Сива шапка замість чорної. Зелений пояс замість червоного. А на сорочці — тонка купована тканина й мереживо, яких у звичайному селянському вбранні майже не зустрічалося. Колись у селах поблизу Коростеня такі дрібниці могли розповісти про походження людини ще до того, як вона називала своє прізвище.
Це була особлива мода поліської дрібної шляхти — людей, які жили в селах, займалися господарством, але зберігали пам’ять про свій вільний стан і відрізнялися від кріпаків. Сліди цієї традиції залишилися не лише в етнографічних описах. До наших днів дійшла навіть сорочка із села Бехи, яку колись називали «панською».
Середина XX ст.
Сива шапка, зелений пояс — що вони означали
У Бехах, Дідковичах, Ходаках, Чоповичах і Васьковичах на Житомирщині здавна мешкали представники так званої околичної шляхти.
В етнографічному описі Полісся, підготовленому музеєм «Українське село», збереглася цікава подробиця: чоловіки шляхетського походження могли носити сиві шапки, тоді як серед бідніших селян поширеними були чорні.
Різниця була і в поясах. Замість однотонного червоного обирали зелений або тканий із візерунками. Коміри та манжети сорочок виготовляли з перкалю — тонкої бавовняної тканини фабричного виробництва.
Це не були пишні костюми з дорогими прикрасами. Шляхетський одяг часто відрізнявся від селянського лише кількома деталями. Проте для людей, які дорожили родинним походженням, саме ці деталі мали значення.
Хто така околична шляхта і чому вона жила в селах
Слово «шляхтич» зазвичай викликає уявлення про заможного землевласника. Але на Поліссі існувала численна дрібна шляхта, господарство якої могло мало відрізнятися від селянського.
Її представники жили на власній землі, працювали в полі, тримали худобу, ткали полотно. Водночас пам’ятали про своє походження та прагнули зберігати відмінності від кріпосного селянства.
Особливо багато шляхетських поселень було на Коростенщині, у долині річки Уж. Назви деяких сіл пов’язували з давніми родами, а прізвища місцевих жителів передавалися з покоління в покоління.
У фонді «Спільний спадок», який допомагає зберігати старовинні речі, згадують понад сорок шляхетських сіл цього краю. Серед місцевих родових прізвищ — Бехи, Виговські, Скуратівські.
Саме тому особливості вбрання були пов’язані не лише з достатком. На вибір одягу впливали родинна традиція, станове походження та мода, що приходила з міст.
Сорочка з перкалю та мережива: як виглядала «панська» мода
Жіночі сорочки шляхетських родин теж мали свої особливості. Їх прикрашали фабричним мереживом, робили широкі відкладні коміри та пишні манжети.
У селі Бехи такий крій називали «панським». На відміну від простіших сорочок, тут використовували куповані тканини, а коміри оздоблювали мереживом, яке місцеві жителі називали «карунками».
Етнограф Микола Бех, який досліджував одяг свого краю кінця XIX — початку XX століття, описав кілька місцевих типів сорочок. Серед них — сорочка з кокеткою, яку називали «ґесткою», і «білокрилка» з білими рукавами.
Часом дорогу тканину використовували лише для тієї частини сорочки, яку було видно. Верх шили з перкалю, а нижню частину — з домашнього полотна. Так можна було поєднати модний вигляд із практичністю.
Музей Івана Гончара зберігає справжню жіночу сорочку із села Бехи, датовану серединою XX століття. Її придбали для музейної колекції за підтримки проєкту «Спільний спадок».
На ній і сьогодні можна роздивитися широкий білий комір із квітковою вишивкою, мереживні вставки та пишні рукави. Фотографії сорочки опубліковані в каталозі фонду.
Що в поліському одязі було від польської та литовської моди
Шляхетський стрій Житомирського Полісся формувався під впливом сусідніх культур.
Микола Бех у своєму дослідженні звернув увагу на широкі відкладні коміри, які пов’язував із польським впливом. Натомість розташування оздоблення в нижній частині рукавів мало спільні риси з литовською традицією.
Про цю особливість розповідали й у Музеї Івана Гончара. На відміну від звичних геометричних орнаментів, у шляхетських сорочках частіше з’являлися рослинні мотиви, схожі на візерунки дорогих фабричних тканин.
Зміни приходили поступово. Наприкінці XIX століття в селах поширювалися фабричні матеріали, а в першій половині XX століття дедалі частіше вишивали хрестиком. Старовинні фасони поступалися новим, але окремі прийоми оздоблення ще довго зберігалися.
На Житомирщині й сьогодні можна побачити старі поліські сорочки не лише в музеях. Наприклад, учасниці фольклорного колективу «Бовсунівські бабусі» виступають у вбранні, яке колись носили самі й зберігали у скринях.
Перша половина XX ст.
Що залишилося від шляхетського вбрання Бехів
Чимало старих речей зникло разом із поколіннями, які щодня ними користувалися. Та завдяки родинним скриням, етнографічним записам і музейним колекціям можна відтворити не лише зовнішній вигляд, а й місцеві назви та способи пошиття одягу.
Дослідники зафіксували, що в Бехах ще до середини XX століття зберігався звичай прикрашати поділ жіночої сорочки. Навіть коли на складну вишивку бракувало часу чи можливостей, унизу пришивали хоча б вузеньку оздоблювальну стрічку.
Хочете більше цікавих новин і корисних матеріалів?
Підписуйтеся на Суботу Онлайн у Telegram або Facebook.
