53-річну жительку села Головки Чоповицької громади Коростенського району Світлану Володимирівну Жилюк знаю давно. На долю жінки випали нелегкі випробування, безсонні ночі, переживання, пошуки безвісти зниклого сина, боротьба за власне здоров’я, життя в інвалідному візку та роки, коли вона була прикута до ліжка.
Журналісту «Суботи» пані Світлана охоче повідала про своє життя-буття, проблеми, біль, розпач, життєвий девіз, захоплення і бажання жити попри важку життєву дорогу та ситуацію.
— У Головки мене привезли батьки, коли мені виповнився один рік… Народилася я в Кемеровській області… У родині нас було четверо: сестра Юлія і двоє братів — Олег та Валерій, котрі, на жаль, відійшли у засвіти. Закінчила школу в Головках у 1988 році. Навчалася в Радомишльському ПТУ №41 на кухаря, але навчання не закінчила. Близько п’яти років із чоловіком прожила в Гостомелі біля столиці. Тут я працювала шеф-кухарем в одному з кафе, а також працівницею в теплиці, де вибирала й доглядала за огірками, помідорами, капустою… Після Гостомеля повернулася до рідного села, де працювала трохи продавцем у магазині в Червоному Лані…
— Коли у вас почалися проблеми зі здоров’ям? — цікавлюся.
— Ой, це така болюча для мене тема. Це раптово сталося у 2010 році, коли в мене непередбачувано защемив нерв. Я, вибачте, трупом лежала, мов «овоч»… Близько двох років я лежала нерухомо. Була в розпачі й не знала, що робити. До мене тоді приїжджали лікарі — невропатолог, хірург, терапевт, — дивилися, виписували лікування, розводячи руками, мовляв, справжню причину недуги не знають і як запобігти моєму горю також… Тоді я взяла себе в руки й почала самостійно рятувати ситуацію. Мені порадили робити зарядку, а син Олександр привозив із Києва дорогі ліки, які дещо мені допомогли. Приймала їх я десь більше трьох років. Результат не забарився: почала потихеньку вставати, сідати, рухатися… З’явилася надія на покращення моєї ситуації… На душі відлягло і потепліло…
— Сином пишаєтеся?
— Звісно, ви що! Він у мене перший помічник, моя надія, опора, порадник і моє все: і ноги, і руки, і очі, мій помічник… А ще він у свої 34 роки з 2018 року по 2026 рік пережив те пекло, яке не бажаю нікому в житті. Він — учасник бойових дій, ветеран російсько-української війни. Був старшим солдатом і командиром бойової машини та командиром відділення 72-ї та 44-ї бригад ЗСУ, ніс службу і в Нацгвардії України… Пройшов найгарячіші точки: Вугледар, Горіхово, Бахмут. А яким було моє самопочуття, коли Саша у 2023 році раптово почав не відповідати на мої дзвінки… То було біля Вугледара. Він отримав важке поранення в голову, його контузило, він перебував тривалий час у комі, мав амнезію… Десь аж через місяць він прийшов до свідомості в госпіталі Миколаєва. Він не знав, хто він, де перебуває і що з ним сталося взагалі… Я шукала його місяць разом із племінницею Кариною, підключили волонтерів, побратимів, ніхто нічого втішного на той момент мені не говорив. Але я молилася за нього, просила в Бога, щоб він залишився живим і повернувся додому.
— Щоб не лізли погані думки в голову, знаю, займалися улюбленою справою?
— Так! За місяць, коли син не виходив на зв’язок, я мало не посивіла! Тому, щоб хоч якось себе перемикнути на щось інше, я почала в’язати шкарпетки та шапки, шарфи і навіть спідниці… Ви не повірите, але це заняття мене трошки рятувало, бо можна було, чесно, зійти з розуму! Я б і зараз в’язала шкарпетки хлопцям для ЗСУ, але не маю ниток… Тоді я в’язала і передавала для ЗСУ готові речі.
— Знаю, що за своє життя Ви не отримали жодної гривні пенсії та інших виплат, окрім зарплати в молоді роки?
— Так, це правда. Так склалися обставини, що я загубила свідоцтво про народження. Ми робили запити туди, де я народилася, «вибили» від них документ про моє народження, хоч це було, повірте, дуже непросто й марудно. Крім того, я ніколи не мала в житті паспорта. У 2019 році ми звернулися до паспортного столу, щоб поновити цей важливий документ, зробили навіть відбитки моїх пальців, але тоді якось так закрутилося, і ми не довели цю справу до логічного завершення. Трохи віднеслася до цього важливого питання халатно…
Тепер я не маю ані групи інвалідності, ані паспорта, хоча в Головках проживаю постійно практично все своє життя — з 1973 року. У Житомирі тоді мені відмовили, бо мала громадянство іншої держави… А тепер вже я сама не доберуся в паспортний стіл чи інші структури, щоб усе оформити як потрібно і отримати паспорт.
Пересуваюся я лише за допомогою інвалідного візка, і то доручаю лише сину мене туди садити, возити по вулиці і завозити назад до будинку… У нас у селі живуть двоє депутатів Чоповицької громади, проблему мою вони знають, але жодного разу вони навіть не переступили поріг мого будинку і не поцікавилися, чи, можливо, мені щось потрібно, чи маю я що їсти, воду, ліки…
Мені раніше приписували в сільраді для допомоги соцпрацівницю, яку я ні разу в себе в хаті теж не бачила… Не часто навідується і староста до мого обійстя. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення і війна, вона принесла мені дві буханки хліба — і на тому все. Всі ж знали, що в мене воює син, що я лежача людина, і навіть не поцікавилися, як у мене справи, чи не потрібна якась допомога. Навіть дров ніхто не привіз тоді на зиму матері Захисника… Отака у нас турбота про таких людей, як я…
Добре, що хоч до мене приходять у гості сестра Юля, котра живе в селі, її дітки, син, сусідка Галина Марченко… Хоч поговоримо, пожуримося одна одній, поплачемо, посміємося, фото подивимося, новини обговоримо по телевізору — і то легше стає…
— Девіз у житті маєте?
— Маю, бо люблю життя і хочу жити. Мені є заради кого. Мрію одружити сина, дочекатися онуків. Головне правило в житті: ніколи не здаватися, переборювати всі негаразди, не плакатися в хустинку, бо ніхто за тебе не зробить те, що повинен зробити ти сам.
За цей час, відколи я стала лежачою людиною, я навчалася сама мити посуд, варити їсти, консервувати на зиму, головне, щоб мені хтось підніс усе, що необхідно, до ліжка… Цього хотіла я сама. З молоду почала сама чистити картоплю, варити їсти, сідати, переборюючи невимовний біль, слабкість і втому… Тому й мушу жити, переборювати всі негаразди, йти далі, незважаючи ні на що…
— Землякам щось побажаєте?
— Хочу побажати усім нам миру, перемоги, щоб нарешті закінчилося кровопролиття, розруха, сльози і сум в Україні. Люди стали добрішими, щирішими, добродушнішими, почали все-таки звертати увагу на таких людей, як я, бо важко, сумно й тривожно, що суспільство байдужіє. Хоча народна мудрість твердить: «Добре діло роби сміло» або «Роби добро — і воно до тебе повернеться». Хочеться вірити, що саме так і відбудеться.
Важливі новини та пояснення — поруч із вами.
Читайте більше на Telegram-каналі Субота Онлайн та на сторінці у Facebook.
