36-річний Олександр Редчич живе у власному будинку в селі Мохначка на Житомирщині, працює оператором на маслозаводі у сусідньому Брусилові й сам їздить на роботу електровелосипедом. За цим звичайним на перший погляд життям — 22 роки в інтернатних закладах, боротьба за право жити самостійно і довгий пошук рідних.
Історію Олександра у вересні 2026 року знову розповіла чернігівська газета «Гарт». Саме з невеликої публікації у цій газеті ще у 2011 році почався один із найважливіших поворотів у його житті.
Тоді 20-річний Олександр, який виховувався у Ніжинському будинку-інтернаті, через газету попросив допомогти йому знайти людей, які могли б стати для нього родиною.
22 роки життя, де майже все вирішували за нього
Олександр розповідає, що найбільше в інтернаті йому бракувало можливості самому вирішувати, як жити. Їжу готували, речі прали, одяг і розпорядок дня визначали інші. А він хотів працювати, обирати професію й мати власне життя.
Після публікації в «Гарті» з ним познайомилася Світлана Кухтій із Чернігівщини. Вона стала його опікункою і підтримувала прагнення хлопця до самостійності. У 2016 році за її допомогою Олександр через суд поновив цивільну дієздатність.
Пізніше після телевізійної програми його історію побачила багатодітна родина Кушнірів із Чернівців. Олександра запросили в гості, а зрештою він прожив у цій сім’ї близько чотирьох років.
Саме там він почав працювати на будівництві разом із Василем Кушніром і поступово заробляти власні гроші.
На Житомирщину переїхав через батька
Ще один поворот стався після тієї ж телевізійної історії. За словами Олександра, знайомий його рідного батька випадково побачив передачу і розповів йому про сина.
Олександр каже, що батько до цього довгий час не знав, що він живий. Згодом вони почали спілкуватися, а сам Олександр вирішив переїхати на Житомирщину, щоб бути ближче до нього.
Про батька чоловік говорить небагато, оскільки той не любить публічності. Але називає їхні стосунки дуже хорошими.
Власний будинок у Мохначці
Тепер Олександр живе у селі Мохначка у власному невеликому будинку. Частину грошей на житло він заробив під час роботи у Чернівцях, решту допомогли зібрати волонтери.
Будинок він облаштовував і ремонтував уже сам. У 2024 році Олександр розповідав, що особливо цінує можливість робити все власними руками й не чекати, поки хтось вирішить за нього.
За словами чоловіка, через юридичний статус його родини на державне житло він не розраховував. Тому власний будинок став результатом його заробітків і допомоги людей, які його підтримали.
На роботу — електровелосипедом
Зараз Олександр працює оператором на маслозаводі у Брусилові. Він стежить за роботою обладнання, а також виконує інші посильні завдання на підприємстві.
Проблемою виявилася дорога з Мохначки до Брусилова. Волонтери зібрали гроші на електровелосипед, і тепер Олександр користується ним, щоб добиратися на роботу.
Спорт залишається важливою частиною його життя. Ще у 2024 році Суспільне розповідало, що Олександр мав 20 медалей і грамот із різних видів спорту. Він займався легкою атлетикою, тенісом, футболом та велоспортом.
Нині Олександр також є амбасадором благодійного фонду «Рідні» та говорить про права дітей з інвалідністю, які виховуються в інтернатних закладах.
Своє теперішнє життя він описує дуже просто: має дім, роботу, людей, яких вважає рідними, і можливість допомагати іншим.
«У мене є власна домівка, робота, я можу допомагати таким, як сам. А головне — я маю рідних», — розповів Олександр.
На Житомирщині є й інші історії про людей, для яких самостійність означає щодня долати цілком конкретні бар’єри. Раніше ми розповідали про Анастасію Дем’янчук із Малинської громади та її собаку-поводиря Діну, яка допомагає дівчині самостійно пересуватися і подорожувати.
Хочете читати більше пояснювальних матеріалів про світ, людей, віру, науку та суспільство?
Підписуйтеся на Telegram-канал Субота Онлайн або стежте за нами у Facebook. Обираємо теми, які справді змушують замислитися.
