Дивно, але враження про те, що кількість свят і так званих «червоних дат» на календарі в Україні щороку більшає, нікуди не зникає. Ось і в цьому році Паска, Першотравень, День пам’яті та примирення та День перемоги над нацизмом, перетворили першу декаду травня у суцільний «променад» свят і вихідних днів. І хоча до такого, як в Росії , де оголосили першу декаду травня вихідними та святковими днями, у нас, в Україні, не дійшло, все ж таки святкова какофонія намагалася затулити процес щоденно – побутового життя, яке українці весною зазвичай проводять на грядках чи на дачах. Зауважимо лише, що шашлики і пікніки в Україні (можливо тимчасово) вийшли з моди через вбивчо тривалий карантин, а картопля і грядки, в силу зрозумілих причин, популярності у народі не втрачають.
Але повернемось до святкування двох дат, 8 і 9 травня, або ж, відповідно – Дня пам’яті і примирення та Дня перемоги над нацизмом. Колись, ще за радянських часів, у нас так вже було, коли двічі на рік ( 1 і 2 травня , а потім 7 і 8 листопада) народ відпочивав і «гуляв», відзначаючи свято «солідарності трудящих» і «жовтневу революцію». Тепер в Україні вирішили створити свій власний святковий «дуплет» із 8 та 9 травня. Вийшло цілком по українському. 8 травня, у День примирення і порозуміння, до монументів і пам’ятників на честь воїнів Радянської армії йдуть представники влади , а на другий день, 9 травня, у День перемоги українського народу над нацизмом, туди ж, до тих же пам’ятників та монументів, прямує народ. Щоправда, колишньої масштабності, коли влада спонукала підприємства, організації та установи, і в обов’язковому порядку – школярів та студентів, пройтися святковим кроком (парадом) до Монументу Слави (це у Житомирі), сьогодні вже немає. Але люди йдуть до монументу із квітами, тому що так звикли. Тому, що так вчили і так привчили.
При цьому дуже помітно те, що зміст обох святкових дат, в Україні особливо нікого не цікавить. Влада, проголосивши шість років тому порозуміння та примирення, досі не може пояснити і донести до свідомості «мас» суті і значимості цих понять стосовно української історії. Не менше складнощів в Україні виникає і наступного дня – 9 травня. Чому влада, формально не заперечуючи факту участі українців та України (нехай і УРСР) у перемозі над нацистською Німеччиною, сором’язливо відмовчується і взагалі лише пасивно спостерігає за тим, які «коники» та «витребеньки» виникають 9 травня на вулицях та біля монументів (пам’ятників) у великих містах? Фахівці- історики ледь не в один голос кажуть, що Україна та українці не можуть віддавати роль переможця у Другій світовій війні лише Російській Федерації чи будь-якій іншій державі. Про «український вимір» Другої світової війни варто наголошувати та повторювати не лише 8 і 9 травня, але й у інші святкові дні. Але ж ні, цього ніхто не робить вже декілька років підряд.
Викликає подив і породжує низку питань не лише позиція держави, не лише поведінка органів влади, але й мотивація бездіяльності більшості політичних партій, які зареєстровані в Україні. Якщо осередки та депутати від ОПЗЖ щороку беруть участь у заходах з нагоди Дня перемоги (ігноруючи при цьому сам факт існування Дня памяті та примирення), то інші партії («Батьківщина» і«Свобода», «Голос» і «Слуга народу» , Народний Рух і «Сила і честь») жодним чином позначити своєю активністю 8 і 9 травня так і не змогли. Але ж якраз політичні партії можуть і зобов’язані пояснювати, просвіщати і навіть переконувати громадян своєї країни у тому, чого влада не робить, або робить погано чи недосконало. Адже хто – хто, а політики – партійці мають розуміти важливість Дня пам’яті та примирення для народу, який в силу історичних та геополітичних причин нерідко опинявся у різних таборах, а потім – по різних сторонах фронтових протистоянь. Так само в Україні є очевидною потреба для відзначення на найвищому державному рівні Дня перемоги над нацизмом, оскільки саме Україна і український народ опинився у горнилі найбільших битв та випробувань у ході Другої світової війни. Але все цена жаль, залишається на обочині владних турбот і завдань. Було б зрозуміло, що в Україні влада опікується підвищенням соціальних стандартів чи покращенням добробуту більшості населення держави і просто не встигає чи не бачить особливої потреби у проведенні зваженої і досконалої гуманітарної політики. Але ж –ні! На поприщі покращення життя в Україні – суцільний занепад, ну а стосовно гуманітарної політики занепад ще більший. Ось так і живемо: гиркаючись між собою, запопадливо прогинаючись перед закордоном і повністю ігноруючи будь-які звичаї і традиції, які заповідали для нас наші предки. Якщо коротко і зовсім стисло , то життям такий стан існування назвати важко. Так, занепадаємо, вимираємо і гниємо! Гірко визнавати, але – поки що так!
Сидір Ковпак
