У 1913 році в Києві можна було купити листівку з мечеттю. На ній уже були купол, мінарет, ошатний фасад — усе виглядало так, ніби храм стоїть десь серед київських вулиць і до нього можна просто прийти.
Насправді такої мечеті ще не існувало.
Листівки надрукували наперед: їхній продаж мав допомогти зібрати гроші на будівництво. Перший камінь уже урочисто заклали на Гоголівській вулиці. Але за кілька місяців Європа почала котитися до великої війни. Мечеть, яку кияни вже бачили на картинці, так і не з’явилася.
Це лише один епізод довгої історії мусульманського Києва, яку днями нагадав у Facebook Ігор Талалаєвський. А починалася вона задовго до листівок і проєктів архітекторів — із людей, які оселилися на київських пагорбах і залишили місту назву цілого району.
Чому Татарка стала Татаркою
У 1840-х роках у Києві оселилася невелика група татар. Згодом тут уже жили десятки татарських родин. Вони торгували, займалися ремеслами, варили мило й продавали його в місті та передмістях.
Так за місцевістю поступово закріпилася назва Татарка. У 1860-х роках присутність громади потрапила вже й на міську карту: одну з нових вулиць назвали Татарською.
А потім у Києві з’явився чоловік, ім’я якого знала вся Російська імперія.
Наприкінці 1868 року до міста прибув імам Шаміль — один із найвідоміших керівників опору народів Північного Кавказу російській експансії. Десятиліттями імперська армія воювала проти очолюваного ним руху, а після його капітуляції у 1859 році Шаміль опинився фактично в почесному полоні.
Спочатку він жив у Калузі. Коли через вік і здоров’я попросив дозволу змінити місце проживання, йому дозволили перебратися до Києва.
Оселили Шаміля на Липках. За ним наглядала влада, але від міського життя його не ізолювали. Він приймав відвідувачів, бував у місті, а Київ із його пагорбами, за власними словами Шаміля, нагадував йому батьківщину.
Збереглися й спогади київських татар про спільні молитви з ним. Тобто ще до появи офіційної мусульманської молитовні в місті існувало живе релігійне середовище, яке збирало людей разом.
У березні 1869 року Шаміль уже з Києва повідомив, що отримав імператорський дозвіл вирушити в паломництво до Мекки. Місто стало лише короткою зупинкою в його житті, але слід залишився настільки помітним, що через півтора століття його ім’я знову повернеться на карту Києва.
Мусульман у Києві вже були тисячі, а мечеті не було
Наприкінці XIX століття мусульманська громада міста стала значно більшою. За переписом 1897 року в Києві налічували 1757 мусульман.
І саме 1897-й став переломним. Після кількох років листування з чиновниками громада отримала дозвіл відкрити офіційну молитовню. Першим київським імамом-хатибом затвердили Юніса Алімова, який жив у місті ще з 1879 року.
Молитовний будинок був звичайним приміщенням, а не мечеттю з куполом і мінаретом. Згодом адреси змінювалися, але бажання громади мати справжній храм нікуди не зникло.
У 1908 році справа нарешті зрушила. Київська міська дума погодила виділення ділянки на Гоголівській вулиці під мечеть, школу та інші будівлі. Створили спеціальний комітет, почали збирати пожертви.
Грошей катастрофічно бракувало. За п’ять років вдалося зібрати близько 10 тисяч карбованців — лише приблизно чверть необхідної суми.
Та в жовтні 1913 року перший камінь усе-таки заклали.
І тоді з’явилася та сама листівка.
На ній киянам показували, якою має стати майбутня мусульманська святиня. Листівки продавали, щоб поповнити будівельний фонд. Виходила майже сюрреалістична картина: місто вже мало зображення мечеті, могло послати його поштою в інший кінець імперії — але самої мечеті ще не мало.
А потім почалася Перша світова війна.
Будівництво зупинилося. Проєкт залишився на папері, а майбутня мечеть — на старій київській листівці.
Через десятиліття історія повернулася на Татарку
Наступний великий поворот стався вже наприкінці радянської епохи.
У 1976 році до Києва з Бейрута приїхав молодий Ахмед Тамім. Він вступив до Київського політехнічного інституту і здобув цілком світську технічну професію — спеціаліста з мікропроцесорних систем і локальних мереж.
Згодом Тамім отримав і богословську освіту. У 1991 році зареєстрована київська мусульманська громада обрала його імамом, а 1992 року було створено Духовне управління мусульман України.
У 1996 році почалося будівництво мечеті «Ар-Рахма». У 2000-му на куполі встановили півмісяць і тут уже почали молитися. Повністю ісламський комплекс урочисто відкрили у 2011 році.
Історія зробила дивне коло. Першу мечеть планували зовсім в іншому місці, на Гоголівській, але справжня соборна мечеть зрештою постала саме біля старої Татарки — на Лук’янівській, 46.
Сьогодні це вже не лише місце п’ятничної молитви. У 2026 році тут працював дитячий табір, проходили групові екскурсії, окрему екскурсію провели для людей із порушенням зору, а влітку відновили тематичні вечори, які готують представники різних народів.
І є ще одна деталь, яка красиво закриває цю історію. У грудні 2025 року Київрада дала ім’я імама Шаміля скверу між вулицями Герцена та Овруцькою.
Тож людина, яка приїхала до Києва в XIX столітті як піднаглядний бранець Російської імперії, через понад 150 років повернулася на карту української столиці своїм ім’ям.
Хочете читати більше корисних матеріалів про життя, здоров’я, побут і суспільство?
Читайте більше на Telegram-каналі Субота Онлайн та на сторінці у Facebook.
