Я не знаю, що тримає їх у школі, але точно щось більше за зарплату.
Щоранку вони приходять раніше за дзвінок і виходять пізніше за останню дитину. І ніхто не бачить цього міжурочного часу — коли людина просто залишається.
Вони витирають дошку, поправляють стільці, відкривають вікно. Потім закривають очі — і думають, чи вдалося сьогодні хоч щось справжнє.
Вони не чекають оплесків. Вони шукають очі, у яких спалахне розуміння. І коли бачать цей короткий вогник — залишаються ще на рік.
Ще на чверть. Ще на клас.
Іноді хочуть піти. Але наступного ранку знову натискають ручку дверей і кажуть: «Доброго ранку». Наче нічого не сталося. Наче не було втоми, сумнівів, розмов із собою. Наче вчорашній день просто потрібен був, щоб сьогодні знову навчати — і вчитись.
Я знаю, про кого йдеться. Про тих, хто тримає школу. Тих, хто щоразу залишається — не через обов’язок і зарплату.
