Теплі рядки пам’яті, любові й розмови крізь час.
Вірш Галини Потопляк — про найсвятіше, що живе в серці, навіть коли мовчить хата.
З матір’ю давно не говорила.
Літо промайну, вже й зима.
Кожен вечір чай пила, стелила.
Кожен вечір я тепер сама.
Мамо, мамо, я сама від вчора.
Ціла вічність, як пішли і ви.
На замку і хата, і комора.
Висохло болото і стави.
А на осінь дощ, як з переляку,
З неба невеселого полив.
І зламав на яблуні гілляку
Вітер, що під хатою ходив.
Хтось постукав в сіни – може тато?
Може баба, може це ваш зять?
Тут у мене часу так багато,
Тут так пусто, що вам ще сказать.
Що вже сива я і ваші внуки.
Що війна трива четвертий рік.
Що багато в світі горя, мУки
Й молоденьких хлопчиків-калік.
Я, як ви, розмахую руками,
Як іду по стежечці в жита.
І все менше сили із роками,
І вже кожна кришечка свята.
Говорила з мамою довгенько.
Вона чула? Певно, уже ні.
Калатало в горлі аж серденько
Й стало якось холодно мені.
І пішла я, кутаючись в осінь,
В її свіжу, молоду траву.
Мамо, мамо, я живу ще й досі,
Я ще, моя матінко, живу…
Галина Потопляк
на світлині пані Галина і її мама
