерал-фельдмар­шал фон Паулюс, взятий у по­лон під Сталінградом. Одного щасливого дня мене посадили у поїзд і відправили до Берліна.

— Чи важко було будувати нове життя?

— Я повернулася у цілком ін­ший світ, було боязко виходи­ти на вулицю. Сиділа у чотирьох стінах і погано спала. До універ­ситету вирішила не поверта­тися, вважала себе застарою. Закінчила школу бізнесу у при­ватній комерційній школі і зна­йшла роботу у фармацевтичній галузі. Вийшла заміж за гол­ландця Лєєверика, який працю­вав у фармації для своєї фірми у Швейцарії, і народила дітей. Це не був вдалий шлюб, ми час­то конфліктували, бо чоловік ви­магав, аби усі зароблені гроші я віддавала йому, а я цього не хо­тіла. Незадовго перед розлу­ченням у моє життя увійшов Ві­ктор Корчной.

— Як це сталося?

— Зі своєю донькою ми по­верталися з відпочинку у Ту­реччині, коли у літаку я почула по радіо, що Корчной покинув СРСР і залишився на Заході. Я знала, що він бореться за шахо­ву корону, і розуміла після деся­тирічного російського досвіду, як важко йому буде у цілком ін­ших умовах. Не хотіла, щоб він потрапив у «погані руки».

— Якою була реакція Корч­ного, коли вперше зустріли­ся?

— Він давав сеанс одночас­ної гри у Цюріху, в якому я бра­ла участь. Я взяла з собою книж­ку, яку колись отримала як приз за перемогу у шахових змаган­нях у таборі. Там грали фігура­ми, зробленими з хліба. Книж­ка мала назву «Воскресіння» Толстого з написом російською мовою від начальника табору. Книжка лежала поруч зі мною, і Корчной увесь час, проходячи повз мене, звертав на неї увагу. Після 27 ходів я здалася, бо про­грала фігуру, але після сеансу попросила організаторів пред­ставити мене гросмейстерові. Ми зустрілися у ресторані, ба­гато розмовляли. Через якийсь час я поїхала до Голландії у службових справах, а Віктор саме перебував в Амстердамі. Я йому зателефонувала, ми зу­стрілися, і з того часу ми разом.

— Чи не було проблемою для вас, що Корчной трива­лий час намагався звільнити з СРСР свою сім’ю — дружи­ну і сина?

— Він мені пояснив, що не мав намірів з нею жити ще перед своїм від’їздом. Але хотів бути чесним щодо неї і дати можли­вість жити своїм життям на За­ході.

— І тут почалися відомі мат­чі Віктора Корчного на пер­шість світу проти Петросяна, Спаського, Карпова…

— О, це було надзвичайно важко. Здається, я втратила під час них усе своє здоров’я і не­рви. Мала непорозуміння з ан­глійським гросмейстером Рай­мондом Кіном, який допомагав Віктору, та багато інших про­блем. Але тепер ми щасливі, що Віктор не став тоді чемпіоном світу.

— Чому?

— Михайло Таль сказав нам потім, що коли б Корчной став чемпіоном світу, він би дов­го не прожив. Дисидент не мав права перемагати представни­ка комуністичної системи. Така тоді була дійсність. Навіть пре­зидент ФІДЕ Кампоманес був агентом КДБ.

— Невже?

— Так, ми маємо вдома доку­ментальне підтвердження цьо­го, яке отримали з Росії.

— Але Віктор Львович те­пер контактує зі своїм супер­ником Анатолієм Карповим?

— Так, вони розмовляють, мо­жуть спільно аналізувати зіграну партію, але для мене Карпов не існує, я його не помічаю.

— Ваше особисте вражен­ня від того світу шахів, в яко­му ви перебуваєте вже стіль­ки років?

— Зварйована група людей (Цю фразу пані Петра говорить з усмішкою).

— Помітив, що, розмовля­ючи російською, ви звертає­теся одне до одного на «ви». Це вільний перехід з англій­ської чи є інша причина?

— Це ще з табірних часів, коли я ніколи не допускала фамільяр­ності.

— Як почуваєтеся у Львові?

— Це саме той турнір, на яко­му люблю бувати. До того ж я вже колись тут бувала, але, на жаль, міста не бачила. 1949 року, коли мене етапували з Від­ня до Воркути, я три місяці про­вела у львівській пересильній тюрмі …

Після перебування у Льво­ві пара прожила ще п’ятнадцять років. Віктор Корчной виявив­ся найстарішим активним грос­мейстером у світі і помер 6 червня 2016 року, проживши 85 років, практично усе життя у шахових змаганнях. Вони жили у швейцарському містечку Во­лєні, не маючи поруч нікого з близьких. Петра навіть сказала таку фразу, коли Віктор Корчной помер: «Як добре, що Віктор Львович помер раніше. Коли б це сталося навпаки, йому було б важко без мене».