Легендарний білоруський ансамбль відкриває таємниці бурхливої молодості й ділиться своїм рецептом щастя.
На їхніх піснях виросло не одне покоління радянських людей. Утім і досі «Пєсняри» збирають цілі зали шанувальників на різних континентах світу. Про злети й падіння, перемоги й утрати – ексклюзивно розповідають вокалісти ансамблю та їхній директор Ігор Свєчкін.
- Змінюються країни й керівники, сотнями з’являються та гаснуть артисти, а «Пєсняри» – досі на сцені. Як вам це вдається?
- Так, композиції у виконанні нашого ансамблю вперше прозвучали ще 1 вересня 1969-го. І 51 рік ми лишаємося «в бойовому строю». А як вдається? Бо просто не уявляємо свого життя без музики, без пісні, без гастролей і, звісно, без людей, яким даруємо нашу творчість.
- Скільки є пісень за пів століття зібрали «Пєсняри» у своєму репертуарі?
- Ой… Насправді їх ду-у-уже багато. Точної кількості годі й назвати. Але не менше ніж 500.
- Які з пісень люблять вокалісти, а які – публіка?
- Як не дивно, але наші симпатії дещо відрізняються. Нам, співакам, найбільше подобаються білоруські народні пісні. Можливо, це генетично якось закладено. Десь ми навіть чули, що за дослідженнями вчених, у фольклорі закладені архетипи, які знаходять відлуння у свідомості всіх майбутніх поколінь. А от нашим шанувальникам найбільше подобаються такі шлягери, як «Беловежская пуща», «Вологда», «Молодость моя», «Олеся».
- Попри шалену популярність, ви, мабуть, і непрості часи переживали?
- Найважчий період ми переживали зразу після розвалу Союзу, і не тому, що колишні республіки не хотіли нас бачити. Просто розпочався період «дикого капіталізму». Як гриби після дощу на сцені почали з’являтися «Ласковий май», «На-на», «Комбінація», «Міражи». А ретро-співаки стали не цікаві публіці. Ось це було для нас дуже важко пережити… Десь до 1998-99 років ми ледве пробивалися для виступу хоч на якомусь концерті.
- Щоб не впасти у відчай і не розпастися взагалі, що вирішили робити?
- З тодішнім керівником ансамблю, народним артистом СРСР Володимиром Мулявіним (царство йому небесне), ми вирішили змінити географію роботи. Стали працювати в Америці, Канаді, Ізраїлі, Німеччині. Записуючи диск із найкращими піснями, весь місяць провели в Голландії. І аж на початку 2000-х, коли публіка наситилася низькопробною попсою, глядач знову став просити ретро-музику: добру, якісну, душевну, з глибоким змістом і хорошим вокалом.
- Ви побували чи не на всіх континентах світу. В яких країнах «Пєснярів» приймають особливо тепло?
- Та всюди! Адже на концерт приходять лише ті, хто знає нас та любить. Утім найчастіше запрошують, звісно, у країни пострадянського простору. Нас однаково раді бачити в Луцьку і Владивостоці, Одесі та Сибіру, Литві й Канаді. А знаєте, чому? Бо ми завжди були поза політикою і працюємо для людей, чиїми б громадянами вони не були.
А ще ми ніколи не підтримували жодної партії. Бо, заробивши певну суму грошей, можна втратити набагато більше – довіру людей і особисту незалежність!
- Хоч ви поза політикою, але не можу не запитати вашої думки щодо подій в Україні.
- Війна – це найгірше, що може бути. Тому від щирого серця ми бажаємо українцям миру: у вашому серці, у вашому домі, у вашій країні. Щодо Криму наша позиція однозначна: Крим – це українська земля.
- Хто зі знаменитих людей приходить до вас на концерти?
- Послухати «Пєснярів» приходив свого часу Леонід Брежнєв. З українських президентів був на концерті Леонід Кучма.
- Після виступу глядачі досі дивують якимись цікавими презентами?
- По-всякому буває. Коньяки та горілка – це вже традиційно. Хоча бувало, що на сцену виносили картини, написані власноруч. А після виступу в Таджикистані нам навіть килима величезного подарували.
- Колись популярним було писати своїм кумирам листи. Скільки найбільше надходило вам конвертів із зізнаннями?
- Ще як «Пєсняри» перебували на піку слави (період 1980-х), то листів від шанувальників надходило дуже-дуже багато. Їх ніхто не перелічував, але рахунок ішов на десятки величезних мішків щомісяця!
- Чи було в історії «Пєснярів» безумне кохання артиста й шанувальниці?
- О, звичайно (пожвавлено підтверджують артисти). Не називаючи імен, скажемо тільки, що багато хто з нас переженився зі своїми шанувальницями, потім покидали, поро злучалися. У багатьох по три-п’ять дружин було!!!
- Сцена й сімейне життя лишаються для вас речами непоєднуваними?
- Як у кого. До прикладу, наш директор Ігор Свєчкін щасливий у шлюбі, вже й трьома внуками тішиться. Четверо з наших вокалістів, теж після декількох шлюбів та розлучень, вирішили: годі шукати, треба нарешті вибрати одну і з нею будувати тиху сімейну гавань. Дуже кохає свою дружину вокаліст Володимир Стаматі. Внуків іще не має, хоча скоро шістдесятник зустріне. Але його сину вже 22, тож, дивись, і Володя стане невдовзі щасливим дідусем.
Парубкує ж серед нас лише один – гітарист Павло Заяць (наймолодший, до речі): був одруженим, потім розлучився і відтоді шлюбними путами ніяк не хоче себе зв’язувати. Йому ми спеціально доручили виконувати на концертах пісню «Теща»: а раптом допоможе?..
- У «Пєснярів» є свої прикмети, табу, обереги?
- Є, але в кожного свої. Хтось читає молитву перед концертом, хтось виходить на сцену лише з лівої ноги, а хтось – із хресним знаменням. Як найдорожчу святиню береже наш директор Ігор Свєчкін подвійну каблучку, яку йому подарував Володимир Мулявін за рік до своєї смерті. Ми вважаємо: доки це золоте колечко з нами, доти ми – під надійною опікою нашого легендарного керівника.
- А скільки вже, до речі, наймолодшому і найстаршому з вас?
- Майже юний серед нас. Павло, 1965 року народження, тобто йому вже 55. А нашому старійшині вже, дякувати Богу, 67. Тому ми жартома до нього кажемо: «Молодий чоловік зі старим обличчям».
- За плечима у вас – колосальний досвід, випробування славою та грішми. Чи дали ці роки вам можливість знайти рецепт свого щастя?
- Ну, універсального рецепта щастя, мабуть, у природі не існує. Так само, як не існує двох однакових людей. Але, мабуть, найважливіше в житті – погода в домі. Якщо в сім’ї у тебе злагода, надійність, любов, то й на роботі все буде гаразд. Тому наш рецепт щастя – понад усе цінувати найрідніших людей.
